(Рубрика «Точка зору»)
Рішення українського парламенту визначити євроатлантичну інтеграцію як один із головних зовнішньополітичних пріоритетів країни викликало зрозумілий ентузіазм серед тих громадян, хто сподівається, що рано чи пізно Україна стане членом НАТО. Однак насправді до приєднання України до НАТО ще довгий шлях – і кожний з кроків доведеться робити з величезним напруженням. І це стосується не просто реформ, не просто дипломатичних зусиль. Головну роботу над помилками має зробити українське суспільство.
Насамперед українські громадяни мають зрозуміти, що НАТО – це не просто «парасолька» безпеки. Це насамперед солідарність і взаємодопомога. Українські політики діють у незвичних для себе умовах, коли більшість громадян підтримує вступ країни до НАТО. Проте ця більшість з’явилася тільки після нападу Росії на Крим і Донбас, коли стало ясно: якщо б ми були у НАТО, цей напад не відбувся і територіальна цілісність країни була б збережена.
Однак, якби ми були у НАТО, багато щоб не відбулося. Насамперед – Янукович. Харківські угоди. Російська база в Криму. Для цього було потрібне зовсім інше суспільство, вільне від радянських стереотипів. Такі суспільства на момент розпаду Радянського Союзу існували в окупованих ним «республіках радянської Прибалтики» – тобто країнах Балтії. І в результаті ці країни швидко почали рухатися в бік цивілізованого світу, вступили в НАТО. А в Україні продовжувало жити радянське населення, що перебувало в інформаційному полі сусідньої Росії.
Жертви Майдану і війни на Донбасі дали українцям шанс
1994 року більшість українських громадян обрало новим президентом країни колишнього «червоного директора» Леоніда Кучму, який не приховував свого бажання відновити економічні і політичні зв’язки з Москвою. Більшість виборців Кучми й досі не усвідомлюють, що своїм голосуванням вони підписали тодішній Україні вирок, відібрали майбутнє у себе і своїх дітей. Й скорегувати результати і того, і наступних голосувань вже неможливо. Мова сьогодні йде швидше про майбутнє онуків тих, хто голосував за Кучму й радів дешевому російському газу, хто співчував Югославії в момент, коли НАТО намагалося зупинити етнічне чищення косовських албанців, хто вірив у можливість маневрувати між цивілізованим світом і Кремлем.
Навіть коли Кучма 20 років тому наважився на підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО – незважаючи на російський опір і несприйняття Кремлем, ще єльцинським, а не путінським, розширення НАТО – цей крок не був сприйнятий суспільством як сигнал до дії. Не виникло ані сильного євроатлантичного руху, ані громадської підтримки. Українці звично продовжували пошук тих, хто виплатить зарплати і пенсії, нічого не змінюючи у їхньому звичному житті. До речі, багато хто живе в такій парадигмі й досі. Помилок цих людей – тобто українського суспільства останніх десятиріч – нам не виправити. Однак Майдан 2014 року, його жертви та жертви війни на Донбасі дали українцям шанс забезпечити майбутнє своїх нащадків. Євроатлантична інтеграція – один із таких шляхів.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції