Травми українців не виправдовують звинувачення Грабовича – професор Чернецький

Потрясіння, які пережили українці за останні два роки, не виправдовують протестів щодо номінації американського професора Григорія Грабовича на Шевченківську премію, переконаний літературознавець, професор Канзаського університету (США) Віталій Чернецький. Він вважає, що головна заслуга науковця в тому, що він зміг вивести дослідження української літератури на світовий рівень. В інтерв’ю Радіо Свобода Віталій Чернецький розповів, чому критикують Григорія Грабовича й якою має бути реформована Шевченківська премія. Якраз 12 лютого Шевченківський комітет у Києві обирає лауреатів премії.

Травми українців не виправдовують звинувачення Грабовича – професор Чернецький

– Я був шокований розвитком подій навколо номінації професора Грабовича. Він близько 50 років досліджував Шевченка – від перших робіт, які були написані ще в 70-ті роки, до найновіших, – організував перше факсимільне перевидання «Гайдамаків». Більше того, він від самого початку виводив дослідження української літератури на світовий рівень. Він мав незалежний, ідеологічно незашорений погляд. Для мене його кандидатура була абсолютно очевидною.

Віталій Чернецький

Для мене це знак дуже складної хворобливої ситуації в українському суспільстві й культурі. Це певною мірою наслідки психологічної травми виживання української інтелігенції в умовах радянської влади й ідеологічного тиску, намагання утворити своє внутрішнє середовище, щось у ньому зберегти. Але через це виникає також дуже підозріле, якщо не вороже, упередження до будь-якої людини «ззовні». Професора Грабовича сприймають саме як таку людину. Це дивує мене, бо він людина глибокої української культури й освіти. Він здобував її в контексті української діаспори на заході, але це не означає, що він не переймається долею, успіхом і майбутнім української культури. Він був одним із засновників Міжнародної асоціації україністів. Українська громадськість мусить бути йому глибоко вдячна.

В радянські часи були конференції, книжки, видання про світову велич Шевченка. Але ані в ті часи, ані в пострадянські, дослідники не виходили на діалог зі світом. Тому, хоча я розумію певною мірою це коріння психологічної травми, це не вибачає того, що закиди, які роблять ці люди на адресу професора Грабовича, є абсолютно неприйнятними.

– Чому спроби представити альтернативний погляд на творчість Шевченка наражаються на таку агресію? Чи впливає на це війна на сході України?

– Думаю, це можна пояснити особливою роллю письменників в центрі національного канону. В націях, які не мали власної державності в 19 столітті, фігура національного поета була визначальною. Але навіть в польській традиції ми не маємо такого ставлення до того ж Міцкевича. Бо Шевченко лишається непрочитаним, він є статуєю, якимось набором уставлених стереотипів. І проблема в тому, що ці люди, що намагаються захистити Шевченка (а деякі з них щиро вважають, що роблять саме це), насправді перешкоджають тому, щоб Шевченко був нашим сучасником, щоб відбувався живий діалог між його текстами й нами, живими людьми сьогодення. Шевченко був людиною з плоті й крові, багато страждав, мав звичні людські риси. І був вписаний у багато середовищ: інтелігентських, літературних, мистецьких тощо.

Тим часом ми маємо якусь підсвідому інстинктивну реакцію: в умовах війни, агресії проти України нам видається, що люди «ззовні» можуть якось знизити велич українських досягнень. Дослідження й інституціональні зусилля професора Грабовича в жодному разі не применшують ролі Шевченка. Уся українська громадськість як в Україні, так і в світі за останні два роки пережила дуже глибоку психологічну травму. Цей біль присутній у відповідях людей, які виступили проти його номінації, але це не виправдовує такої поведінки. Англійською це називається acting out – коли людина здійснює певні вчинки несвідомо, які замість допомогти переступити, вилікувати цю емоційну травму, завдають лише більшої шкоди.

– Які саме ідеї Грабовича викликають такий резонанс і чому?

– В багатьох випадках це просто непрочитання якихось базових деталей. Скажімо, перша наукова монографія, яку надрукував професор Грабович про Шевченка, мала заголовок «Поет як міфотворець». Це означає: поет, яки створив націю, нову міфологію. Можна сказати, що Гомер «Іліадою» й «Одіссеєю» створив міфологію, створив усю літературу західної цивілізації. Але дехто з критиків в Україні потрактував це так, що міф – це брехня, казка. Непорозуміння почалися з того заголовку.

Інше питання – це розуміння того, що Шевченко не був ангелом, в тому сенсі, що він не був безтілесним. У російській традиції завжди зіштовхувались з великими проблемами, коли говорили про відносини Пушкіна й жінок у його житті. У випадку досліджень професора Грабовича також йдеться про біографічні деталі, травми Шевченка, і як це відбилося на його творчості. Невипадково, що від «Катерини» в центрі ми маємо трагедію – образ покритки, який є наслідком сексуальної наруги над українською жінкою. Ця тема була для Шевченка дуже болісною.

– Чи справді можна розглядати творчість Шевченка в контексті ЛГБТ-студій?

– У будь-якому разі, коли ми говоримо про питання сексуальності в контексті 19 століття, то це відмінні контексти від ситуації сьогодення. Мусимо зважати й на те, що йдеться насамперед про стосунки психологічної близькості, інтимності між людьми однієї статі. В романтичній культурі всього західного світу ми маємо піднесений культ чоловічої дружби, яка є глибоко інтимною – у Гете чи того ж Байрона.

І нам треба долати гомофобні упередження в суспільстві – часто неусвідомлені. Адже гомофобність – це певною мірою також спадок радянського минулого. Це наслідки патріархального світогляду, пов’язаного з дискримінацією жінок – бо чоловік у гомосексуальних стосунках «уподібнюється» до жінки, а значить – перетворюється на людину нібито нижчого ґатунку. Ми мусимо долати ці упередження, якщо хочемо справді бути однією з культур і цивілізацій розвинутого світу.

– Після скандалу з номінуванням Григорія Грабовича знову гостро постало питання реформи Шевченківської премії. Якою вона мала б бути?

– Це премія, яка як і всі культурні інституції, мусить підтримувати глибокі й сміливі проекти. Мають бути нагороджені митці чи науковці, які роблять серйозний рішучий крок уперед, які не лише підтримують якусь ситуацію, якою вона була в минулому, а й справді відкривають нам, людству, очі на щось нове. В цьому плані можна говорити, що фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» став одкровенням для багатьох людей у світі, які до того нічого не знали про український кінематограф. Це для мене зразок явища в українській культурі, яке заслуговує на визнання. Аналогічно внесок професора Грабовича передусім у тому, що він підняв дослідження української літератури на серйозний світовий рівень. Тобто представляв українську культуру не в якомусь окремому ґетто, а в безпосередньому діалозі на рівних з іншими культурами.

– В одному з останніх інтерв’ю Григорій Грабович зауважив, що в Україні досі немає осмислення ролі гуманітарних наук у побудові нової держави західного зразку. Чому так відбувається?

– Це велика проблема пострадянської України – увага до гуманітаристики приділяється за залишковим принципом, так само, як і до культури. Це наслідки радянського підходу: прикладні чи фундаментальні науки вважають пріоритетними, а гуманітарні науки – заплямованими ідеологією. Тому навіть інтелігенція, принаймні, від часів відлиги й далі, ставилася до них з пересторогою. Натомість без глибинного фундаментального знання й наукового дослідження культури та історії неможливо створити державу з якимось баченням майбутнього.

На жаль, за останні чверть століття досягнення української культури чи гуманітарної науки завдячують не державній підтримці, а ентузіазму окремих людей. Але на ентузіазмі ми не можемо протриматися довго. Ми всі глибоко шануємо й пишаємось волонтерським рухом в Україні. Але мусить бути потужна інституціональна підтримка. Ми маємо рішуче відходити від гуманітарної науки та культури як волонтерських проектів, від розбудови України як «волонтерського проекту». Бо зусилля волонтерів не є невичерпними.