Вони серед нас. Архіви КДБ відкриті, але імена агентів досі не встановлені

Від моменту початку законодавчо закріпленого процесу декомунізації минуло вже понад три роки, утім, на сьогодні люстровано лише кілька десятків колишніх штатних співробітників КДБ. Імена ж агентів, які працювали в Україні на Комітет державної безпеки, досі не встановлені. Чому так сталося, чи можна все ж таки дізнатися, ким були ці люди, і яку інформацію зберігають архіви щодо співробітників НКВС та МДБ? Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів колишній заступник очільника Галузевого державного архіву СБУ, історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак. ​

– Насправді нині окремої бази на агентів КДБ в Україні немає. Коли в Центральній і Східній Європі у 1989-90 роках почалися демократичні перетворення, зокрема, падіння Берлінського муру, тоді у Німеччині почали захоплювати управління східнонімецької спецслужби «Штазі» (як адміністративні будівлі, так і архіви). Таким чином було повністю врятовано один із найбільших масивів документів цієї спецслужби.

У КДБ відчували, що щось може бути негаразд і у радянських республіках, тож вирішили перестрахуватися: у 1990 році видали наказ №00150. Він був цікаво завуальований і говорив про перелік та терміни зберігання деяких документів. У ньому прямо не написали, що все необхідно знищити, але у графі навпроти агентурних справ і оперативних матеріалів написали «Не зберігаються». Це була така негласна вказівка до їхнього знищення, що власне і почали робити. Тобто в період 1990-91 років усі архіви радянської спецслужби постраждали від цієї чистки, яка була проведена на 95 відсотків десь, якщо брати у загальноукраїнському плані. Окрім самих тек зі справами знищувались і картотеки агентури, тобто ті картки, які заводились на завербованих агентів.

Одна зі сторінок наказу №00150. У завуальованій формі давалася вказівка знищити агентурні справи та оперативні матеріали

Є невеликий відсоток тих картотек, який зберігся, але це крапля в морі, можливо, 5 відсотків від тієї загальної кількості, яка була.

– Яким чином знищували ці картотеки?

– Різними способами. У нас, на відміну від заходу, не використовували шредер. Найчастіше документи спалювали. Скажімо, в Тернополі ці документи склали на вантажівки і відвезли до Львівської області на Жидачівський паперово-целюлозний завод, де це все скинули в чан, переробили на папір, який потім використовували для того, щоб писати, наприклад, доповідні.

Був й інший випадок. Львівське обласне відділення КДБ не встигло вчасно знищити секретні документи про своїх агентів, а до будівлі вже прийшов натовп розлючених активістів з наміром захопити її. Що зробили чекісти, щоб ці люди не побачили документації? Вони наповнили нею частину меблів, що стояла в управлінні, і у такому вигляді завантажили їх у вантажівки. Коли активісти запитали, що знаходиться в автомобілях, їм показали меблі, і ті пропустили ці вантажівки, в яких насправді була секретна документація.

Утім, ці львівські агентурні та оперативні матеріали так і не знищили. Наразі вони знаходяться у Києві.

– А за часів ще Радянського Союзу такі картотеки знищувалися?

– Було кілька чисток архівів. Близько чотирьох. Одна з них проводилась навіть в період так званої «хрущовської відлиги», але агентурні та оперативні матеріали вважалися в КДБ найціннішими документами, тож до них чистки не доходили, тому насправді це був дуже великий масив інформації.

– Але чи можна зараз все ж таки якось дізнатися, хто як агент працював на КДБ?

– Система архівів СБУ, які зберігають документи КДБ, є дуже цікавою, бо незважаючи на те, що були знищені особові справи агентури і картотеки, збереглося багато доповідних записок, наглядових справ, звітних документів, документів планування, де так чи інакше ці агенти згадуються. Скажімо, у звіті на партійне керівництво, коли повідомлялося про ту чи іншу справу, могло бути вказано, що у ній КДБ задіяв такого от агента (іноді навіть можна зустріти розшифровку, хто саме за цим псевдо був).

Попри знищення особових справ агентури і картотек збереглося багато інших колись секретних документів, у яких згадуються псевдо чи навіть справжні імена агентів КДБ

Тому чисто теоретично дізнатися можна. Очевидно, що це не буде стовідсотковий результат, але ось таким чином зараз можна спробувати відновити ту інформацію, яка була знищена. Це робота не на рік і не на два, це робота на дуже далеку перспективу і до неї має бути залучена велика група науковців.

