Окупація Криму: відеосвідчення про облогу «зеленими чоловічками» бригади морських піхотинців у Перевальному

«Крим. Оточені зрадою» – це документальна історія про стійкість 36-ї бригади берегової оборони під час окупації Криму навесні 2014-го. Зараз фільм можна побачити у різних регіонах України, а в середині травня перекладену англійською стрічку покажуть в Австрії. На літо ж заплановані покази у США. Автор фільму військовий кореспондент Збройних сил України Віктор Гром – безпосередній свідок подій, що розгорталися наприкінці лютого – у березні 2014 року у кримському селі Перевальне, де базувалася 36-а бригада. Радіо Свобода записало інтерв'ю із Віктором Громом, якому тоді вдалося відзняти відеодокази російської агресії проти України.

​

Із 2010-го по 2014 рік я як військовослужбовець Збройних сил проходив у Криму військову службу. Я там жив, у мене там народився син і я звідти нікуди не збирався виїжджати. І ось, в один момент, все змінилося.

Віктор Гром, військовий кореспондент, автор фільму «Крим. Оточені зрадою», Запоріжжя, 18 квітня 2019 року

Ще, пам’ятаю, 26 лютого я знімав як кореспондент центральної телерадіостудії знімав Шевченківські вечори у Бахчисараї, до мене подзвонили знайомі і кажуть, що кримські татари «піднялися». Це було неочікувано.

Розумієте, російські БТРи роз’їжджали по Криму, але особливо це нікого не дивувало, бо росіяни там завжди були і люди думали, що це, можливо, були якісь навчання.

Під час презентації фільму «Крим. Оточені зрадою» у Запоріжжі

Але 27 лютого вже зателефонував на той час генерал-майор Воронченко (Ігор Воронченко – командувач ВМС України – ред.). Він тоді обіймав посаду заступника командувача-начальника військ берегової оборони. Тобто він відповідав за весь сухопутний компонент Військово-морських сил у Криму.

Він зателефонував і сказав: «Ти і Льоня Матюхін (військовий кореспондент, певний час обіймав посаду речника штабу АТО – ред.) маєте прибути до Перевального. Я все вам поясню на місці».

Як виявилось, він нас покликав для того, щоб ми підтримували зв'язок із цивільними засобами інформації для того, щоб скидати інформацію про те. що реально відбувається всередині військової частини.

Воронченко повідомив, що деякі військові частини вже оточені в Криму і що ми маємо бути готові передавати цю інформація.

– Що побачили, коли прибули до Перевального?

– Ми приїхали 27-го числа. Ще нічого не було. Стояв генерал-майор Воронченко на воротах, приїхало два телеканали – ТРК «Україна» і «1+1». І він пояснив, що відбувається і чого можна очікувати.

Він сказав, що під виглядом навчань росіяни завели свої війська, і що це десантники Псковської дивізії, як я зараз пам’ятаю, і що вони у будь-який момент можуть підійти під частину у Перевальному.

Ми розпочали роботу із цивільними телеканалами й зайшли на територію частини.

І тоді 10 бойових машин піхоти БМП-2 вивели з парку бойових машин, щоб вони зайняли кругову оборону на випадок, якщо росіяни підійдуть до військової частини.

Я знімав ці кадри, як хлопці заряджалися, як хлопці були готові дати відсіч окупантам.

І от, вночі із 2 на 3 березня підійшли ці окупанти під ворота. Спочатку в цивільній формі одягу.

Я знімав, як вони підійшли до військової частини, і знімав, що відбувалося в цей час у військовій частині. У мене, напевно, в одного була можливість це робити, як у військового кореспондента.

Навіть зараз, всі знають про Крим дуже мало.

І я у цьому фільмі хотів показати, що ж саме відбувалося всередині військової частини у цей важкий час, які були настрої, і чому було ухвалене рішення не давати бій, а вийти на материкову Україну.

​– Скільки тривала оборона частини в Перевальному?

– 27 лютого вивели техніку і зайняли кругову оборону. 2 березня росіяни прийшли. 21 березня Стороженко (командир бригади Сергій Стороженко – ред.) повісив російський прапор.

– В чому особливість чи відмінність ситуації з 36-ї бригадою з аналогічними, що відбувались в той момент довкола військових частин у Криму?

