Україна сьогодні відзначає 25-ту річницю проголошення незалежності – відповідний акт був ухвалений Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року. 1 грудня статус Незалежної Української держави був підтверджений на всеукраїнському референдумі. Через тиждень в Біловезькій пущі лідери Російської Федерації, України і Білорусії підписали Угоду про створення Співдружності незалежних держав, в якій офіційно було зафіксовано припинення існування СРСР.
Український фотожурналіст, номінант Пулітцерівської премії Єфрем Лукацький 24 серпня 1991 року працював у центрі Києва і в будівлі Верховної Ради УРСР, де став свідком історичних подій. Знімки, зроблені Лукацьким, були опубліковані в журналі Time і отримали світову популярність. Через 25 років Єфрем Лукацький в інтерв'ю Радіо Свобода згадує події 24 серпня 1991 року і розмірковує про мир та війну, яку Росія принесла на його Батьківщину.
Київ, 24 серпня 1991 року. Величезний український прапор внесли з вулиці в будинок Верховної Ради УРСР
– Саме 24 серпня мені запам'яталося тим, що це була одна з найчисленніших демонстрацій. Люди несли величезний, абсолютно величезний прапор України. Стали на площі перед будівлею парламенту і чекали, коли парламент оголосить про проголошення Незалежності України. У мене була акредитація. Я працював як фоторепортер, знімав на вулиці багато. Потім я зайшов в будівлю парламенту. Тоді були справжні лідери. Навіть ті, хто стояв на чолі цього – Чорновіл, Лук'яненко. Це не просто імена. Це в минулому політв'язні, які відсиділи. Лук'яненко був засуджений взагалі до найвищої міри покарання, розстрілу, за зраду батьківщини, за свої дисидентські погляди. Це люди, всередині яких був сталевий стрижень, як кажуть, «цвяхи б робити з цих людей». Тому я передчував, що вони доб'ються свого. Тим більше, що добре прослідковувалася позиція тоді ще не президента, а голови Верховної Ради України Кравчука про те, що він хоче цього. Тому їм дали можливість занести цей прапор до будівлі парламенту, потім занесли його в зал.
Історична фотографія Єфрема Лукацького, зроблена 24 серпня 1991 року в приміщенні Верховної Ради УРСР, в журналі Time
– У будівлі Верховної Ради панувала якась ейфорія, відчуття історичної події?
– Звичайно! Частина депутатів була розгублена, але вони добре бачили, що лідер, голова Верховної Ради Кравчук підтримує тих людей, які внесли прапор. Ну, були там такі завзяті, які підтримували путч в Москві, це природно. Це не секрет. Але вони були в стані розгубленості. Тому що це був ще Радянський Союз, де дисципліна, особливо партійна дисципліна, досить добре працювала. А у іншої частини, тієї, яка внесла (прапор), так, була ейфорія. Вони раділи, цілувалися. І люди на вулиці раділи, співали пісні. Всі думали, що ось нарешті настав той момент, коли ми вирушимо в світле майбутнє.
– Люди по-справжньому повірили в те, що Україна нарешті стала незалежною, вже тоді чи все-таки тільки в грудні, після Біловезької угоди?
– Тоді. Саме тоді. Тоді ще в Росії був Єльцин. Єльцин – це людина, яка підтримувала Україну. Я знімав його візити до Києва, слухав, про що він говорить, супроводжував його, коли він ходив по магазинах тощо. І він же сказав таку фразу: «Щоранку я прокидаюся і думаю, що я можу ще зробити для України». Тобто підтримка України з боку Єльцина була просто неймовірною. Ніхто не міг собі, звичайно, уявити те, чим це закінчиться, того, що ми зараз маємо. Тоді ми всі думали, що ми – один народ, а виявилося – ні.
– Як на Вас вплинула війна на Донбасі?
