Сто років тому: Ризький мир українська еміграція сприйняла як зраду – історик

Сто років тому, 18 березня 1921 року, в Ризі між Польською державою, з одного боку, та радянською Росією (яка представляла також радянську Білорусь) і радянською Україною – з іншого, був підписаний мирний договір. Серед іншого, цей договір ознаменував черговий поділ українських земель між Москвою і Варшавою.

Більше про підписання цього документу і про переговори в Ризі «Історичній Свободі» розповів історик Артем Папакін.

– Перемир’я Москва і Варшава уклали в жовтні 1920 року, а мир підписали в березні 1921-го. Що відбувалося упродовж цих п’яти місяців? Відбувалися переговори чи просто сторони взяли паузу, щоб подумати?

– Між підписанням перемир’я і укладанням мирного договору відбувалося відведення військ. Це те, що забезпечувало мирний процес. Адже до цього часу війна була в дуже гарячій фазі.

Загалом мирні переговори не були чимось новим. До жовтня 1920 року були спроби укладення перемир’я: спочатку радянська Росія пропонувала Польщі укласти перемир’я, потім Польща, коли опинилася в складних умовах. Проте всі спроби укладення перемир’я до жовтня 1920 року були нещирими, диктувалися спробами обманути супротивника, приспати його увагу для того, щоб підготувати наступ на якісь ділянці.

Нарешті, восени 1920-го переговори призвели до перемир’я. Відтак треба було відвести війська і довести, що наміри щирі. Відповідно, після укладання перемир’я відбувається виведення військ, утворюється зона, вільна від військ як однієї, так і іншої сторони.

Також цей прелімінарний договір передбачав роззброєння чи відмову від підтримки ворожих щодо іншої сторони сил. Йшлося про те, що Польща в 1920 році вела війну не лише своїми силами, але й за допомогою військ УНР, за допомогою білогвардійців, за допомогою білорусів. І, відповідно, їх усіх треба було теж відводити і роззброювати. Відповідно, наступні домовленості вже призвели до початку переговорів у Ризі щодо укладання мирного договору.

– З радянського боку було дві делегації – російська і українська. Причому російська була за себе і за Білорусь. А з польського боку – одна. Чому так сталося?

– Польсько-радянська війна велася не лише польською і російською стороною. Разом із польською билася армія УНР. Це був головний союзник. Якщо підходити об’єктивно, то до цих переговорів мала би бути допущена ще й делегація УНР. Вона до Риги так само приїхала і намагалася потрапити на переговори ще восени 1920 року. Але її не допустили. Так само, як і делегацію ЗУНР, яка теж хотіла дістати умови для автономії, принаймні, Східної Галичини, щоб там було записано це.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Сто років тому: як під Варшавою і Замостям зупинили більшовицьку навалу 

З іншого боку війна теж велася не лише силами радянської Росії, але й радянської України та інших радянських республік. Українське питання стало одним із найголовніших при розгляді кордону і взагалі умов Ризького миру. Оскільки Польща, починаючи з 1919 року, ставила перед радянською стороною питання про визнання незалежності України – радянська Росія вирішила, що кращим виходом з цієї ситуації буде привести з собою ще й українську делегацію, яка нібито представлятиме Україну.

Звісно, для Польщі це не була дуже вигідна пропозиція, проте на момент мирних переговорів польська сторона була вже виснажена. Продовжувати далі війну не було як, відповідно, вони прийняли ось цю українську делегацію. До речі, як згадують сучасники, із цієї української делегації лише один Дмитро Мануїльський розмовляв українською мовою. Це з’ясувалося, коли узгоджували текст договору, який мав би бути підписаний польською, українською і російською мовами.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Катастрофа для українців». 100 років тому Ризький мирний договір закріпив зміни на мапі, що відчуваються досі – зокрема в Україні

– Даруйте, здається, в українській делегації ще й Юрій Коцюбинський був...

– Так, але згодом. Те, що лише Мануїльський знав українську мову, випливає зі спогадів Кедровського, який там теж був присутній.

– Хто такий Кедровський і як хто він був у Ризі?

– Володимир Кедровський – представник УНР, який був у Ризі, але не був присутній на переговорах. Він був у делегації УНР, яку не допустили до переговорів.

– Дві делегації – російська й українська – які це переваги давало більшовикам?

– Більшовикам це давало таку перевагу, що Україну представляє українська делегація. Мовляв, якщо йдеться про незалежність України, то ось у нас вже є незалежна Україна. Відповідно, це не лише Росія встановлює кордони із Польщею, а й Україна. Це й Україна погоджується на те, щоб віддати Польщі Східну Галичину, Західну Волинь, не лише Росія. Тобто йдеться не лише про російсько-польський договір, йдеться про договір трьох сторін.

Звісно, українська делегація була всіляко підпорядкована російській. Адольф Йоффе очолював лише російську делегацію, але представляв обидві. Відповідно українське представництво – це була фікція, вигідна радянській Росії.

– Більшовики наполягли на двох делегаціях. А чому поляки не наполягали, щоб українська делегація УНР теж була представлена на переговорах?

– Поляки розуміли: якби на переговорах була представлена УНР, то ці переговори не призвели б до бажаних результатів. На той час польська делегація на переговорах у Ризі була сформована переважно з «ендеків» – представників Національної демократії, які бажали миру з Росією.

Закордонна політика, яку провадив Юзеф Пілсудський, була кардинально іншою. Вона передбачала створення на східному кордоні Польщі низки союзних держав, із дещо обмеженим суверенітетом, у тому числі й України. Але в польському Сеймі домінували якраз «ендеки», і вони формували цю делегацію. Допустити УНР до цих переговорів поляки не хотіли, бо мали на меті досягти миру і встановити кордон. Відповідно, ні про яку незалежність України на цих переговорах не йшлося.

