Сто років тому в Петрограді відбулася революція, внаслідок якої було повалено самодержавну монархію. 2 (15) березня 1917 року імператор Микола ІІ зрікся престолу за себе і за свого сина Олексія. Ця подія стала відправною точкою до дезінтеграції Російської імперії та становлення України – спочатку як автономії, а потім як незалежної держави.
Основними факторами, які зумовили революційну ситуацію, були: війна (тривала Перша світова, під час якої Російська імперія втратила частину територій), соціально-економічні проблеми, складна ситуація на фронті. А головне – криза влади. Із січня 1916 року до лютого 1917-го в імперії змінилося три прем’єр-міністри, три міністри оборони та шість міністрів внутрішніх справ. На відміну від царського оточення, суспільство було позбавлене можливості впливати на цей процес. Уособленням деструктивної діяльності монаршого оточення став «розпалювач царських лампад» Григорій Распутін. Сучасники по-різному оцінювали ступінь його впливу на імператора та імператрицю, проте безперечним було те, що він дискредитував владу. Зневірившись у можливості усунути Распутіна, політики-консерватори вбили його, однак загалом це мало змінило ситуацію.
21 лютого (6 березня) в Петрограді через погодні умови та проблеми на залізничному транспорті виникли перебої з постачанням хліба. Відтак почалися соціальні заворушення, які вже 23 лютого (8 березня) переросли в масові акції протесту під політичними гаслами та загальний страйк. Оскільки 3,5 тисячі петроградських поліцейських не вистачало для наведення ладу, то до наведення порядку залучили армію.
25 лютого (10 березня) Микола ІІ, який перебував у Ставці головнокомандувача, наказав начальнику столичного гарнізону «уже завтра покласти край безладам, які неприпустимі у важких умовах війни».
Голова Державної думи Михайло Родзянко закликав імператора «негайно доручити особі, яка має довіру країни, сформувати новий уряд». Передбачалось, що цей уряд буде відповідальний не лише перед монархом, а й перед Держдумою. У відповідь Микола ІІ видав указ про перерву в засіданнях Державної думи до квітня.
26 лютого (11 березня) військові, розганяючи масові акції протесту, відкривають вогонь. Загинуло близько 40 протестувальників. Увечері того ж дня унтер-офіцер Волинського полку Тимофій Кірпічніков намовляє інших солдатів свого підрозділу відмовитися від участі у придушенні масових протестів. Наступного ранку солдати Волинського полку, вбивши офіцера, пішли від казарми до казарми піднімати на повстання інші полки. Вже увечері 27 лютого (12 березня) майже все місто опинилося під контролем повсталих солдатів та озброєних протестувальників. Наступного дня революція поширилася на найближчі до Петрограда гарнізони. 1 (14) березня імператор погодився на формування нового уряду, проте голова Держдуми заявив, що час для такого рішення вже втрачено і закликав монарха відмовитися від престолу. 2 (15) березня під тиском військових Микола ІІ зрікся престолу.
Насправді, Волинський полк, як і більшість підрозділів російської імператорської армії, не формувався за національним принципом. Унтер-офіцер Тимофій Кірпічніков, який підбурив солдатів на повстання, був росіянином – уродженцем Саранського повіту Пензенської губернії.
Малоросом себе називав голова Державної думи – уродженець Катеринославської губернії Михайло Родзянко, проте в його діях національний чинник не відігравав помітної ролі.
Після зречення Миколи ІІ в російській імперії виникли абсолютно нові політичні реалії. Замість жорсткої вертикалі влади утворилося двовладдя: Тимчасовий уряд та Петроградська рада не могли між собою поділити повноваження. Відтак уже 4 (17 березня) українські громадсько-політичні діячі в Києві створили Українську Центральну раду, яка попервах виступила репрезентантом українських політичних сил, а невдовзі стала українським революційним передпарламентом, який поступово перебрав на себе владу.