Найжахливіше, коли стали гинути мої друзі, не тільки журналісти, а й друзі-добровольці, які пішли захищати свою країну. Їх убивали російською зброєю російські громадяни, які теж надивилися телевізора
– Знаєте, це зміщення цінностей, зміщення понять. У мене в Росії живе дуже багато друзів, близьких родичів. Коли все це сталося... ми розмовляємо з ними по телефону, і вони, бідні, страждають від цього LifeNews, впевнені, що тут за російську мову вбивають. Найжахливіше, коли стали гинути мої друзі, не тільки журналісти, а й друзі-добровольці, які пішли захищати свою країну, не тільки країну, а захищати свої ідеї – ідею бути вільним. Їх убивали російською зброєю російські громадяни, які теж надивилися телевізора. Може, вони і не такі погані. Вони можуть бути цілком хороші хлопці, але потрапляючи під прес преси, якщо так можна сказати... Преса – це страшна зброя, яке руйнує мізки. Вони чомусь переконані, що тут «фашисти», що тут хочуть щось поганого для всіх оточуючих. Це біда. Це зсув цінностей, зміщення понять, однозначно.
В окупованому Донецьку 1 травня 2016 року
Преса – це найстрашніша зброя, яке може бути. Я ніколи не думав, що вона так сильно діє. А на Донбасі, коли я зіткнувся впритул з роботою своїх колег з російських видань, типу LifeNews, коли ми стоїмо і знімаємо одну і ту ж картинку... Хороший приклад: в Донецьку був великий мітинг, проукраїнський мітинг. Це був останній проукраїнський мітинг в місті. Почався він біля пам'ятника Бубці біля стадіону. І потім, коли їх били, коли йшли скривавлені люди, коли їх несли, я знімав. За моєю спиною стояла камера LifeNews і ведуча. І що вона передавала в ефір? Вона передавала, що щойно українські «фашисти» напали на мирний мітинг, на громадян, які не хочуть бути в Україні. З точністю але навпаки! Це ж факт. Я ж стояв поруч. Я думав, що зараз камерою дам їй по голові, але розумів, що для мене це погано скінчиться. Тому я себе стримав. Є журналісти, а є ідеологічні працівники. Треба розділяти дві речі. Ідеологічні працівники стали більш сучасними, обладнання у них, телебачення і т.п. А журналісти – це дещо інше. У мене дуже багато друзів серед російських журналістів, яких я дуже люблю, поважаю і ціную, повірте мені.
Побиття учасників мітингу «За єдину Україну» в Донецьку, 28 квітня 2014 року
Вимкніть телебачення, і все стане на свої місця. У мене є багато друзів в Донецьку і в Луганську. Вони хочуть одного – щоб все це закінчилося, щоб «брати» пішли звідти і залишили їх у спокої
Вимкніть телебачення, і все стане на свої місця. Зробіть паузу. У мене є багато друзів в Донецьку і в Луганську. Я туди часто їздив раніше. Ба більше, вони там і зараз живуть, тому що немає можливості виїхати – постійно немає грошей. Вони хочуть одного – щоб все це закінчилося, щоб «брати» пішли звідти і залишили їх у спокої, дали можливість нормально жити.
– Чи вдасться Україні під всім цим тиском, під тиском Росії, при цій війні зберегти свою незалежність?
– Минуло 25 років. Виросло покоління, яке не знало, що таке Радянський Союз. У цього покоління вже є діти. Вони вже загинули, захищаючи свої ідеали. На Майдані, коли Януковича прогнали, загинули понад 100 осіб, більше половини з них, напевно, – це молоді люди.
– Таке відчуття, що Путін може цю війну продовжувати безкінечно, поки він не доб'ється від України тих самих умов, які йому будуть вигідні. Як це замкнене коло розірвати?
Україна... Зрозумійте правильно, тут інший дух. Люди йдуть на смерть за одну ідею – бути вільними. Путіну тут нічого не світить
– Ну, знаєте, поступатися тільки тому, що одна людина цього захотіла... Україна... Зрозумійте правильно, тут інший дух. Люди йдуть на смерть за одну ідею – бути вільними. Я розумію, це важко зрозуміти багатьом, але це так. Я сам для себе зробив це відкриття. Я був дуже здивований. Я не очікував такої самопожертви, особливо серед молоді. Тож я думаю, що Путіну тут нічого не світить.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода