Вони не соромляться казати, що хворіли на рак. Навпаки, пишаються своєю перемогою над важким діагнозом. Тепер вони – переможці й на своєму святі, який організував Благодійний фонд «Таблеточки», уперше поділилися своїми історіями у стилі TED. Під час яких закликали інших дітей, які зіткнулися з онкологією, ніколи не здаватися, слухати лікарів і батьків, а також обов’язково набиратися позитивних емоцій. Радіо Свобода познайомилося з переможцями та дізналося неймовірні історії справжніх супер-героїв.
Артур Шаренко закінчував 7-й клас, повернувся з кубку Європи з тхеквондо, і вперше поскаржився батькам на болі в голові. Каже, терпіти не було змоги, хотілося просто «лізти на стіну». Уже на МРТ підтвердилися найгірші прогнози – пухлина головного мозку. Дуже великі розміри, а крім того, ще й у тонусі… Лікарі одразу зізналися, шансів на порятунок майже немає – хлопцю давали не більше 5 днів.
Артур Шаренко
«Мені сказали лише діагноз, про прогнози лікарів, скільки жити, мама, звичайно, промовчала. Які емоції в той момент були – важко описати. Усе разом – розгубленість, розчарованість. Але я ж спортсмен. Що дарма тренував бійцівський характер? (сміється). Не впав у відчай. Навпаки поставив собі «тренерську установку» – зробити все, щоб повернутися до звичайного життя», – каже Артур.
У будь-якого спортсмена має бути поруч досвідчений тренер. У боротьбі проти пухлини пліч-о-пліч із Артуром був дитячий нейрохірург Павло Плавський. Вдало проведена операція, після чого швидкий курс реабілітації – усе, як в спорті, сміється Артур, жодних «я не можу», є лише «треба!».
«До операції Павло Миколайович сказав, що після того, як я повернуся до палати, потрібно буде багато ходити. Не лежати, не скиглити, а саме ходити. Я його слова зрозумів буквально. Зазвичай після операції діти тривалий час перебувають в реанімації. А я після наркозу встав та почав ходити вже в реанімації. Це як в спорті: якщо довіряєш тренеру, то все вдасться. Йому довіряв, ще коли тільки прийшов, знав, що з цим лікарем, я зможу побороти рак», – розповідає Артур.
До лікування поставився як до тренувального збору. Є план, що робити. Є бій, який потрібно виграти! Є лікарі, які знають, як правильно «підготувати» Артура до найважчого поєдинку. Тепер усе залежало лише від нього – мотивації, думок та впевненості в своїх силах.
Після операції були хімічна та променева терапії, і ось вона – чергова перемога, хоча й неспортивна, але, напевно, одна з головних у житті. Період після лікування нагадував звичайну реабілітацію після травми – повільно, але впевненими кроками, згадуємо все, що вміли робити раніше. Без відчаю, без суму, що не буде вже нічого, як раніше. Зі спортом прийшлося зав’язати, але Артур знайшов себе в мистецтві. Поступив після 9-го класу в коледж на дизайнера інтер'єру. Каже, перший час вчитися було дуже важко – після довготривалого лікування просто не було сил. Але знову спрацював бійцівський характер – не зупинятися. І тепер його історія може мотивувати інших дітей, які тільки-но почали свою боротьбу з раком.
«Раджу перетворити ваші мрії в цілі. Бо мрії – це щось далеке, недосяжне, а цілі – конкретне. Ти знаєш, що потрібно робити, які кроки, щоб стати переможцем. Не бійтеся розвиватися в декількох напрямках. Чим більше будете знати, тим легше буде знайти своє місце в цьому світі. А ще…цінуйте час. Я цього навчився, після того, як переборов рак», – каже Артур.
Проблема – це не кінець, є вихід
Іра Пуделко з онкологією зіткнулася у 9 років – гострий лейкоз. Каже, найважче було пережити відсутність спілкування з друзями та рідними. Про процедури, операції, хімічну і променеву терапії каже, як про досвід, який навчив цінувати життя.
Іра Пуделко
«Зараз розумію: будь-яка проблема – це не кінець, завжди є вихід. Взагалі не існує проблем, є ситуації, які мотивують зробити більше, ніж ми звикли. Головне – бажання й мета. Мене рятувало, що я мріяла, про щось своє…дитяче. Але це було мотивацією, яка змушувала боротися та йти далі», – розповідає Іра.
Під час розмови шістнадцятирічна дівчина посміхається та обережно поправляє волосся. Каже, хоча вона вже і переможець, але онкологія залишила свій слід у житті, який досі не може подолати: обрізати волосся – це постійні сльози.
