Солдат-контрактник, українець німецького походження Давид Вагнер у березні 2014 року був заарештований російськими спецслужбами під час захоплення Криму. Вагнер на собі відчув «прекрасну російську весну», побачив, як швидко офіцери Збройних сил України переходять на бік Росії і як росіяни захоплюють українські військові частини, розміщені в АРК. Свою історію і те, що бачив і відчував, Вагнер розповідає Радіо Свобода.
– Я підписав контракт із Збройними силами України у 2013 році, командування відправило мене в «учебку» до Львова. До Криму я і ще кілька бійців (нас було п’ятнадцятеро-шістнадцятеро) повертались уже у березні 2014 року, коли там розгорталась, сказати б, штурмова операція спецслужб іа армії Росії. І ми частково стали свідками й учасниками тих подій.
У 20-х числа березня 2014 року «референдум» уже закінчився, і російські «зелені чоловічки» не ховали облич
Я вже не пам’ятаю точних дат, коли зі Львова повернувся до Криму, це були 20-і числа березня, «референдум» уже закінчився, і російські «зелені чоловічки» не ховали облич.
– Отже, ви приїхали до Криму – що ви відмітили, побачили там?
– Ми вийшли з потягу у Сімферополі, і одними з перших, кого у місті зустріли, були так звані «казачки» – вони були налаштовані доволі агресивно, і з ними у мене стався перший конфлікт. Вони до нас підійшли і почали вимагати документи. Ми відмовились показувати документи, тому що вони відмовились представитись і сказати, хто вони і яке право мають перевіряти документи у військовослужбовців. Тоді справа дійшла до словесного конфлікту, назвемо це так. Фактично, ми до кінця не розуміли, не усвідомлювали того, що відбувається у Криму. Але якби не родини, які приїхали нашу групу зустрічати, ми б могли постраждати від їхньої агресії.
Ми швидко збагнули, що ці «казаки» приїхали з Росії. Вони вигукували назви російських міст: Ростов-на-Дону, Краснодар
Цікаво, що коли ми відійшли від них, то вони почали нам у спину «представлятись», і ми швидко збагнули, що ці «казаки» приїхали з Росії. Вони вигукували назви російських міст: Ростов-на-Дону, Краснодар… Я зразу, ще коли вони на пероні до нас підійшли, почув акцент, кримчани російською мовою трохи не так розмовляють, з іншим акцентом. «З-за порєбрика» «казаки» приїхали – так я собі сказав.
– Як ви дістались у розташування своєї частини?
– Я служив у частині зенітно-ракетних військ на мисі Фіолент, я з Сімферополя імав ще їхати до Севастополя, а звідтам у частину. На той час у Севастополі настрої були «50 на 50»: половина міста радо зустріла «повернення до Росії», але серед другої половини були люди, які розуміли, наскільки тісно Крим, Севастополь пов’язані економічно з Україною, наскільки залежить нормальне функціонування міста від економічного обігу з Україною. Але всі також розуміли, в обох таборах, що анексія вже є фактом.
Власне, з Севастополя до Фіолента їхати хвилин 40, я швидко дістався місця проходження своєї служби. І з’ясував, що частина щойно захоплена, під час захоплення була розстріляна машина-радар (здається, її хтось з «зелених чоловічків» розстріляв зі снайперської гвинтівки). Але найстрашнішим було те, що більшість командного складу, офіцери частини вже перейшли на бік Росії, зрадивши присягу на вірність народові України. Я зразу пояснив, що зраджувати Україну не збираюсь і що хочу забрати свої речі. А на КПП (контрольно-пропускний пункт входу-виходу з території військової частини – ред.) мене зупинили військові, які поміж собою говорили російською мовою з «чужим» акцентом.
– Тобто це були росіяни?
