Євген Солонина, Уляна Бойчук
Київ – Україна проголосила Незалежність 25 років тому, однак останні три роки її суверенітет перебуває під загрозою через російську агресію, з цим погоджується більшість українських експертів, з якими спілкувалося Радіо Свобода. Утім і в перші роки існування Української держави, і тепер переважна більшість українських депутатів та урядовців мислить та говорить категоріями кількох місяців або років. Стратегічні цілі, до яких мала би йти держава упродовж кількох десятиліть, важко віднайти і у програмах партій, і у виступах політичних діячів. Тож Радіо Свобода у 25-у річницю Незалежності зібрало думки українських експертів, науковців та фахівців у різних галузях щодо тих викликів, які стоятимуть перед Україною упродовж наступних 25 років.
Перший виклик: вижити і зберегти суверенітет
Головною для України називають цю стратегічну мету більшість експертів з різних сфер, опитаних Радіо Свобода. Причому в умовах зовнішньої агресії та окупації частини території Росією збереження Незалежності стає викликом надзвичайної складності, стверджують експерти. На їхню думку, для того, щоб Україна прожила наступні 25 років як незалежна держава – потрібні надзвичайні зусилля в усіх сферах: від оборонного сектору та енергетики до боротьби з корупцією, релігії та громадянського суспільства.
Співдиректор програм з міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник наголошує, що в українській політиці, на жаль, ніхто не мислить на 25 років уперед, і навіть бачення ситуації в кількарічній перспективі є не в багатьох. За словами експерта, європейські країни традиційно аналізують імовірні виклики та планують своє життя щонайменше на десятиліття вперед.
Однак враховуючи ситуацію в Україні та довкола неї, українській політичній еліті та суспільству необхідно продемонструвати здатність ухвалювати стратегічні рішення, визнає Олексій Мельник.
«Крім загальних фраз про цілі України, про те, що вона має стати демократичною, європейською та заможною державою, стратегічною ціллю України є виживання. Треба пам’ятати, що держава зустрілася з конкретною, екзистенційною загрозою, яка походить від одного з сусідів,– констатує експерт. – І в заявах нинішніх керівників Росії та посадовців нижчого рівня прямо чи опосередковано можна почути думку про те, що альтернативний розвиток України є загрозою для російської безпеки».
Задля свого розвитку та збереження суверенітету Україна має зберігати курс на членство в НАТО та ЄС, та дбати про засоби стримування російської агресії, визнає Мельник. Але він – проти того, щоб держава визначала конкретні терміни для вступу до міжнародних альянсів або ж відновлювала ядерну зброю. На його думку, в такому випадку Україна поставить у незручне становище своїх західних союзників.
«Ядерна зброя для України є контроверсійним питанням. До того ж, є інші засоби стримування агресора, які на відміну від ядерної зброї, не призведуть до міжнародних санкцій. Це і військові засоби, і політичні, це солідарність з партнерами. Вступ до НАТО – один з методів стримування, але треба виходити з реалій і не оголошувати остаточних термінів для цього. Є й інші приклади: Швеція, Фінляндія не є членами НАТО і мають протяжні кордони з Росією, як і Україна. Але за рахунок того, як вони побудували свої відносини з іншими державами, вони мають набагато більше шансів отримати допомогу, зокрема військову, в разі російської збройної агресії»,– визнає Мельник.
Зі свого боку аналітик-прогнозист Володимир Стус очікує, що в наступну чверть століття Україні доведеться важко працювати задля збереження своєї територіальної цілісності, але зовнішньополітичні умови та безпекові виклики суттєво відрізнятимуться від нинішніх.
«Основні ризики – вихід світової кризи за суто економічні рамки і початок «глобальної смути», тобто те, що можна назвати «другою тридцятирічною війною». Чимало благополучних держав Європи збережуть свою цілісність, але частина розпадеться. Україна в цих умовах має подолати внутрішній конфлікт – між «новим суспільством соціальних станів», (яке нині формують олігархи) та демократією. Україна в умовах продовження світової кризи зможе бути більш стабільною, на відміну від сусідів (хоча українці нині звикли до протилежного стану справ)», – вважає аналітик.
Володимир Стус прогнозує, що через 25 років Україна збережеться у своїх нинішніх межах та поверне Крим. Однак, на його думку, вона не вступить до НАТО, бо «НАТО є ефективним задля стримування Росії, а в Росії триватимуть процеси розпаду в перспективі п’яти-п’ятдесяти років. Адже глобалізація, яка тривала в останні десятиліття, завершується, вважає він.
