(Рубрика «Точка зору»)
Починаючи десь так зі століття шістнадцятого, Україна, як окрема сутність, фактично трималася на війську. Спочатку козацтво сформувалося, як військовий стан, потім вихідці з нього почали відновлювати соціальні та політичні структури. Не дивно, що й свою державу вони назвали «Військо Запорозьке», а її адміністративний поділ з полками та сотнями автоматично відсилав до поділу козацтва на окремі підрозділи.
На початку ХХ століття, попри всі зусилля і щедрі плоди діяльності культурників – чітких інституційних обрисів перспективи відновлення державності набрали з моменту формування першої модерної української військової формації – Легіону Українських Січових Стрільців. Ті, у свою чергу, стали скелетом Української Галицької армії.
Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів «Листопадового чину», українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР
На Наддніпрянщині революційний імпульс розбудив не тільки політичні інституції і всеможливі культурні починання, а й військову традицію – рушила українізація армії. Українці – вояки та офіцери царської армії – гуртувалися, формували окремі українізовані частини і рушали – за можливості і потреби – ближче до своїх.
Промова матроса-українця, делегата Балтійського флоту на Історичному бульварі в Севастополі влітку 1917 року перед українізованими частинами морської піхоти «Спеціальної десантної дивізії»
Час наступної спроби прийшов через 20 років. Хоча «у загашнику» ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська. Ще до початку війни з СРСР з-поміж членів ОУН було сформовано два підрозділи – Дружини Українських Націоналістів, більше відомі, як батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Солдати та офіцери цих батальйонів пізніше склали кістяк Української повстанської армії. Яка становила собою не просто армію а, по суті, паралельну структуру, альтернативу тоталітарній системі. І в такій якості УПА проіснувала у боєздатному стані 10 років.
Бійці сотні УПА «Леви» при охороні Збору УГВР в липні 1944 року в селі Сприня Львівської області
Можна подумати, що українці останні півтисячоліття те тільки і робили, що воювали. Нітрохи, і кращий тому доказ – той факт, що ми чимало знаємо про перипетії боротьби і маємо «ззаду голови» чимало символічних образів. До чеснот лицаря належали не тільки хоробрість, а й освіта, уміння тримати себе. Такі речі неможливі без доброго і багатошарового культурного підґрунтя. Наявність лицарів (не лише у військовому значенні) – гарантія збереження пам’яті про військо і продовження традиції.
Українська козацька старшина жертвувала на церкви та школи, меценатом Києво-Могилянської академії був гетьман Іван Мазепа. Сини козацької старшини навчалися в європейських університетах. Володіння латиною серед старшини було на порядку денному, поширеною звичкою було ведення діаріушів, листування – а воно у ті часи було мистецтвом, вимагало знання і чуття мови та етикету. Дехто, як Іван Мазепа, писав вірші, які дійшли до нашого часу.
Олена Степанів – легендарна жінка-хорунжа Легіону Українських січових стрільців, одна з організаторів «Листопадового чину»
Багато хто з-поміж солдатів та офіцерів «усусусів» рушив у стрілецьку лаву з-за лави студентської. Як згадував Роман Купчинський, «серед стрільців що другий – докторош, себто інтелігент». Така специфіка підрозділу пізніше дала несподівані побічні ефекти – у 1916 році, під час відносно тривалого перебування на Волині, «усусуси» засновували та відновлювали школи і видавали своїм коштом популярні книжки для юнацтва. Цікаво, що одну зі згадок про ці зусилля січовиків пропустила навіть радянська цензура – у тексті Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» серед лектури головного героя згадано «книжечки, видані «січовими стрільцями».
Українська поетеса, діячка ОУН Олена Теліга (1906–1942)
Серед членів ОУН можна знайти щонайменше двох класиків української поезії – Олега Ольжича та Олену Телігу, причому обоє загинули від рук нацистських окупантів.
У архівах можна знайти цілу купу довідок про виключення з Львівського університету людей, про яких ми зараз знаємо, як про командирів УПА різних ланок. Уже після сформування підпільної армії, пропаганда стала одною з найефективніших систем зброї підпілля. Листівки, памфлети, підпільна преса, цілі філософські та політичні трактати – усе це продукувалося рік за роком у підпільних умовах у обсягах, доступних не кожному сучасному видавництву. І за найменшу листівку можна було стати в’язнем ГУЛАГу на десять років за статтею «антирадянська пропаганда».
Марш слави Української повстанської армії (УПА). На банері портрети Євгена Коновальця, Степана Бандери та Романа Шухевича (зліва направо). Львів, 14 жовтня 2012 року
Таке поєднання, здавалося б, непоєднуваного, яке повторювалося у кожному етапі боротьби за незалежність, вимагало від тих, хто ставав на чолі цієї боротьби, бути не тільки обдарованим військовиком, а й достатньо здібним стратегом. Іван Мазепа одночасно був майстром політичної інтриги та здібним поетом, Євген Коновалець, військовий багато в чому самоук, зумів збудувати організацію, яка стала базою для спротиву двом тоталітарним системам майже на два десятиліття – такого не вдавалося, здається, нікому. Степан Бандера виявився здібним політиком і – просто у силу характеру – здібним витримати вагу символу визвольного руху. Адже це ті самі «мідні труби», які дуже легко роблять з людини тирана.
Банер із портретами Київського князя України-Русі Володимира Великого, гетьмана Івана Мазепи, лідера ОУН Степана Бандери та написом: «Мова – це надбання тисячоліття» під час футбольного матчу між збірними України і Чехії. Львів, 15 серпня 2012 року
Цю спадкоємність рис добре зауважив ворог – що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю. У цій системі називання ворогів імперії «бандерівець» змінив «петлюрівця», а той, у свою чергу – «мазепинця». Серед менш боязкої частини старшого покоління був популярний метод «вибивання з сідла» противників – у відповідь на сердито-агресивне «бандьора!» – відповідати: «Думаєте, що ви мене тим образили?».
Також виявилася на диво живучою символіка Переяславської ради у різних тлумаченнях. Після порівняно короткого періоду флірту Москви з націями 30-і роки її реанімували у вигляді «споконвічної дружби народів», а 1954 року помпезно відзначили трьохсотріччя Ради. Ще за тридцять років до того юрист і вчений Сергій Шелухин ствердив, що Переяславська рада повністю втратила сенс і силу з моментом зречення Ніколая ІІ, оскільки укладалася не між двома державами, а була формою союзу між двома керівниками. Навіть якщо трактувати сторону царя Алєксєя Міхайловіча розширено, як свого роду втілення його династії, разом у усіма «царенятами», все одно, за логікою того, як укладалися такі угоди у відповідні часи та хто у принципі міг вважатися контрагентом міжнародних договорів, дія Переяславської ради закінчувалася разом з моментом закінчення влади Романових.
Книжка Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році.
Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України»
Було б дивно, якби серед самих українців не знайшлося культурних слідів, які «прив’язують» один етап до другого. Ще задовго до 1917 року козак став архетипом української ідентичності. Солдати Армії УНР іменували себе козаками, а своїх офіцерів – «отаманами». Зрештою, і офіцери називалися спільною назвою «старшина» – як і в гетьманські часи. «Петлюрівці» наслідували крої та кольори одягу тих часів, у назви підрозділів додавали імена попередників з козацької доби.
Головний отаман армії і флоту Української Народної Республіки Симон Петлюра в місті Кам’янець-Подільському
Зрештою, приспів однієї з пісень періоду Національної революції 1917–1921 років звучав, як:
Ми йдемо в бій, Земля гуде,
Радіють гори, степи
Бо нас у бій благословить
Могутній дух Мазепи
Одними з символічних дат наступного етапу боротьби стало взяття Києва військами УНР 31 серпня 1919 року, коли в УПА відзначали День зброї та загибель Симона Петлюри у Парижі 25 травня. Зовсім по сусідству і день загибелі Євгена Коновальця – 23 травня. До обох скорботних дат був приурочений День героїв.
Всеволод Петрів (1883–1948), військовий міністр і генерал-хорунжий Армії УНР
Найвідоміша політична акція ОУН – правда, тільки її бандерівської гілки – Акт відновлення Української держави – позиціонувалася, як спадкоємна відносно зусиль старшого покоління здобути незалежність. Як до уряду нововідновленої держави, так і до керівництва підпіллям бандерівці охоче залучали представників старшого покоління – Леоніда Ступницького, Всеволода Петріва та інших.
Інколи військова «чуйка» передавалася не тільки культурно, а й генетично – не один боєць та офіцер Армії УНР згадував у спогадах про далекого прапредка-козака. Один з них, Євген Маланюк, оформив це у поетичній строфі:
Мізерний правнук козака,
Січовика блідий праправнук,
Я закохавсь у гучних мріях,
Я волю полюбив державну
Закінчується ця строфа теж промовисто:
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських
І по паркету наших саль
Ступати лаптю буде ховзко
Один із генералів епохи УНР, Всеволод Петрів, був далеким нащадком захопленого у полон під Полтавою шведського офіцера. Серед повстанців не бракувало таких, чиї батьки воювали в Українській Галицькій армії або в Дієвій Армії УНР.
Відзначення Дня Незалежності України в Одесі, 24 серпня 2016 року
Природнича наука знає тільки один спосіб надійної перевірки гіпотези – практика. Зрозуміло, у гуманітарних та суспільних дисциплінах такий метод мало застосовний з обмежених причин, але інколи доля все ж підкидає матеріал для перевірки.
П’ять років тому не переставала дивуватися тим, наскільки швидко, наче з-під землі, «полізли» символічні маркери попередніх етапів боротьби. Не йшлося про сам по собі державний прапор, герб, гімн – їхня присутність була зрозуміла. «Звідкись» взялися, згадалися, поширилися стрілецькі пісні, традиція добровольців (досі незрозуміло, з чого дивуватися – таж у нас всі армії у притомному вигляді починалися з добровольців – проблеми починалися, коли добровольці переставали розуміти, що для ефективності і перемог самої доблесті мало, треба ще системність, яку може дати лише армійська система), знайшлися люди, які повернули у війська петлюрівські тризуби, символи українських полків, деякі з яких пам’ятають ще докозацькі часи.
На тлі всього цього «Коли ви вмирали» на концерті з нагоди Дня пам’яті і примирення та «Зродились ми великої години» виглядають просто-таки символічним прибиванням печатки під фактом відродження українців. Як завжди – починаючи з армії, одночасно у війську і слові.
Під час Маршу ветеранів до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2019 року
Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим – імперія програла. А для нас – нічого ще не пропало.
Олеся Ісаюк – історик
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Забутий ювілей. 400-ліття «Граматики» українського вченого Мелетія Смотрицького