Львів – Наприкінці 80-х у Львові почались масові демократичні мітинги, пікети, походи. Львівський фотомитець Любомир Криса не оминав жодної важливої події. В його архіві – унікальні світлини кінця 80-х-початку 90-х років. Дві тисяч фотографій увійшли у фотоальбом-розповідь митця «Так було».
Так було наприкінці 80-х–початку 90-х. Залишились спомини про знакові події, особистості, людей, які пережили лихоліття, які мріяли про Незалежність.
«Ось на цій фотографії В’ячеслав Чорновіл підняв руки, вітаючи людей. Тоді ще у 1989-1990 роках не кричали «Слава Україні!». Страшно подумати, що половина людей на цій світлині – вже небіжчики: Чорновіл, Гель, Котик, Братунь…» – розповідає Любомир Криса.
Фотомитець переглядає власний архів, тут тисячі фотографій. Це, по суті, історія становлення Незалежності України, яка розпочиналась у Галичині. Тоді, наприкінці 80-х, Любомир розумів, що прийшли зміни і не можна гаяти часу – зранку фотоапарат у руки і по зустрічах, мітингах, демонстраціях. Бували дні, що акції відбувались упродовж усього дня, бо все вирішувалось стихійно. Площа перед університетом Франка, площа Ратуша, «львівська клумба» ( нині тут пам’ятник Шевченкові), місця поховання українських героїв, стадіон «Дружба» (нині «Україна»), скверик біля пам’ятника Степанові Тудору, проспекти Свободи і Шевченка…
«Мене тоді так сильно почали затягувати події, кінця 80-х –початку 90-х, що я вже не вкладався у 24 години. Весь час був у роботі, вночі треба було обробляти фотографії в лабораторії. Десь вже наприкінці 80-х тут у Львові почався активний рух. Люди приходили, нікого не потрібно було звозити, як це зараз відбувається. Я впритул тоді зайнявся фотографією. Ніколи не продавав світлини, хіба дарував», – каже фотомитець.
Зміни почались від поховання Івасюка
Втім, поштовхом для змін у мисленні людей, їхній поведінці, ставленні до всього «совєтського» Любомир Криса вважає похорон у Львові відомого композитора Володимира Івасюка, рідного брата дружини Галини, тобто шваґра.
Прогресивна молодь придумала різні свята, інші, аніж комсомольські, на кшталт «Обжинків», щоб повернутись до своїх традиції
«До того часу такого не було. Тоді дуже багато людей прийшли не тільки попрощатись з Володею, на похорон, але щоб висловити свою солідарність з тими, хто йшов проти державних репресій. Людям було заборонено йти на похорон, говорилось у праці, що не бажано. Але це не зупинило. Вже після цього прогресивна молодь придумала різні свята, інші, аніж комсомольські, на кшталт «Обжинків», щоб повернутись до своїх традиції. Хоча у моїй родині ми всі релігійні свята шанували завжди. Вже тисячі людей приходили наприкінці 80-х на різні заходи, бо це було щось інше, а не так, як жилось в СРСР: робота – хата –кіно… Тут пішов свіжий струмінь повітря. Після похорону Володі, це моє враження, люди стали вільніше поводитись», – зазначає фотограф.
Похід із портретом Івасюка, фестиваль «Червона Рута», на якому, як тільки не старались комсомольці взяти ініціативу – але їм цього не вдалося зробити. Бо люди знали, що мають казати, що хочуть почути і якої країни вони не бажають. Читання поезії Богдана-Ігоря Антонича біля його могили у 1987 році, зібрання молодих поетів і акторів у Львові у скверику біля пам’ятника Тудору – це все не оминалось увагою, бо там було інше слово та інший настрій.
Любомир Криса зафіксував у 1990 році своїм об’єктивом збори, де була проголошена перша українська партія «Державна самостійність України», яку очолив Іван Кандиба, дисидент, український правозахисник. Ця партія об’єднала всіх політичних в’язнів.
«Трішки страшно тоді було, бо у залі сиділа половина кадебістів. Я фотографував, вони також. Ця партія всіх об’єднала, з неї вийшли державні мужі. До неї входив і художник Опанас Заливаха, багато гарних людей», – каже митець.