«Навіть якщо я була в спідниці та рожевій сорочці, мене все рівно плутали з хлопчиком, бо була лиса. Згадується така історія: приїхали з мамою до крамниці, щоб купити мені годинник. І я обрала, який мені сподобався. А продавець сказав, що це дівочий годинник, а мені потрібен для хлопчика ось цей блакитний. І це настільки обурило, що я після цього вирішила взагалі не виходити на вулицю. Або купуємо перуку, або я ходжу в хустці, або сиджу вдома», – каже Іра.
За словами Іри, лише зараз вона стала більш легкою на спілкування. А після лікування тривалий час боялася, що буде «білою вороною». Адже стереотипи про рак постійно «супроводжували» її.
«Більше всього дратувало, коли казали: ти що вилікувалась? Це ж рак! Це ж смертельно! Ну, як пояснити, що так – це страшна та важка хвороба, але діти мають змогу вилікуватися – завдяки сучасній медицині, крутим лікарям, своєму характеру та підтримці рідних», – каже Іра.
Христина Мамчур
Від пацієнта до медика
Христині Мамчур 19 років і вона працює у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі у хірургічному відділенні медсестрою. 10 років тому саме у цьому закладі їй врятували життя.
«Я була скаутом і ми постійно подорожували. Одного разу наш загін отруївся. Коли я повернулася додому, то так роздуло живіт, немов я вагітна на останніх місяцях. Це була неділя і швидка не приїжджала, скільки б ми не телефонували. Коли приїхали до лікарні, спеціалісти не змогли одразу поставити діагноз. Далі аналізи, операція, реанімація і лише через кілька місяців я потрапили до Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру, де мені встановили діагноз – пухлина дванадцятипалої кішки», – розповідає Христина.
В Італії, коли отримали біопсію дівчини, сказали, що у Христини немає шансів на життя. Українські лікарі зробили диво. Тоді дев'ятирічна дівчинка вирішила, що обов'язково буде медиком.
«Моя мрія здійснилася. Я спочатку довго шукала свою спеціалізацію: все змінювалося від діагностики серця до реабілітолога. А тепер працюю і навчаюся у кращих лікарів. Свого часу Зоряна Кізима вилікувала мене. Тоді вона знайшла підхід до мене, підібрала важливі слова. А зараз я так само можу підійти до неї і проконсультуватися з професійних питань. Вона з радістю допоможе. Це круто, коли в пацієнтів та лікарів саме такі стосунки», – каже Христина.
Відповідальність за маленьких пацієнтів не лякає, знала, на що йшла, говорить Христина. Але вона отримає задоволення від кожного дня спілкування з маленькими пацієнтами. Крім того, є у дівчини і свої секрети у праці з малечею. Коли вони дізнаються, що Христина так само хворіла на рак, а тепер вилікувалась, то погоджуються робити будь-які процедури та здавати аналізи.
Секрети від лікарів: досвід, інтуїція та емоції.
Від тандему між лікарем та пацієнтом залежить результат, про це кажуть і самі діти, і батьки, і спеціалісти. Вони мають довіритися, каже дитячий нейрохірург НДСЛ «Охматдит» Павло Плавський.
Павло Плавський
«Іноді потрібно бути трохи психологом. Ти постійно працюєш з дітьми і вже знаєш, як вони мислять. Насправді, це відбувається якось автоматично. Ти не шукаєш підхід спеціально – а як мені спілкуватися саме з цією дитиною. Десь спрацьовує інтуїція та досвід. Хтось з дітей біжить обійматися, інші називають чарівниками. Головне – бути щирим, щоб діти довірились, тоді спільна мова обов'язково буде знайдена і результат лікування буде позитивний», – каже Павло Плавський.
Мотивувати потрібно не лише дітей, але і батьків, каже онколог Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру Роман Кізима.
«У спілкуванні з родиною, ми завжди шукаємо лідера, хто приймає рішення. Це не обов'язково мама. Це може бути батько, бабуся, а інколи і старші брати та сестри. Коли ми ідентифікуємо цю людину, і вона виходить з шоку, то починає мислити адекватно. А після цього одразу заспокоюється і вся родина. Ми дуже цінуємо, коли людина може взяти себе в руки і налаштуватися на результат. Зрозуміти, яка важка праця чекає, щоб досягти результат, але він реальний», – каже Роман Кізима.
Роман Кізима
Цікаво, що і самі лікарі зізнаються: дуже емоційно реагують на різні нюанси у своїй роботі, прив’язуються до дітей, і щоразу радіють черговій перемозі своїх пацієнтів.