– Я не знаю, що реально відбувалося в середині частин інших, але розумієте, що боротьба тривала не тільки із зовнішнім, а й із внутрішнім супротивником.

Ви розумієте що це за ситуація, коли сам командир бригади намагався роззброїти людей, розрядити техніку, побоюючись, що наші застосують зброю, видавав їм палки, щити.

Це деморалізує людей.

Уявіть собі, ти військовий, у тебе є зброя, а тобі як нацгвардійцю дають палку і щит. Це ламало людей страшно. Люди так ходили десь два тижні. Не всі звичайно…

Ось, наприклад, гірсько-піхотний батальйон не здав зброю. Це підрозділ, де Юрій Головашенко був (служив командиром 57-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних сил України – ред.).

Юрій Головашенко

​Протягом всього часу вони не здавали зброю, до кінця. Всі решта підрозділів вже тоді здали зброю у зброярні, а в Головашенка – ні. В нього ходили на чергування, у нього завжди було все чітко, бо хлопці реально готувались до бою.

А Стороженко, тим часом, усілякими методами намагався зламати хлопців і казав їм, що, мовляв, «залишайтеся зі мною, будемо тут служити нормально». Хто його послухав, а хтось вийшов.

Хтось побачив лідера у ньому, а хтось – у Головашенку і з ним вийшов.

Тут все залежить від самих людей. Не можна казати, що тільки кримчани там позалишалися. Та ні. Багато дуже кримчан вийшло, а позалишалися там і львів’яни, і житомиряни, і одесити, і харків'яни.

Ось дві історії. Воронченко – з Харкова, і Стороженко – з Харкова. Той залишився, а той зрадив.

– Як складались стосунки з місцевим населенням? У вас у фільми показаний момент, коли під частину прийшов священник із церкви, розташованої поруч, разом із вірянами…

– Так. І почав святити «демонічні сили» (російських військових – ред.), щоб у них ніколи не стріляла зброя. Вони вийшли з церкви і побачили цих «зелених», а ті бряцали зброєю.

Люди, цивільні, намагалися врятувати ситуацію. Вони казали, що «так Гітлер заходив», що «ми на своїй землі», що «нам ваша допомога не потрібна», що тут нема ніяких «бендеровцев», і так далі...

– Який момент був найважчим?

– Коли я знімав, і Стороженко сказав, що «хто залишається – той залишається, а хто виходить на материкову Україну, то вам там, як героям, всім посади запропонують».

Знущався так. Поведінка не військового, який давав присягу народу України.

– Уроки, які треба винести з тих подій? Чи можна було запобігти тим подіям?

– Ми не були готові до такого. Ми існували у парадигмі «русские – братья» і весь час готувалися проти «диверсій татар».

Усі навчання, які проводилися, були сплановані проти диверсій татар як терористів , бо мовляв, це їхня земля і вони могли її відвойовувати.

Ніхто не очікував удару в спину від росіян.

Ходили ж разом на парадах. І куми були там, вони там всі породичалися.

І хто знав, що так буде відбуватися? Ніхто. Ніхто не очікував такого удару від росіян.

Побиття, тортури і залякування. Анексія очима журналістів

– Як склалася доля учасників тих подій?

– Вийшло близько 300 чоловік. Ще 300 чоловік звільнилося під час тих подій тому, що приходили і батьки – це місцеві переважно: «Вони не хочуть воювати. Вони не будуть воювати. Це не наша війна». Почали звільнятися. І десь 400 залишилося там служити.

Дехто, хто залишився там служити показово забезпечені квартирами – вони допомагали анексії. Але дуже багато людей зараз і в Мурманську, і на Камчатці служать. Тобто не отримали те, що росіяни казали будете служити всі в Криму, будете забезпечені.

І про те, що «не треба буде зраджувати Україні, не будете присягу Росії приймати», цієї обіцянки росіяни теж не дотрималися.

Наші ж хлопці – ті, хто вийшли, дуже багато з них залишилось воювати, і воюють дуже потужно. Навіть бачив як воюють – вони готові на все за Крим, за Україну, за Донбас.

Фоторепортаж: Іспит морських піхотинців на право носити чорний берет