Березень 2014-го. Дозвіл Ради федерації Росії на застосування російських збройних сил на території України та невизнаний більшістю країн світу «референдум» 16 березня про статус півострова, за результатами якого Росія анексувала Крим і «приєднала» півострів до Росії.
Блокування в Криму підрозділів Збройних сил України та спроби українських військових кораблів вирватись із бухти Донузлав. Зрада деяких воєначальників і смерть першого українського військовослужбовця (прапорщика Сергія Кокуріна російські солдати вбили 18 березня під час штурму фотограмметричного центру у Сімферополі). Тим часом на Чонгарі – одному з шляхів, що веде із Криму до материкової України, закріпились миколаївські десантники. Військовослужбовці 79-ї окремої аеромобільної бригади (нині це 79-та ОДШБр) обороняли південний напрямок, адже загроза вторгнення російського угруповання з боку Криму на територію материкової частини України виглядала цілком реальною.
Подробиці «чонгарської оборони» згадує її безпосередній учасник полковник Сергій Куз, на той час командир першого аеромобільно-десантного батальйону 79-ї бригади. Потім він був заступником командира 36-ї окремої бригади морської піхоти. Нині Сергій Куз – начальник факультету підготовки спеціалістів десантно-штурмових військ своєї альма-матер – Військової академії в Одесі:
– Станом на кінець 2013-го – початок 2014 року мій батальйон був на 100% укомплектований військовослужбовцями за контрактом із різних куточків України, у тому числі чимало – з моєї малої батьківщини, Херсонщини. Колектив згуртований, професійний, що підтвердили, зокрема, тактичні навчання 2013 року.
Із техніки – легка, автомобільна для пересування особового складу. Приблизно із грудня 2013 року почалося прискорене переозброєння батальйону на БТР-80, проводилась відповідна підготовка екіпажів та особового складу.
До кінця лютого 2014-го ми отримали приблизно 70% від загальної потреби в бронетехніці. Однак переобладнати її так, як планувалося, й технічно перевірити, часу не вистачило.
Фактично першим виходом за територію частини був марш у напрямку Криму. Їхали так, що майже на кожній СТО на Херсонщині нам надавали технічну допомогу. З одного боку, були розчаровані технічним станом техніки, з іншого – відчували підтримку тих, хто ремонтував нас поза чергою, надавав волонтерську допомогу, благословляв…
Згадую, як по дорозі в районі Каховки зустріли натовп людей. Коли оцінив, що ніби не провокатори, не «блокувальники», вийшов до них. Виявилося, віряни із сусіднього монастиря в Каховському районі. Благословили нас, подарували ікону Покрови Пресвятої Богородиці. Відтоді образ став оберегом для батальйону.
– Яким було завдання, поставлене перед вами?
– Завдання про вихід тактичної групи від бригади в напрямку Криму ми отримали в останні дні лютого. Не розкриваючи всіх подробиць, скажу, що попередньо йшлося про «стабілізаційні дії в районі Керченської затоки». Заступник командира 79-ї окремої аеромобільної бригади очолив тактичну групу батальйону, що вийшла в напрямку населеного пункту Армянськ, я – тактичну групу в напрямку Чонгара.
Вже на марші отримали уточнювальне завдання. Зупинилися, закріпилися у Чонгарі, взялися розгортати блокпости. При взаємодії із Державною прикордонною службою, місцевими органами влади визначали критичні напрямки, оцінювали ризики. Із логістикою, забезпеченням мішками, блоками, будівельними кранами, навіть продуктами харчування допомагало місцеве населення, активісти Мелітополя, Запоріжжя, Херсона, Енергодара.
На Чонгарі, березень 2014 року. Фото з особистого архіву Сергія Куза
Водночас із тим, як російські військовослужбовці в Криму під прикриттям місцевого населення блокували й захоплювали наші частини, противник нарощував сили й засоби на адміністративній межі з АР Крим
З протилежної сторони спочатку стояли люди під виглядом так званої «самооборони Криму». Незабаром поруч із ними – а це, до речі, були продумані, заздалегідь підготовлені, укріплені позиції – з’явилися російські БТР-82 (цими модернізованими бронетранспортерами російська армія озброїлась у 2013 році – ред.). Таким чином водночас із тим, як російські військовослужбовці в Криму під прикриттям місцевого населення блокували й захоплювали наші частини, противник нарощував сили й засоби на адміністративній межі з АР Крим.
– Що це були за підрозділи?
– Стояли і російські спецпризначенці, і десантники-строковики, й контрактники, і «кадирівці». Вони проводили ротацію раз на два-три дні, постійно мінялися, щоб запобігти ймовірному контакту з нами.
У селі Перевальне, 4 березня 2014 року
Зорієнтувавшись на місцевості, ми висунулись за межі основного рубежу в Чонгарі й закріпились неподалік АЗС на виїзді з населеного пункту Салькове (Генічеський район). Наша позиція така, що якщо дивитись уперед на Крим, то Азовське море – ліворуч, а лиман – праворуч.
– А яким було співвідношення сил?