Любомир Криса пригадує, що у ті роки було дуже багато провокацій. Спеціально КДБ засилало своїх людей, провокаторів, у маси народу, щоб ті збурювали людей.
Улюбленим місцем політичних зустрічей у Львові була «клумба»
«Ми знали багатьох, знали що це провокатори, але й бувало, що було важко розрізнити. Улюбленим місцем політичних зустрічей у Львові була «клумба». Це поет Богдан Стельмах якось під час віче сказав, що тут буде пам’ятник Кобзареві і так воно потім сталось. Тоді це була звичайна клумба з квітами, всі звикли казати, що йду на «клумбу», тобто на якийсь мітинг чи віче».
Пішими походами львів’яни йшли через центр міста до стадіону «Дружба» (сьогодні «Україна»), несли плакати, співали. Там відбувались найбільш масові мітинги і тут підняли у 1989 році синьо-жовтий прапор.
«Приїхав сюди навіть Євген Євтушенко з Москви. Мав виступ і говорив те, що й наші хлопці. Дивно було нам чути, що приїхала людина з Москви і говорить так само. Cтадіони тоді були повні, люди збирались, йшли і вірили, що незабаром все буде інакше, мовляв, давайте щось зробимо і піднімемо синьо-жовтий прапор, але не так сталось, як гадалось. Прапором нині прикривається багато негідників», – каже Любомир Криса.
В його архіві є багато фотографій, коли у Львові перед оперним театром знімали пам’ятник Леніну, це був 1990 рік. Любомир пригадує, що тоді звезли багато курсантів політучилища, які були вбрані в шкіряні рукавиці, а під ними тримали свинцеві пластини.
«Це було 13 вересня, страшенно багато людей зібралось. Курсанти по один бік, а демократична сторона – по інший, а я поміж ними фотографував. Курсанти пішли битись, трохи потовкли людей. Але пам’ятник тоді Леніну скинули таки».
Історія однієї фотографії
Є серед світлин одна дуже дорога Любомирові Крисі. 27 жовтня 1990 року у Львів – після 49 років розлуки – на батьківщину повернувся патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав Скрипник. На вулицях Львова зібралась сила-силенна людей вітати духовного провідника. Серед натовпу був і Любомир Криса, який старався зробити портрет патріарха.
Патріарх Мстислав мені почав розповідати історію про свого чорного дерев’яного хреста на грудях. Історія дуже цікава
«Я знімав подію, але ближче, аніж за 20 метрів охорона не пропускала, охорона була потрійна. А я все хотів зробити портрет. В одному місці машини зупинились, патріарх вийшов до людей, щось до них промовляв, а я далеко стояв і все вперед нахилявся. Патріарх Мстислав, мабуть, це зауважив і прикликав мене пальцем, але я не зрозумів, що це до мене. Тоді він щось сказав охоронцеві і той окликнув мене. Я закам’янів, підійшов і він мені почав розповідати історію про свого чорного дерев’яного хреста на грудях. Я слухаю і тим часом стараюсь робити фотографії патріарха, бо це унікальна нагода! Зробив десь до 15 світлин. А історія хреста дуже цікава. Десь на Дніпрі люди знайшли козацьку чайку. Про це Мстислав Скрипник дізнався за кордоном і попросив, щоб йому надіслали шматок дерева, яке віддав майстрам і йому зробили з нього хрест, який він постійно носив на грудях. Я був шокований цією розповіддю, тим, що стояв поруч із патріархом, що довкола тисячі людей його вітають. Це вказувало на його національну гордість, дуже цікавий чоловік приїхав до своїх людей за покликом серця», – пригадує Любомир Криса.
25 років відділяють від тих бурхливих і знакових для України подій, що відбувались у Львові. Це були надії і мрії мільйонів людей про довгоочікувану Незалежність. Світлі і трагічні миті зафіксував Любомир Криса, починаючи від 1979 року, коли попрощався з Володимиром Івасюком. І нині фотомитця можна зустріти з фотоапаратом на вулицях Львова. Сьогодні він вже пише своїм об’єктивом іншу історію, іншого Львова.