– Так. Я упродовж семи років жив у Росії і знаю їхню російську мову, можу відрізнити акценти і говірку різних російських регіонів. Почув московський акцент, воронезьку говірку. І от ці люди мене зупинили й відрізали мені шлях до відходу, точніше, до виходу з частини. Вони почали мене розпитувати, – я почав ставити їм свої запитання. Вони спершу розгубились навіть, не очікували від рядового солдата якихось питань. Думаю, вони сподівались натрапити на офіцера, не сподівались від солдата якісь питання почути.
Я спробував прорватись на територію частини, почалась бійка. Потім їм вдалось мене «вирубити». До тями я прийшов, зі зв’язаними руками та ногами, в якомусь підвалі
Діалог у мене з росіянами не відбувся, вони відмовились пропускати мене за речами до казарми, я спробував пройти, вони мене зупинили і вчинили допит. Я спробував прорватись на територію частини, почалась бійка, мене витягли з КПП, за межі території частини. Потім їм вдалось мене «вирубити». До тями я прийшов, зі зв’язаними руками й ногами, в якомусь підвалі. Думаю, я був першим українським солдатом, заарештованим «зеленими чоловічками».
– Чи вас катували, чи допитували?
– Мене били, бо вже стало зрозуміло, що я простий солдат, а загарбникам же офіцер був потрібен. Що з солдата взяти? З підвалу мене вивезли: надягли мішок на голову, кинули в машину і почали возити по всьому Севастополю, з підвалу у підвал, я б так сказав. Водили на «собачій удавці» – довгій дерев’яній палиці з кільцем. Розпитували мої дані і пропонували перейти на бік Росії. Я відмовився. Зі мною спілкувались російські офіцери, з ФСБ, я думаю.
Мене дивує, що дотепер в Україні є люди, упевнені, що росіян в анексованому Криму і на окупованій частині Донбасу немає. Я цим співгромадянам хочу сказати: ні, є росіяни і там, і там, є офіцери російські, військової розвідки і спецслужб. Те, як моторно працювали ці люди, як швидко вони організували роботу своїх штабів, свідчить про їхній професіоналізм і вишкіл.
– Як вам вдалося звільнитись?
– Росіянам же не солдати, а офіцери потрібні були, так я зрозумів тодішню ситуацію. Мене завезли на берег моря, і я вже з життям прощався. Міркував, що вони мене застрелять і тіло скинуть у море або просто втоплять. Аж раптом в одного з конвоїрів задзвонив телефон (до речі, телефони у всіх були дешеві, так звані одноразові), він послухав і наказав мене відпустити. Цей конвоїр, коли мене возили, чобіт на моїй шиї тримав.
Мене завезли на вокзал, викинули з машини і наказали 5 хвилин не обертатись, доки машина не від’їде. Так я і зробив, а потім навколо озирнувся – стоять севастопольці: люди старшого віку, чоловіки середнього віку, патруль поліцейський стоїть. Якась бабця почала плювати мені в обличчя. На вокзал пішов, помився, кров змив у кімнаті відпочинку, забрав речі, що їх у камері схову залишив перед поїздкою у військову частину.
У Севастополі на моїх очах госпіталь, ще вчора український, став російським. Російська військова техніка у дворі була поставлена.
Із переїздом на материкову Україну допомогли волонтери, вже після того, як мене підлікували у госпіталі у Севастополі. На моїх очах госпіталь, ще вчора український, став російським. Російська військова техніка у дворі була поставлена.
– Де ви служите тепер?
– Я з Криму приїхав додому, у Мелітополь, звідти поїхав до Києва, щоб з’ясувати, де буду проходити військову службу надалі. Служив в одній з бойових частин, а нещодавно перевівся служити у частину «домашню», мелітопольську. Іноді іду містом, дивлюся навкруги і бачу, як місто змінюється на краще. Україна – це країна унікальних можливостей, дивіться, ми і воюємо, боронимо Вітчизну, і при цьому знаходимо ресурси для розвитку. За таку країну варто боротись!
