Українець з Кубані про Галичину: тут живуть наші люди, співають наших пісень

Відзначаючи 100-річчя Української революції, варто звернути увагу на те, якими тоді були українці, які в них були прагнення й пріоритети. У 1917 році Україна була розділена на підросійську та підавстрійську частини – чим вони відрізнялися, а що між ними було спільного? Радіо Свобода спілкувалося з істориками: Віталієм Скальським із Києва та Іваном Монолатієм з Івано-Франківська.

Історична Свобода | Україна 100 років тому: як це було?

– Отже, Україна у 1917 році була розділена на дві частини, які ворогували між собою, адже у 1914 році почалася Перша світова війна. Як вплинула ця війна на обидві частини України?

​Віталій Скальський: Я відразу зроблю ремарку: ворогували не дві частини України між собою, а дві держави: Російська імперія та Австро-Угорщина – до складу яких входили ці дві частини.Україна ж на той момент була єдиною. Українці відчували свою єдність – особливо гостро це відчувалося на Галичині.

Щодо того, як війна вплинула на жителів підросійської України: безумовно, будь-яка війна впливає у всіх сферах – це і особисте, і економіка, і політика. Люди, які побували на фронті, які вбивали інших, повертаються додому іншими – у них уже інші правила співжиття, у них загострене відчуття справедливості й несправедливості. Такі люди змінюють суспільство, і ми навіть зараз це переживаємо.

– Але тоді війна була значно масштабнішою.

Віталій Скальський: Вона була кривавішою. Люди верталися без кінцівок, без очей – і це дуже напружувало суспільство.

– А як вплинула війна на підавстрійську частину України?

​Іван Монолатій: Я хотів би підтримати колегу і сказати, що роз’єднання між галицькими й наддніпрянськими українцями не було. Уже напередодні Великої війни – як тоді називали Першу світову – були задекларовані постулати соборності галицьких українців з їхніми братами по той бік Збруча.

Звичайно, Перша світова війна кардинально змінила уклад політичних і соціальних відносин, культурну парадигму, передусім в підавстрійських Галичині, Буковині, а також у Закарпатті. Найбільші проблеми, з якими зіткнулися не лише підавстрійські українці, а й інші народи, це зміна календаря й часу, це профанація релігії, заборона будь-якого громадського життя. Треба пам’ятати, що саме сто років тому була третя окупація Галичини російськими військами. Ті ситуації, з якими зіткнулася Галичина, – вона побачила і варварство, і вбогість, і депортації до певної міри, адже складалися певні списки неугодних. Був помітний і колабораціонізм місцевого населення – доноси на своїх сусідів: доноси галицьких поляків на українців, доноси галицьких українців на поляків та євреїв, і навпаки. Це боротьба за виживання, це умови війни, де правил гри вочевидь не було. І це збідніння цих населених пунктів, які за роки війни втратили всю свою привабливість.

– Власне, фронт пройшов через Галичину, починаючи від 1914 року, кілька разів туди й назад. А наскільки тоді сильними були москвофільські настрої серед галицького населення? З цього приводу існують дуже різні думки.

Іван Монолатій: Дійсно, оцінки істориків є досить різними. Але є складна діалектика розуміння: що таке було москвофільство? Чи це люди, які подекуди симпатизували Російській імперії, Романовим чи бодай українцям у Росії? Чи це люди, які свідомо в політичному сенсі відстоювали ідеали царату?

Іван Монолатій (фото з Facebook)

У першу російську окупацію 1914-1915 років, дійсно, велася певна російська інтрига в пошуку своїх симпатиків і прихильників. Але коли в умовах війни повернулися австрійці, то цих симпатиків нещадно переслідували – їх вивозили до концентраційного табору Талергоф. За політичною ознакою та за русофільство їх просто знищили. Але таких випадків було небагато. І вже друга і третя російські окупації показали інший вимір – колабораціонізм – це намагання за якісь послуги, доноси на своїх сусідів, вижити в тих непростих умовах. Хоча, треба сказати, що російська влада, як показують новітні дослідження, погано сприймала таких зрадників. Це є показово і для сучасної ситуації з анексією Криму.