Якби делегацію УНР допустили до участі в переговорах, то вона ці переговори звела би нанівець. Повернулися б, наприклад, до порядку денного переговорів 1919 року, де йшлося про незалежність України, але ті переговори до порозуміння не призвели. Тому більш реалістичним для Польщі було недопущення делегації УНР і визнання української радянської делегації.

– Переговори щодо кордону наскільки були тривалими? Наскільки легко було узгодити кордон?

– Кордони було узгодити нелегко, тому що Польсько-радянська війна 1919–1920 років точилася саме за кордони. Проте вже на період переговорів сторони були настільки виснаженими, що планувати якісь тривалі військові операції, які призвели би до зміни кордонів, було фактично неможливо. Тому за кордон прийняли більш-менш демаркаційну лінію, про яку було домовлено ще в жовтні 1920 року.

Попри те, що було встановлено цю демаркаційну лінію і йшли переговори про встановлення кордону, бої тривали, але вже без участі польської. Зокрема, армія УНР намагалася майже до кінця листопада боротися за територію України. На території Білорусі стався Слуцький збройний чин – повстання спровоковане тим, що територію Случчини поляки віддавали радянській стороні. Це білорусів не влаштовувало – і вони повстали.

Отже, питання про радянсько-польський кордон було досить болючим і для місцевого населення, і для делегацій. Але коли вже йшли переговори про встановлення польсько-радянського кордону, то з’ясувалося, що поляки готові поступитися кордонами Речі Посполитої 1772 року, до яких вони прагнули в 1918–1920 роках. А радянська сторона також не наполягала на етнографічних кордонах Польщі, на лінії Керзона. Тобто кордон, який був встановлений, просто відповідав статус-кво – відповідав демаркаційній лінії, за деякими винятками, яка була встановлена ще восени 1920 року.

– Як ви вважаєте, хто тоді більше пішов на компроміс – Москва чи Варшава?

– Мабуть, Варшава. З огляду на східну політику Пілсудського, Ризький мирний договір – це перекреслення всього того, за що воювали впродовж Польсько-радянської війни. Його основна мета – відсунути російський кордони якомога далі від Польщі, щоб Польща взагалі не межувала з Росією. Цього досягти можна було утворенням буферної зони союзних держав – Білорусі, України, Литви. Але Ризький мирний договір якраз встановив ось цей ненависний Пілсудському польсько-російський кордон, хоча й замаскований під польсько-радянський. Це був крах східної політики Пілсудського.

Водночас, якщо брати точку зору «ендеків», які були представлені в делегації на Ризьких мирних переговорах, то для них це був чи не найкращий варіант. Було встановлено вигідний для Польщі стратегічний кордон, який включав лише невелику частину українських і білоруських земель, які «ендеки» намагалися і сподівалися, що можна буде асимілювати. Українців і білорусів «ендеки» не вважали за історичні нації, які можуть досягти незалежності. Вони вважали ці нації слабкими, які можна асимілювати.

Для радянської Росії тут теж були певні компроміси. Їм не вдалося, як вони планували у 1920 році, спровокувати світову революцію. Але це вже був наслідок воєнної поразки. Тому в ході переговорів цей кордон, який був встановлений, був досить вигідний радянській стороні.

– Як сприйняли в екзильному уряді УНР підписання Ризького миру?

– Ризький мирний договір українська еміграція сприйняла надзвичайно негативно. Адже це була по суті зрада Польщею інтересів України, як вони вважали. Польща – союзник України, з якою Петлюра укладав договір, уклала в Ризі сепаратний мир, який не враховує українських інтересів. Ба більше – призвів до поділу українських земель, так само, як і білоруських. І так само Ризький мир спровокував кризу в середовищі білоруської еміграції.

Інакше, як зраду українських інтересів, Ризький мирний договір не сприймали. Наприклад, Кедровський у спогадах про переговори в Ризі назвав їх «Ризьке Андрусово» – тобто Андрусівське перемир’я 1667 року, яке поділило українські землі. Ось таким чином українська еміграція сприйняла укладання Ризького мирного договору.

Тим не менше, Пілсудський здійснив кілька кроків, які пом’якшили би ставлення української еміграції до цього договору.

Зокрема, він вибачився перед українськими солдатами, нагородив їх польськими нагородами. Він зустрічався з діячами еміграції, пояснював, що, на жаль, нічого вже не зміг зробити, що на переговорах в Ризі його особистий авторитет не грав жодної ролі. Тому, власне, він і сам був вражений від наслідків переговорів. Ще впродовж кількох кроків на території Польщі існували табори для інтернованих українців. Українські вояки все ще сподівалися, що будуть відновлені бойові дії, що вони долучаться до звільнення України. Українські старшини йшли на польську службу в міжвоєнний період. Контакти між українською еміграцією в Польщі та польським урядом тривали, поки Пілсудський був при владі. Коли він відійшов від справ у 1923 році, то підтримка польським урядом української еміграції практично припиняється.

– Наскільки з польського і з радянського боку дотримувалися того, про що вони домовилися в Ризі?

– Ризький мирний договір торкався безлічі питань – не лише кордонів, але й, наприклад, повернення історичної спадщини, які перебували в Росії, до Польщі. Попервах до Польщі було повернуто багато творів мистецтва, багато знакових для Польщі речей, наприклад, меч Щербець. Після 1924 року співпраця на виконання умов Ризького мирного договору поступово скорочується.

Щодо кордону, то він проіснував до 17 вересня 1939 року, коли СРСР несподівано для Польщі, виступаючи як союзник нацистської Німеччини, ввів свої війська до Західної України і Західної Білорусі.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань