Олег Опанасенко з початком війни на Донбасі у віці 18 років став добровольцем, а згодом служив за контрактом у 54-й бригаді до осені 2018 року. Упродовж кількох місяців він разом із дружиною Нікою відвідував спеціальні танцювальні заняття для військових та їхніх рідних. Метою занять було не лише підготувати бійців до «Балу героїв», що відбувся минулих вихідних у Запоріжжі, а й надати їм психологічну підтримку. Саме Олег та Ніка презентували під час балу цей танцювальний проект. Олег поділився з Радіо Свобода своєю історію та планами на майбутнє. Він разом з дружиною сподівається не лише продовжити заняття танцями, а й мати таку фізичну можливість. Втім, одну зі своїх мрій пара вже втілила в життя – змогла разом під час «Балу героїв» станцювати вальс, про який мріяли під час весілля рік тому.
Про вальс на «Балу героїв»
– Таке відчуття, що повертаюсь назад до школи, садочку, тих часів, коли був набагато молодшим і, грубо кажучи, дурнішим, поки ще не виріс і не став справжнім чоловіком.
Якби мені поставили вибір, або тут станцювати вальс, або поїхати до зони АТО, то я вибрав би зону АТО. Вона набагато легша. Якщо чесно, можливо через те, що дуже багато людей. Скоріш за все через це. Нас спочатку було дуже багато пар, а потім у кінці ми залишились одні презентувати. Через це мабуть і боюся.
Your browser doesn’t support HTML5
Про заняття танцями і війну
Як це бути справжнім чоловіком
– Для мене бути справжнім чоловіком, мабуть, захищати себе, свою родину, свою землю.
Війна не тільки там – війна і вдома, тут, у нас. У нас є вдома за що боротися, за що воювати
Я ніколи не поділяв людей на зрадників і всіх інших. Якщо людина хоче туди йти, захищати дім, захищати свою землю, то вона це зробить – незважаючи на всі каміння, перепони, вона пройде туди.
А якщо людина не хоче там бути, то це його проблема. Він може тут вдома допомагати. Війна не тільки там – війна і вдома, тут, у нас. У нас є вдома за що боротися, за що воювати, навіть чим пишатися.
Про війну
– Не знаю, як навіть це розповісти. Мабуть, як і всі після Майдану на такій шаленій хвилі патріотизму вирішив піти захищати свою землю. В 15-му році я сказав, що більш не хочу туди їхати, бо мені було на той момент тільки 19 років, психіка була порушена дуже серйозно. А далі смерть мого найкращого друга і я повернувся до строю.
О 5-й ранку подзвонили і сказали, що Данило Касьяненко «Телефончик» загинув. Ми з ним були в одному садочку, в одній школі, були друзями. І я вирішив просто повернутися
Я приїхав 22 липня додому. Я сказав, що більш не повернуся, бо в мене вже була важка контузія. Мені треба було лікуватися. Я пройшов, як кажуть хлопці, пекло війни, але при цьому намагався якось заспокоїтися, займався з психологами.
6 серпня мені о 5-й годині ранку подзвонили і сказали, що Данило Касьяненко «Телефончик» загинув. Ми з ним були в одному садочку, в одній школі, в одній кампанії гуляли, ми були друзями. І я вирішив просто повернутися. Навіть не вирішив. Це було спонтанне рішення – я зібрався і поїхав туди (до зони АТО – ред.).
6 вересня отримав поранення в ногу. Після цього друзі знов подзвонили і покликали до добровольчого батальйону піти повоювати, захищати батьківщину. Добровольчий батальйон виявився 54-ю окремою механізованою бригадою. Підписали контракт і ось минулого року 26 жовтня я скінчив офіційно свою службу.
Your browser doesn’t support HTML5
Історія для мами
Про історію для мами
Мама не знала до 6 вересня 2016 року взагалі, що я воюю. В Мечникова я кілька діб був без свідомості
– Для мами була історія, що працюю: я працю в Києві і заробляю гроші. Треба дякувати волонтерам, що вони допомагали фінансово і я якісь гроші міг додому відправляти. Це було найбільше моє прикриття.
Мама не знала до 6 вересня 2016 року взагалі, що я воюю. В Мечникова я кілька діб був без свідомості. Потім коли на коляску пересів, все було більш-менш добре, мене по телефону завжди підтримувала мама.
А коли мама приїхала до лікарні імені Мечникова вперше з бабусею, чесно, ніби і великий вже був, намагався якось приховати сльози, заспокоював маму, бабусю, що живий-здоровий: на колясці, але ж це не на все життя, як я тоді думав. А зараз розумію чудово, що, можливо, і на все життя, бо невідомо, як нога поведе себе далі, і чи зможу я навіть наступного року станцювати вальс.
Your browser doesn’t support HTML5
Чи буде вальс наступного року?
Про мрії та плани на майбутнє
– Якщо дружина схоче, то я буду танцювати з нею. Вона для мене як маленька принцеса. Те, що вона хоче – я буду робити. Складно знайти людину, що тебе дочекається з війни; складно знайти людину, що буде тебе терпіти потім. Як каже моя мама, якщо я з нею розлучуся, то мене вижене з дому. Я її дуже люблю. Вона найдорожче, що я маю.
Навіть якщо мені дали б добро, то я б знов поїхав на Донбас, але знаю, що мене дружина не відпустить, бо не хоче бачити те, що бачила перед цим.
Мабуть ми найбільше хочемо, щоб я лишився зі своїми ногами, щоб вони були здорові. Дадуть Боги, і у нас будуть діти. Я хочу зі своїми дітьми бігати-стрибати. А зараз я не можу це просто зробити.