– Приблизно один до п’яти-шести на їхню користь.
– Навряд чи за таким розкладом могло йтись про ваше просування вперед, у Крим…
Станом на початок і середину березня 2014-го росіяни закріплювались. Метою було не допустити нас на підтримку заблокованим у Криму українським підрозділам
– Так. Лише патрулювання, спостереження на визначеній ділянці. Не допустити подальшого просування противника вглиб території України. Наказ здійснити штурмові дії, скажімо, за будь-яку ціну захопити аеродром у Джанкої, не надходив.
– Як вважаєте, що було тодішньою ціллю противника? Йти вглиб материкової України чи запобігти вашим діям на території Криму?
– Станом на початок і середину березня 2014-го росіяни закріплювались, проводили інженерне обладнання позицій безпосередньо на адмінмежі між Херсонською областю і Кримом. Метою було не допустити нас на підтримку заблокованим у Криму українським підрозділам, які – точно знаю від друзів-військових моряків, – дуже чекали на нашу підтримку.
Близько до дати проведення «кримського референдуму» й після нього повітряний простір в районах Чонгара й Армянська повністю контролювала РФ
Близько до дати проведення так званого «кримського референдуму» й після нього повітряний простір в районах Чонгара й Армянська повністю контролювала Російська Федерація. Кілька діб у повітрі інтенсивно діяли їхні бойові й транспортні гелікоптери.
– Були провокації? Спроби прорватися через ваш блокпост?
– Провокували здебільшого журналісти російських пропагандистських ЗМІ.
Проте якось ми затримали КАМАЗ із російськими військовими. За попередніми домовленостями, метеостанція в Генічеську була під контролем Російської Федерації. На початку березня, тільки-но ми прибули на наші позиції, підрозділ російських військових вийшов з метеостанції. Ймовірніше, щоб перевірити нашу готовність, відправились у наш бік на КАМАЗі. Ми їх утримували в очікуванні команди – у підсумку розпорядженням стало «переписати прізвища всіх у машині й відпустити».
На Чонгарі, березень 2014 року. Фото з особистого архіву Сергія Куза
Одного дня на блокпост «Чонгар» заїхав представник ЗС РФ в повному озброєнні. Розказував, що у пошуках свого командира заблукав на дорозі. Затримали, передали військовій контррозвідці. Поки проводили перемовини, були зосереджені на з’ясуванні обставин, готували обмін, група російських спецпризначенців висадилась поблизу газорозподільної станції в районі села Стрілкове, що на Арабатській стрілці.
– Про десантування росіян на Арабатській стрілці. Заподіяти цьому ви могли?
– Російські спецпризначенці відпрацювали злагоджено, сплановано, при взаємодії із місцевим населенням, серед якого були заслані провокатори.
Взагалі тамтешню газорозподільну станцію контролювала Державна прикордонна служба із одним автомобілем у наявності та одним відділенням на БТР від мого батальйону.
На Чонгарі, березень 2014 року. Фото з особистого архіву Сергія Куза
До події на Арабатській стрілці зазначена ділянка не вважалася стратегічно важливою. Коли сталося, що сталося, я здійснив перерозподіл сил, викликав на підтримку нашу авіацію. Проте час було втрачено. Повітряний простір повністю контролювала Росія, в операції були задіяні бойові й транспортні гелікоптери.
У напрямку Арабатської стрілки я вирушив на УАЗику з трьома розвідниками. На місці – селищний голова, начальник міліції, скупчення людей під українськими прапорами. До мене кинулись: «Що відбувається? Де ж наша армія?». А за спинами цих місцевих – «зелені чоловічки» без знаків розрізнення.
Попросив своїх розвідників дещо відволікти натовп, а сам підійшов до «зелених чоловічків». Звісно, це не була «самооборона», а кадрові спецпризначенці, яким вже було відомо, хто я і що. Якось вгамували ситуацію, вони прибрали зброю. Через певний час, коли на місце підтягнулися інші наші БТРи, у натовпі змінили українські прапори на російські триколори.
Чи не щодня противник ставив ультиматум – відходьте, мовляв, на два кілометри назад, інакше наступатимемо. Відступати, залишаючи вигідну для нас позицію, ми не збирались. Ми – на височині, у нас – споруди поруч, є де розташуватись снайперам. Та і чого, власне, маємо відходити?! Ми – на своїй території.
Події шість років тому – урок для нас. Нещодавні навчання російських десантників з імітуванням захоплення миколаївського аеродрому «Кульбакине» змушують бути напоготові
Приїхав на наші позиції військовий аташе однієї з країн НАТО, спочатку не вірив, що напроти стоїть російська армія. Я показав йому і російську радіостанцію, і вертольоти з російськими розпізнавальними знаками. Які ще докази, кажу йому, потрібні, що це агресія Росії проти України?!
Ті події шість років тому – урок для нас. В жодному разі не можна виключати повторення Російською Федерацією аналогічного сценарію. Нещодавні навчання російських десантників з імітуванням захоплення миколаївського аеродрому «Кульбакине» змушують бути напоготові.