Для збереження українського суверенітету упродовж наступних десятиліть політолог Олександр Палій радить владі держави працювати в оборонному, дипломатичному, економічному та соціальному секторах.
«Упродовж наступних 25 років Україні треба забезпечити обороний, військовий та дипломатичний союз з потрібними державами. І відповідно збалансувати свою політику. Потрібна й економічна модернізація, якій має передувати інвестиційний бум. І для збереження української державності потрібна суспільна стабільність, щоб люди вірили, що можна досягти добробуту своїми силами»
А волонтер та ветеран бойових дій на Донбасі Мирослав Гай, визнаючи важливість цих напрямків пріоритетними, вважає освіту і розвиток української мови та культури, а також подолання корупції та розвиток новітніх технологій.
Відтак завдання, які постають перед Україною у різних сферах, щільно переплетені з найважливішим, на думку більшості опитаних експертів, стратегічним викликом для України. Цей виклик – вижити і зберегти державність.
Другий виклик: модернізувати армію
Всі нинішні та майбутні виклики для України викликані змінами в геополітичній ситуації навколо неї, визнає директор інформаційно-консалтингової компанії Defense Express Сергій Згурець.
«Головний з-поміж нових зовнішніх чинників – російська агресія. Нині ці загрози враховані у «паперах»: ідеться про Оборонний бюлетень і стратегію розвитку Збройних сил. Українську армію зміцнюватимуть. Причому в найближчі п’ять років це доведеться робити в умовах дефіциту фінансів, – констатує Згурець. – Потрібні трансформації оборонно-промислового комплексу, який наразі неспроможний задовольнити ЗСУ вповні, за деякими напрямками він не встигає освоювати кошти. Оскільки Захід не постачає летальних озброєнь, доведеться розраховувати на свої сили».
Згурець вважає помилкою ставити в основу трансформації українського війська оснащення його потужною зброєю стримування, зокрема малими балістичними ракетами. Головними векторами підвищення боєздатності експерт називає ефективне командування, розвідку і зв’язок.
«Це є «ахіллесові п’яти» української армії. Після вирішення цієї проблеми можна починати говорити про зброю стримування. 95% потреб армії нині забезпечено, але технікою та оснащенням радянського зразка. Україна має наміри виробляти ракети, що мають певну дальність, не заборонену міжнародними угодами. Цього року в Україні відбулися випробування частини таких озброєнь. Але подібна зброя стримування матиме максимальну ефективність лише за умови якісної системи командування, розвідки і зв’язку».
На думку Згурця, невипадково саме на ці цілі, а також на засоби захисту життя військових спрямована нинішня військово-технічна допомога з боку США. Про надходження саме такого обладнання до України з’являються офіційні повідомлення упродовж декількох останніх місяців.
Тим часом волонтер та ветеран бойових дій на Донбасі Мирослав Гай наголошує, що Україні, крім потужної зброї стримування, треба подбати про формування системи територіальної оборони за сучасним зразком.
«Маємо створити територіальну оборону, як в Ізраїлі, причому без стереотипів щодо жінок. Ті, хто відслужив, повинні мати зброю вдома, щоби держава могла протидіяти гібридним загрозам. У світі за 25 років налагодять випуск нових потужних засобів неядерного стримування, і Україні в цьому напрямку варто співпрацювати з західними партнерами», – говорить волонтер і ветеран військової операції на Донбасі.
Однак підвищення обороноздатності не можна розглядати ізольовано від розвитку технологій в Україні – з цим погоджуються і військові експерти, і політологи, й економісти.
Третій виклик: «стати Китаєм у центрі Європи»
Перші 25 років української Незалежності економіка держави мала негативні результати саме через відсутність економічної стратегії та моделі, стверджує голова Комітету економістів України Андрій Новак. За його словами, Україна має визначитися з економічними пріоритетами і втілювати їх, незалежно від того, як змінюється склад уряду та керівництво Нацбанку.
«Україна може увійти у п’ятірку найпотужніших економік Європи, адже має для цього всі природні ресурси та інші передумови. Україна стане однією з ключових економік, якщо не відмовлятиметься від розвитку будь-яких напрямків виробництва, створюючи для кожного з них сприятливі умови. Має стати таким собі Китаєм в центрі Європи, адже має потенціал для виготовлення будь-чого. Лише тоді буде успіх», – констатує Новак.
Водночас директор Світового банку в Україні, Білорусі та Молдові Чимяо Фан, озвучуючи свої прогнози економічного розвитку України, наголошує, що урядові потрібно проводити реформи, які би поліпшували інвестиційний клімат в цілому. Однак найперспективнішими в багаторічному вимірі банкір називає такі українські галузі, як аграрний сектор, енергетика та ІТ.
Водночас військові експерти серед найперспективніших галузей називають авіабудування та військово-промисловий сектор, стимулом для якого вже стали державне оборонне замовлення та перевірка зразків в умовах реальних бойових дій проти сепаратистів та підрозділів російської армії на сході України.
Схожу інформацію про найбільш перспективні галузі для працевлаштування українців надають й українські сервіси з пошуку роботи.
Зі свого боку економіст Ярослав Жаліло вважає стратегічним викликом для України на найближчі два десятиліття – відхід від пострадянської моделі економіки та перехід на новітні «постіндустріальні» та «неоіндустріальні» моделі розвитку.
«Україна буде економічно значущою країною. Питання в тому, чи українці зроблять це самі, чи це відбудеться внаслідок зовнішнього управління. Треба формувати сучасну модель розвитку, економічний результат від якої відчуває все населення, а не окремі люди, власники бізнесу. Це так званий «інклюзивний» розвиток, який передбачає подолання корупції, участь суспільства в економічній діяльності та поєднує інтереси влади і суспільства».
Окрім того, Україна упродовж наступних 25 років може навчитися отримувати економічну вигоду від того, що знаходиться між східною та західною цивілізаціями, а не лише служити буфером для західного світу, до якого вона належить.
«Україні найвигідніше – бути частиною європейської економіки, але бути її провідником на схід», – підсумовує Жаліло.
Четвертий виклик: модернізація та підвищення добробуту
Соціальний захист в Україні є великим тягарем через старіння населення і те, що економіка є слабкою. Вихід він вбачає у посиленні продуктивності праці та модернізації системи соціального забезпечення, а також у подоланні корупції в економіці, наголошує Ярослав Жаліло. Розвиток економіки та соцстандартів він вважає нерозривно пов’язаними.
До прикладу, мінімальна зарплатня та пенсія в Україні коливаються в межах 50-60 євро, залежно від валютного курсу, і вважаються найнижчими в Європі. Тоді як у Литві, яка належить до найменш заможних країн Євросоюзу, мінімальна зарплатня становить 325 євро, а рівень цін близький до українського. У найбагатших країн регіону соцстандарти є в рази більшими. Країни ЄС, як і Україна, відчувають проблему старіння населення, однак добробут жителів ЄС залишається високим.
Причина такого контрасту – не в структурі населення, а в моделі економіки та в технологічному рівні, стверджують економісти.
Ліквідація технологічного відставання – це те, що повинна подолати Україна, аби стати сильним гравцем на міжнародній арені. Як частина технологічно-відсталої території, а саме Радянського Союзу, в кінці 70-80-х років ХХ століття, як і більшість їй подібних держав, Україна зупинилась і починала накопичувати технологічне відставання. Зараз пріоритетним завданням для країни – надолужити втрачене, ділиться із Радіо Свобода своїми міркуваннями політолог Володимир Цибулько.
«Ми повинні вмонтовуватися у мобільний світ, маючи демократичне суспільство і ринкову економіку, – ці дві необхідні обставини пришвидшують нашу інтеграцію у світ технологічний, у світ найновішого технологічного укладу», – каже він.
Подолання технологічного відставання забезпечить українцям сталий розвиток і місце у світовому поділі праці. Зараз є кілька елементів, які свідчать про те, що Україна має шанс і може стати успішним та конкурентоспроможним гравцем на міжнародному економічному полі.
«Ми розвиваємо космічну компоненту, авіабудування, зовсім відстали із суднобудуванням, але ІТ-індустрія є великою надією для України. Великою є прогалина у біотехнологічному компоненті. Поки ми не сформуємо власні національні кластери із мікроелектроніки, біотехнологій – претендувати на місце в колі розвинених країн нам буде важко», – наголошує Цибулько.
Він припускає, що за 25 років Україна мала би пройти три етапи: перше – кооперація з розвиненими державами; друге – створення національних кластерів (об’єднань) з певних галузей; третє – створення національної спеціалізації в певних галузях, де Україна може бути лідером.
«Коли ми говоримо про біотехнології чи про космічні технології, тут потрібно вмонтовуватись у глобальні кооперативні сценарії. Зараз, наприклад, Міністерство транспорту залучає General Electric та Pratt & Whitney до роботи в Україні. Коли ми починаємо з кооперації з найвідомішими світовими брендами, це означає, що до нас приходять не лише технології, але й культура виробничих відносин, етика виробничих відносин у таких високотехнологічних та високоприбуткових галузях», – підсумовує експерт.
Інший політолог, Олександр Палій вважає, що ключем для добробуту українців має стати розвиток місцевого самоврядування та стимулювання економічної активності на рівні територіальних громад.