– Ви сказали, що ворогували дві імперії – тобто, не можна сказати, що ворогували дві частини України. Але ж все-таки українці були по різні сторони фронту і стріляли одне в одного. Як вони взагалі сприймали одне до одного? У російській імператорській армії було чимало українців. Вони прийшли в Галичину й побачили іншу Україну. У свою чергу, галицькі українці також побачили інших українців. Як вони спілкувалися?

​Віталій Скальський: Спілкувалися по-різному. Певно, все-таки вирішальним був чинник, що це вояки чужої армії. Хоча якось мені на очі потрапили цікаві листи вояка російської армії – українця родом із Кубані. Перебуваючи в Галичині, він пише додому: «Уявляєте, тут живуть наші люди! У церквах правлять по-нашому і співають наших пісень». Для нього це здивування – це відкриття України! До війни контакти галичан із наддніпрянцями були на рівні інтелігенції, більш заможних людей, які могли собі дозволити на потязі з Києва до Львова приїхати. Натомість мобілізовані селяни тільки тоді отримали змогу відчути, де Україна закінчується і починається: у цьому селі ще по-нашому говорять, хоча й на іншому діалекті – це село наше, а в сусідньому – вже по-польськи.

Мапа України, яку використовували на Паризькій мирній конференції (1919–1920 роки)

– А як галичани тоді побачили наддніпрянських українців?

Іван Монолатій: Російська окупаційна влада, яка була сто років тому, намагалася знайти порозуміння з місцевим населенням. І місцеву адміністрацію в містах Галичини комплектували не лише з етнічних росіян, а з українців із Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. Це досить позитивно сприймалося місцевим населенням, оскільки вони володіли українською мовою і могли порозумітися. І та обставина, що це слуги чужої імперії чи вояки чужої армії, відходило на задній план.

Тоді діяли українські театри, навіть в умовах російської окупації. Зрозуміло, що ті вистави були занадто такі вже хуторянські – більше розповідали про звичаї та обряди. Адже була чітка програма окупаційної адміністрації: які вистави можна показувати. Був ще й кінематограф, де треба було показувати велич Романових та велич Російської імперії. За спогадами очевидців, місцеве населення не дуже охоче відвідувало такі вистави або покази кіно.

– Ось, сталась у Російські імперії революція, повалення самодержавства. Як українці сприйняли її? Які були сподівання в підросійській частині України?

​Віталій Скальський: Звісно, не можна однозначно стверджувати, що всі 30 мільйонів українців Російської імперії виступили за незалежність, що вони одразу стали національно свідомими. Ні, відбувався тривалий і болісний процес. Що хотів пересічний український селянин? Напевно, він хотів українську церкву й українську школу в себе, щоб можна було написати якусь заяву в орган влади українською мовою – і щоб йому такою ж мовою відповідь прийшла. І – землю! Земельна проблема для Наддніпрянщини дуже актуальна була. Оце, власне, і було підґрунтям революції. Згодом воно вже трансформувалося у вимоги федерації, автономії. Але справа в тому, що самі ці терміни – федерація, автономія – не були в активному лексиконі селянина.

– Ви говорили про написання заяв. А взагалі, наскільки було грамотним і письменним населення?

​Віталій Скальський: Достатньо грамотним. Ми не можемо навести якісь конкретні цифри чи відсотки населення, але при кожній церкві існувала хоча б якась початкова школа, де священик хоч якось, але щось-таки навчав. Тут варто уточнити – що таке грамотність?

– Вміння читати й писати.

Віталій Скальський: А яку книжку читати і що саме писати? Якщо написати своє ім’я – це одне, а написати заяву – то це інше.

Віталій Скальський

– А, скажімо, прочитати газету?

– Газети більш-менш читали. Не можна сказати, що газета була в кожній хаті, але була досить поширена практика читати публічно. Виписували в читальні якусь газету, знаходився якийсь розумник, який гарно читав. Це все обговорювали.

До речі, тут дуже цікавий ще момент щодо національної ідентифікації – якщо в селі передплатили проукраїнську газету, то на виборах проголосують за українські партії. А якщо передплатять чорносотенну газету та ще й священик-чорносотенець, то все село ходитиме з портретами царя.