– Чи проводять таку роботу зараз?

– Наскільки мені відомо, нині у них немає можливості проводити таку роботу: ні фізичної, ні матеріальної. Визначені пріоритети – надання доступу та оприлюднення інформації про постраждалих від репресій і борців за свободу. Я думаю, що в перспективі за цю справу візьметься Архів Інституту національної пам’яті – структури, куди мають бути передані усі документи репресивних органів.

– Попри те, що ці документи в основній своїй масі були знищені, чи можна припустити, скільки колишніх агентів продовжувало працювати у держструктурах уже за часів незалежної України?

– Насправді, якщо ми говоримо про процес люстрації, то саме за тією статтею закону про люстрацію, яка передбачала її, не було виявлено жодного агента КДБ з тих осіб, які зараз обіймають відповідальні державні пости. Хоча, звісно, стверджувати, що їх там повністю і цілком немає, не можна, як не можна однозначно стверджувати і те, що вони там є. На сьогодні інформація щодо них не виявлена у тому незначному відсотку документів, які вдалося зберегти. Було виявлено кілька десятків штатних співробітників КДБ, які, відповідно, і потрапили під процес люстрації, але самих агентів ні.

Водночас, якщо провести простий підрахунок і припустити, що хтось міг бути завербований у 1990 році, то наразі такій людині може бути близько 47-48 років і вона цілком ще може працювати. Однак достовірно перевірених подібних фактів зараз, на жаль, немає.

– А якби ці факти все ж таки знайшлись, чи легко було б люструвати таку людину?

– Є цікавий епізод, пов’язаний з чеським досвідом. Там шляхом пошуку відомостей про агентів у якихось другорядних документах були виявлені відомості про одного міністра. На нього склали люстраційний висновок. Однак він подав в суд, де назвав цей документ «фількіною грамотою», мовляв, ніде немає його власноручного підпису, відповідно він недійсний. Суд визнав правоту за ним і він далі лишається міністром, хоча всі документи свідчать, що він був таємним співробітником спецслужби. Тому схожі речі можуть бути і в Україні, якщо когось з колишніх агентів КДБ таки вдасться виявити.

– Якщо порівнювати процеси декомунізації в Україні та в країнах Балтії, чи, наприклад, Чехії і Польщі, у чому їх головна відмінність?

– По-перше, в Україні занадто пізно відбулися зміни, пов’язані з декомунізацією. В країнах Балтії це сталося набагато швидше. Водночас їм було набагато легше провести такі процеси, враховуючи значно меншу кількість населення та розміри країн. Окрім того багато з тих, хто працював з секретними документами в Україні, знав, що значну частину важливої інформації знищили. Перешкодою є і те, що у нас є недосконалим люстраційне законодавство, і на люстраційні процеси було відведено два роки, але насправді провести за 2 роки люстрацію, якщо ми говоримо виключно про документи КДБ, неможливо. До прикладу, в Польщі цей закон працює досі, хоча сам процес розпочався ще на початку 90-х.

Декомунізаційні процеси розпочалися в Україні значно пізніше, ніж в країнах Балтії чи, наприклад, Чехії та Польщі

Проблема і в тому, що в нас не відбулося на початку 90-х і дещо пізніше докорінної трансформації спецслужби в українську спецслужбу. Так, вона була створена як самостійний орган, але переважна кількість співробітників КДБ перейшла працювати до СБУ. Відповідно і агентура, яка працювала на КДБ перейшла працювати до СБУ. А от, наприклад, в Естонії набрали фактично повністю новий штат, а зі співробітників КДБ залишили лише технічних працівників, які відповідали за спецапаратуру, з чим нові люди не могли самі швидко розібратися.

– А чи завжди агент КДБ це було погано?

– Це, мабуть, дивно звучить, але насправді не всі агенти були поганими. Яке б у нас не складалося очорнююче враження про агентуру, потрібно дивитися на весь масив документів про людину і потрібно дивитись, чим насправді особа займалася.

– Зараз багато людей завдяки відкритим архівам дізнається інформацію про своїх репресованих рідних. Які дані вони можуть отримати про тих, хто чинив ці репресії, тобто про співробітників НКВС та МДБ?