«Суспільству треба навчитися самоврядуванню, бо в нинішньому вигляді – це фікція. Щоб українці самі створювали невеличкі територіальні та економічні групи, щоб самостійно вибудовували між собою зв’язки, в тому числі економічні», – впевнений політолог.
П’ятий виклик: не купувати газ, а продавати електроенергію
До 2014 року Росія вчиняла тиск на Україну, застосовуючи як зброю не військові підрозділи, а залежність української економіки та енергетики від російських енергоресурсів. В умовах російської збройної агресії ця залежність повною мірою не подолана, хоча Україна відмовилася від російського газу і звела до мінімуму річний імпорт електроенергії з Росії, визнають експерти з питань енергетики. Серед них – і експерт з питань енергетичної безпеки, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар.
«Бойовики за вказівкою Москви можуть припинити постачання вугілля, бо все паливо на ТЕС, окрім оперативного резерву (ідеться про місячний запас обсягом 2,8 мільйона тонн – ред.), іде з коліс. Плюс, можуть повторитися кібератаки на українську енергосистему. Потрібна міжвідомча кооперація. Те, що робиться третій рік, а саме переведення блоків на інші марки вугілля, – з цим занадто довго зволікали. Проблема в тому, що уряд нині не може змусити домінуючого гравця в тепловій генерації, компанію ДТЕК, грати за українськими інтересами. А вони грають за своїми інтересами, які є по обидва боку фронту. І не зрозуміло, як вчинятиме цей мажоритарний гравець: чи вдаватиметься до фактичного шантажу, як він це вже робив», – зазначає експерт.
Міністр енергетики та вугільної промисловості Ігор Насалик визнав, що у кінці весни та на початку літа цього року українська енергетика перебувала в дуже хисткому стані, зокрема через блокування рахунків НАЕК «Енергоатом» та нестабільне постачання вугілля на теплові електростанції. Міністр вважає, що така ситуація виглядала як штучно створена, і не виключає використання проблем в енергетиці для політичного тиску на Україну.
На прохання Радіо Свобода міністр енергетики пояснив, як на його думку, треба змінювати енергетичний баланс України, щоб досягнути енергетичної незалежності.
«Ми провели розрахунки, і виявилося, що ідеальною моделлю для України було би виробництво 70% електроенергії на АЕС, а 30 – на гідроелектростанціях. І гідроенергетика виконувала би функції маневрових потужностей. Але в реальній ситуації досяжною упродовж десятиліття є модель, у якій 60% виробляють атомні електростанції, близько 15% – гідроенергетика, ще 5% – різні відновлювальні джерела енергії, а теплові електростанції забезпечать решту балансу. Причому у структурі ТЕС мають домінувати сорти вугілля, які видобувається в Україні, але за межами збройного конфлікту», – пояснює Насалик Радіо Свобода. Він наголошує, що на Харківщині перші два енергоблоки, які працюють на антрациті, мають переобладнати під інші сорти вугілля до кінця 2016 року.
До такого енергобалансу, на думку міністра, Україна може наблизитися впродовж 10 років. Але він згадує про те, що держави-члени ЄС домовилися про збільшення частки відновлювальних джерел енергії до 20% у 2020 році, тож Україна може орієнтуватися на цей показник, модернізуючи свою енергетику упродовж наступних 25 років.
Голова правління Біоенергетичної асоціації України Георгій Гелетуха, зі свого боку, наголошує, що стратегічним викликом для української енергетики є виконання Паризької угоди зі зміну клімату, яку ратифікувала Україна. Вона передбачає, що країни-підписанти мають не допустити підвищення середньої температури на планеті більш ніж на два градуси.
Для цього Україні, зокрема, доведеться зменшити викиди парникових газів на 70% відносно рівня 1990 року. З того часу промислове виробництво України впало приблизно удвічі. Однак для подальшого скорочення викидів, яке би не заважало зростанню економіки, доведеться змінювати технології, пояснює Радіо Свобода Георгій Гелетуха.
«Але як виконати умову зменшення викидів на 70%? Для цього треба досягти трьох цілей в енергетиці: переходити на менш вуглецевовмісні палива (наприклад, з вугілля на газ), розвивати відновлювальні джерела енергії та дбати про енергоефективність. Виходячи з таких умов, частка відновлювальних джерел в енергобалансі має сягнути 11% у 2020 році, та 40% за 25 років, – визнає біоенергетик. – Однак економіка має зростати, не збільшуючи енергоспоживання. Де має бути закріплено? У кліматичній та енергетичній стратегіях. Остання в Україні діє, але не враховує положень Паризької угоди, відтак уряд працює над змінами до енергостратегії».
