Жертвами трансфобії стають найменш соціально захищені люди – активістка

Київ – У понеділок відзначають День пам’яті трансгендерів, які постраждали від насильства. І за підрахунками організації Transgender Europe, цього року зафіксовано 325 повідомлень про убивства трансгендерних і гендерно різноманітних людей, а всього за період із січня 2008-го до вересня цього року, поки ведеться цей моніторинг, повідомили про більш ніж дві з половиною тисячі таких злочинів. У неділю у Києві планують марш на підтримку людей, що постраждали від трансфобного насильства. Щодо України даних про загибель таких людей немає, але це не означає, що вони у безпеці, вважає представниця організаторів маршу координаторка трансгендерного напрямку діяльності організації «Інсайт» Інна Ірискіна:

Право на дію | Марш проти трансфобії у Києві: кого згадують і чого вимагають транс-активісти?

– Те, що немає цих даних, не дає упевненості у тому, що немає таких випадків.

Бо та частина трансгендерної спільноти, про яку ми знаємо, це, так би мовити, верхівка айсберга. Ця спільнота – дуже закрита. Якщо людина нікому не говорить, що вона – трансгендерна, і якщо з нею щось трапляється, то про це ми можемо й не дізнатися. Або людина не може себе реалізувати і приховує цю свою трансгендерність, і її, наприклад, можуть довести до самогубства – і також не факт, що про це стане відомо.

– У заяві Transgender Europe йдеться про трансгендерних і гендерно різноматітних людей. Що це за люди?

– Трансгендерні люди – це люди, які усвідомили, що вони ідентифікують себе не у відповідності зі статтю, яку їм визначили при народженні. І хочуть це певним чином змінити і отримати визнання себе не так, як їм написали, а так, як вони себе відчувають. А гендерно різноманітні люди – це більш широке поняття. Це може бути жінка або чоловік, але ця жінка, наприклад, не хоче відповідати тим установкам, які існують у суспільстві щодо жінок, десь виходить за ці межі, і це називається гендерною різноманітністю.

– Чи веде «Інсайт» якусь статистику щодо агресії або проявів дискримінації щодо таких людей?

– Конкретної статистики у нас немає, ми тільки нещодавно увійшли у програму моніторингу, вона поки що тільки розвивається. Але ми робили свого часу дослідження щодо трансгендерних людей в Україні, і там більшість опитаних так чи інакше стикалися із певним насильством на свою адресу, із певними видами дискримінації.

– Якщо говорити про якісь основні проблеми, то що б ви могли визначити?

– По-перше, це дійсно проблема насильства. Воно може бути де завгодно: на вулиці, у сім’ї, будь-де. Дуже поширеною проблемою є проблема з працевлаштуванням. Тобто людина виглядає невідповідно до своїх документів, бо у паспорті написана інша стать, вона приходить влаштовуватись на роботу – і її не беруть. Це дуже часто трапляється.

Інна Ірискіна

​Також я б зазначила проблему доступу до медичної допомоги. По-перше, у нас майже немає кваліфікованих лікарів, які можуть призначати процедури, необхідні саме трансгендерам – це гормональна терапія, наприклад. Лікарі мало обізнані, і буває, що відмовляють людям у допомозі, кажучи «ми не знаємо, що з вами робити».

– Повертаючись до заяви Transgender Europe і цифр, якими вони оперують. У заяві організації зазначено, що значна частина загиблих були мігрантами, а серед тих, чия професія була відомою дослідникам, переважну більшість складали секс-працівники і працівниці. Прокоментуйте, будь ласка, цю ситуацію. Очевидно, що жертви нападів були представниками одразу кількох дискримінованих груп.

– Жертвами найчастіше стають найменш соціально захищені. І те, що мігранти сюди (до статистики – ред.) потрапляють – цілком передбачувано, часто це також люди не корінної національності.

А якщо казати про секс-працівниць, то можу сказати, що більшість трансгендерних осіб, насамперед, жінок, погоджуються на таку роботу не тому, що їм це подобається, а тому що це – єдиний засіб, як заробити собі на життя. Бо, як я вже казала, кудись в інше місце влаштуватися на роботу вони не можуть.

В Україні ця проблема теж є. Всі трансгендерні люди, з якими я спілкувалась, проблеми з працевлаштуванням мали у своєму житті, і це вже – кому як пощастить: хтось може щось нормальне знайти, хтось влаштовується нелегально, щоб не показувати паспорт.

– Розкажіть, будь ласка, про марш, запланований на неділю. Який основний меседж у цю подію цього року ви закладаєте? Які, можливо, вимоги до української влади будуть висуватися?

– Такі акції проводяться по всьому світу, і ми не будемо винятком. Але якщо всюди вони відбуваються у такому траурному ключі – згадати загиблих, то ми хочемо говорити про трансфобію у ширшому контексті.

Так, ми дійсно ставимо до влади вимоги, тому що цю ситуацію необхідно змінювати. Ухвалили Національну стратегію з прав людини, де окремі пункти стосуються також трансгендерних людей, але вони фактично не виконуються. Зокрема, йдеться про прийняття антидискримінаційного законодавства, яке б враховувало гендерну ідентичність, а також законодавства, що стосується злочинів на ґрунті ненависті – щоб також враховувалась ознака гендерної ідентичності.

Окрім того, минулого року Міністерство охорони здоров’я ухвалило новий клінічний протокол, спростивши для трансгендерних людей цю процедуру переходу і розширивши можливості для зміни документів. Але було обіцяно, що в цей протокол будуть внесені ще додаткові виправлення для того, щоб ще більше це спростити, і ми вже чекаємо на це більше року. Здавалося б, і міністр нас підтримує, але вона нічого не може зробити через цю бюрократію міністерську.

– Що цей ухвалений документ змінює, і як ви його оцінюєте?

– Вже немає централізованої комісії, яка раніше єдина, у Києві, приймала рішення, кому дозволити, а кому не дозволити змінювати стать. Тепер замість цього будь-який психіатр може встановлювати діагноз (гендерна дисфорія – ред.), за яким далі робити певні медичні втручання, а потім отримати довідку, за якою вже можна змінити документи.

Окрім того, прибрали деякі положення, які були протипоказаннями для цієї процедури раніше. Наприклад, наявність дітей до 18 років, перебування у шлюбі та багато інших речей, які все це ускладнювали, і для певної кількості людей робили неможливою процедуру.

Але деякі моменти, на скасування яких ми сподівались, там досі залишаються – наприклад, мова йшла про скасування хірургічного втручання як вимоги для зміни документів. У цьому новому клінічному протоколі, з одного боку, написано, що хірургічне втручання відбувається за вибором самої людини, але, з іншого боку, написано, що медичне свідоцтво про зміну статі видається тільки після незворотного хірургічного втручання. Цей момент там залишався, але ми сподіваємося, що він буде прибраний звідти.

У МОЗ розглядається також наказ про скасування заборони на усиновлення та удочеріння трансгендерами дітей, але він досі не ухвалений, тому що був великий спротив з боку церкви.

– Щось ще змінилось за цей рік для трансгендерних людей?

– Певні зміни є. Про це більше говорять, люди починають більше розуміти, що це за явище.

Але тут є, так би мовити, дві сторони медалі: більше з’являється тих, хто нормально і дружньо це сприймає, але з’являється і певний спротив також. Зокрема, цього року почастішали напади на наші заходи з боку праворадикальних угруповань.

У Києві була кілька місяців тому лекція на тему трансгендерності, на яку напали, яку зірвали. Там був застосований газ, там бризкали чорнилом в учасників. Поліція почала провадження, але розслідування рухається дуже повільно, як, власне, і раніше це було. Ця проблема залишається, тому й потрібні зміни до законодавства, які враховували б ознаку трансгендерності і зараховували такі інциденти до злочинів на ґрунті ненависті, а не якесь хуліганство чи щось таке.

– Скільки учасників ви очікуєте побачити на марші? І чи будуть якісь додаткові заходи безпеки?

– Минулого року у нас було близько 50 осіб, цього року ми очікуємо більше – може, до сотні. Дійсно, маршрут довелося трохи змінити через вимоги поліції, бо вони кажуть, що не зможуть гарантувати безпеку на тому маршруті, який ми планували.

– І практична частина. Якщо трансгендерна людина стикається з агресією або проявами дискримінації, куди ви би порадили їй звернутися і на що звертати увагу?

– В принципі, по юридичну допомогу вона може звертатися до нашої організації «Інсайт». У нас є адвокат, який може допомогти.