– Прізвища цих чекістів можна дізнатись, по-перше, із самих слідчих справ репресованих. Потрібно просто прослідкувати, на якій посаді ці співробітники перебували і вже потім писати до регіонального відділення СБУ, де вони працювали, чи до Галузевого державного архіву СБУ з проханням видати їхню особову справу. Згідно з законом, ці документи не можуть становити державної таємниці.

Особові справи працівників НКВС та МДБ збереглися в Україні набагато краще, ніж оперативні та агентурні картотеки КДБ

​– А ці справи, як оперативні та агентурні картотеки КДБ, не знищувались?

– Ні, вони є повністю збереженими. За винятком, тимчасово окупованих Криму, Донецька та Луганська.

– Яку інформацію можна знайти в таких справах?

– Це доволі цікава та об’ємна інформація. Це насамперед дані на особу, які збирали на подачу документів на проходження служби в органах: автобіографії, різного роду атестати, дипломи. Окрім того, є матеріали, що стосуються безпосередньо проходження служби: які посади обіймалися, де саме, чим займалися, по якій лінії, які мали відзнаки, заохочення, стягнення, матеріали атестації. Плюс є матеріали спецперевірок, коли дані, які подала про себе така особа, перевірялись спецслужбою.

– Чи можна за допомогою такої інформації засудити цих чекістів?

– В Україні була спроба притягнути до відповідальності людину, яка брала участь у ліквідації повстанського художника Ніла Хасевича. Йдеться про Бориса Стекляра, який працював у Рівненському управлінні МДБ.

Коли був радянський період, Стекляр дуже часто розповідав про те, як вони ліквідовували повстанців: бачили криївки, закидали туди гранати. Тобто вони не пропонували здатися, а одразу йшли на свідому ліквідацію повстанців.

Співробітник КДБ Борис Стекляр жорстоко ліквідовував повстанців у Рівненські області

Коли ж було ухвалено закон про доступ до архіву СБУ, звернувся як дослідник історії визвольного руху Володимир В’ятрович із проханням надати йому доступ до особової справи Стекляра. А далі з цією справою почали відбуватися незрозумілі речі.

За законом, йому повинні були надати цю справу безперешкодно. Однак, рівненське управління СБУ на наші запити, як керівництва архіву СБУ, відмовлялося надсилати її. Як з’ясувалось, Стекляр, який на той момент ще був живий, подав до суду позовну заяву на начальника Рівненського управління, в якій закликав його утриматись від розголошення цих відомостей. На перше засідання він не з’явився, а потім забрав цю позивну заяву.

Як тодішній заступник директора архіву СБУ я зателефонував до Рівненського управління з проханням таки надіслати справу. На що мені кілька разів повідомляли: «Ми не можемо вам надіслати справу, тому що вона під грифом обмеження доступу «для службового користування». Так явно порушити закон вони спробували на підставі того, що це, мовляв, інформація про атестацію військовослужбовця СБУ, однак Стекляр ніколи в житті не був її співробітником. Врешті далі вигадувати не було що і навесні 2017 року, справу надіслали до Києва, Володимир В’ятрович з нею ознайомився. Зараз вона є у вільному доступі.

– Як далі розвивались події навколо Стекляра?

– Представник однієї правозахисної організації Денис Поліщук звернувся до Генпрокуратури про відкриття кримінальної справи на Бориса Стекляра за фактом, зокрема, і вбивства Ніла Хасевича, однак це нічим не завершилось, адже Стекляр помер.

Український художник, графік, активний громадський і політичний діяч, член ОУН Ніл Хасевич став однією з жертв чекіста Бориса Стекляра

На жаль, в Україні поки що не ратифікований так званий Римський статут, який дозволяє здійснювати кримінальні провадження у справах злочинів проти людства та людяності. Якби у нас він був ратифікований, то насправді у нас таких справ було б набагато більше. Хоча в окремих випадках цей римський статут можна застосовувати без ратифікації, однак це доволі складне питання.

Слід також враховувати, що переважної більшості тих людей, які здійснювали репресії у 30-40 роках вже немає в живих. А заочно засудити їх проблемно.

– Закон про відкриті архіви не передбачає можливості колишнім співробітникам репресивних органів закривати про себе інформацію. Але чи не звертались у якийсь спосіб екс-кадебісти з проханням все-таки приховати дані про них?

– Кілька випадків від пенсіонерів було. Але ми їм наголосили, що, згідно із законом, вони не мають права цього робити і документи щодо них є відкритими.