Георгій Гелетуха наводить розрахунки: якщо Україна використовуватиме для виробництва теплової та електричної енергії всі відходи деревообробної галузі, а також третину соломи, яка лишається на полях та інших відходів рослинництва, держава зможе забезпечити за рахунок спалювання цієї біомаси 18%-20% свого енергобалансу, і цю частку модна буде поступово збільшувати. Причому ці джерела енергії вважаються відновлюваними, тобто не призводять до накопичення парникових газів в атмосфері. Ще 20%, на його думку, можуть забезпечувати вітрова, сонячна енергетика та гідроенергія.
Шостий виклик: формування громадянського суспільства та євроінтеграція
Нещодавно вийшла доповідь Freedom House, згідно з якою, Україна з часів Незалежності перебуває у перехідному періоді формування громадянського суспільства, у так званій зоні турбулентності. Проте вона є одним з небагатьох виключень з-поміж пострадянських країн, яка демонструє чіткий тренд на демократичний вибір та цінності, притаманні європейським країнам, ідеться в дослідженні.
Українське суспільство в перспективі не лише інтегрується до Європи, а стане одним з ключових носіїв її цінностей, вважає голова правління «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук.
«Європа, як ми бачимо зараз, нездатна адекватно реагувати на кризи, на виклики, які ставить історичний час, намагається дати прості відповіді на складні запитання. До прикладу, конфлікт у Сирії – вирішити шляхом вдосконалення міграційного законодавства, не вирішуючи саму суть проблеми, – стверджує Матвійчук. – Україна тут демонструє зовсім інший підхід, бо українці – чи не єдиний народ, який під час Майдану продемонстрував, що за цінності, на яких побудоване європейське суспільство, готовий проливати кров і гинути під прапорами Європейського союзу. Тому тут ми могли б бути тією харизматичною громадянською нацією, яка принесла б до Європи дух цінностей, на яких сама Європа вона побудована».
В українському суспільстві відбувся структурний злам, який зачепив ставлення не лише до демократичних цінностей, а й до самого зовнішньополітичного вектору держави, наголошує директор фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань.
«Гібридна війна нині йде в різних сферах. І Росія намагається розколоти Україну та Захід. Утім ЄС і дотепер лишається «джентельменським клубом» з високими демократичними стандартами та розвиненою стандартами, економікою, тим полюсом, до якого треба йти. До стратегічної мети України – повної інтеграції в ЄС. Останні опитування Центру Разумкова та інших українських соціологів засвідчили, що лише 13% українців виступають за євразійський вектор розвитку. Порівняно з тим, що було три роки тому – це обвал. Основна маса українців хоче йти до Європи», – визнає дослідник.
Спеціаліст зі стратегічного прогнозування Володимир Стус, зі свого боку, припускає, що українське суспільство збереже свою мультикультурність: українці й надалі будуть вірянами різних конфесій, послуговуватимуться різними мовами, окрім української. Аналітик прогнозує, що така специфіка українського суспільства упродовж наступних 25 років впливатиме і на політичні інститути.
«Україна буде менш унітарною, ніж є зараз, і більшою мірою децентралізованою державою. Ми маємо розуміти специфіку української демократії. Нині це – не Польща, яка відстає у розвитку, як багато хто думає, а, швидше, молода Швейцарія», – підсумовує Володимир Стус.
Зі свого боку релігієзнавець, депутат парламенту Віктор Єленський прогнозує, що упродовж наступних 25 років більшість українців залишатимуться християнами, причому роль релігії у суспільстві не зменшиться, а навіть дещо зросте.
«Демографічні показники свідчать, що християнство залишиться найбільшою релігією у світі, не відставати від якої буде іслам. Можна припустити, що кількість християн у країнах третього світу буде збільшуватись, і, відповідно, зменшуватиметься у Європі,– зауважує експерт. – Демографічні прогнози дають Україні значне зменшення кількості населення через 25 років, що означає зменшення вірян у так званих «історичних» церквах, які є традиційними для України. Проте дуже часто буває, що нація, яка стоїть перед великими викликами, вона ламає демографічні прогнози і показує бум народжуваності. Так було після Другої світової війни та певний зріст населення був після Чорнобильської катастрофи. Варто також звернути увагу на те, що церква через 25 років, імовірно, матиме більш народний характер, ніж вона має зараз».
Віктор Єленський впевнений, що церква як інституція у світосприйнятті українця залишиться незмінною, адже вірянин шукатиме відповіді на ті ж самі фундаментальні запити людського буття.