– А як сприйняло українське населення Австро-Угорської імперії цю російську революцію?

Іван Монолатій: Це була вже третя російська окупація, і населення сприймало ті події більшою мірою як зовнішній фактор, з яким треба жити, але не надто вірити. Утім, цікавість до цих подій була. Із кількох міст Галичини навіть надіслали телеграми до Петрограда із тим, що місцеве населення підтримує зміну влади і сподівається, що Тимчасовий уряд принесе порозуміння між народами.

– Як в умовах активізації політичного життя сприймали проблему війни?

​Віталій Скальський: Були достатньо поширені гасла про припинення війни, бо на четвертий рік усім це вже набридло. З іншого боку, Тимчасовий уряд кинув гасло: «Війна до переможного кінця». Готували новий наступ на фронті, який влітку 1917-го захлинувся. Утім, українізовані частини гарно себе проявили під час цього наступу. Але загалом суспільство схилялося до завершення війни – Тимчасовому уряду не повірили, що треба до перемоги вести війну. Тоді й пішов спад проросійського патріотизму.

– Ми добре знаємо дату 22 січня 1919 року, коли була проголошена Соборність. А які передумови для цього були на початку 1917-го? Тоді про Соборність хтось говорив?

​Віталій Скальський: Прямо такої розмови, що треба об’єднуватись, не було. Тоді ще навіть не проголосили ні УНР, ні ЗУНР. Звісно, різні політичні діячі висували ідеї, що треба чи то Галчину приєднати до України, чи то Наддніпрянщину приєднувати до Галичини. Це обговорювалось, але не можу сказати, що це була топ-тема.

– А на Західній Україні тоді, у 1917-му, хтось про Соборність міркував, говорив, щось у цьому плані робив?

​Іван Монолатій: Погоджуюся із колегою, що це не було головною темою. Головною темою можна назвати утримання національно-культурницького відродження після закінчення війни, на яке всі чекали. Все-таки український політикум Галичини дуже двояко реагував на виклики часу і на війну. Скажімо, домінуючою була думка про те, що Австрія, можливо, дасть окремий коронний край галицьким українцям, що буде федерація. Зрештою, австрійська влада і намагалася це зробити у 1918 році – трохи запізно.

Середній вік українських політиків, якщо не помиляюсь, був 47-50 років – це українські депутати Державної Ради і Віденського парламенту. Вони дуже охоче вірили в обіцянки: що наступить самостійність українських територій, що не буде латентного українсько-польського конфлікту. Бо українсько-польські відносини були домінуючими в Галичині. Тезою, яка б окреслила ці політичні прагнення, було «прощання з віденством»: вони хотіли попрощатися з Віднем, хотіли створити незалежну державу, об’єднану із братами-наддніпрянцями. Але реальних сценаріїв того, як в умовах війни це зробити, в українців, на відміну від деяких інших народів Центральної Європи, в 1917-му ще не було.

– Було чимало галичан та закарпатців, які в силу тих чи інших обставин – були або евакуйовані, або депортовані, або потрапили в полон – опинилися на території Російської імперії. Вони були в чужій країні, і їхній статус там був не найкращий. Як вони сприйняли цю революцію? Чого вони від неї очікували?

Віталій Скальський: Вони сприйняли це з певною надією на демократизацію Росії. Тут одразу виникло Товариство галицьких українців. Вони почали видавати свою газету «Наша думка». Згодом створили курінь Січових стрільців на чолі із Євгеном Коновальцем. Вони дуже активно діяли.

Іван Монолатій: Можу підтвердити тезу колеги і додати, що найбільшою спільнотою галичан, яка опинилася в силу різних обставин у Великій Україні – це були Січові стрільці. Сто років тому – у березні-квітні 1917-го – газета «Діло» писала про те, як легіон Січових стрільців українізує Волинь: закладає українські народні школи, організовує драматичні гуртки і таке інше. Зрозуміло, що вони хотіли повернутися, і було ціле окреслення цих людей – це були так звані поворотці з фронтів. Вони теж хотіли землі і бодай послаблення імперського режиму й послаблення умов війни. Про програми й декларації йшлося вже пізніше.