(Рубрика «Точка зору»)
Широкий розголос набув «Відкритий лист голові та членам Шевченківського комітету» із протестом проти кандидування професора Григорія Грабовича на здобуття Національної премії імені Шевченка, підписаний низкою знаних достойників культури. У свою чергу, Радіо Свобода надало слово самому Грабовичу, який відповів на закиди опонентів. Хоча чи не головний аргумент дослідника: «Як людина, яка 30 років працює з Шевченком, має бути шевченкофобом?» – нікуди не годиться. Он покійний Олесь Бузина «працював з Шевченком» аж 20 років – і був шевченкофобом, українофобом і, на додачу, ще й русофобом (не розуміючи та не знаючи «високу» російську культуру).
Попри стандартні для американського дослідника банально-фройдистські сюжети (скажімо, про «латентний гомосексуалізм» Шевченка, який, мовляв, випливає з його оголеного автопортрету), студії Грабовича – це серйозне шевченкознавство. І головна проблема, як на мене, полягає зовсім не в ідеях Грабовича, а в іншому. Знані українські достойники культури адресують свого листа голові Шевченківського комітету, не сумніваючись у його праві виносити остаточні присуди. Тим часом, як на мене, вони повинні були б перейматися саме тим, хто очолює цей комітет і чи має він на це моральне право, – перед «і мертвими, і живими, і ненарожденними» українцями.
Хто ви, Борисе Іллічу?
«Но в целом Коммунистическая партия Советского Союза была здоровым, жизнедеятельным организмом. Она смогла мобилизовать народные массы на подвиг и на труд». Як ви думаєте, кому належать ці слова? Не вгадати одразу? Тоді ще цитата: «Да, мы нынче приобрели суверенитеты, иногда сугубо декоративные, но потеряли широту взгляда, закрывшись «на своих хуторах», и, возможно, обогатились кожухами и тулупами, но, к сожалению, обеднели духовно».
Слова ці належать Борису Олійнику, голові Шевченківського комітету, до якого звертаються згадані українські патріоти-культурники, гнівно картаючи «американсько-українського професора Грабовича». І це далеко не єдині сентенції відповідного штибу на вустах Олійника…
Твердження про КПРС, виголошене в недавньому інтерв’ю московській чорносотенно-імперській «Літературной газете», коментувати не стану. А от другий пасаж, адресований особисто В.В.Путіну на зустрічі останнього з учасниками «Русского литературного собрания» (серед яких був й Олійник), прокоментувати варто. Звісно, «збідніли». Бо змогли нарешті видати тексти Василя Стуса та Юрія Шевельова, Івана Світличного та Ігоря Качуровського, Івана Багряного та Євгена Сверстюка, ба більше – не спотворені радянською цензурою тексти Володимира Сосюри й Олеся Гончара. Ясна річ, «втратили широту погляду» – ту саму, яку встановлювали ідеологічний відділ ЦК КПРС і 5 управління КГБ… І що цікаво: серед підписантів листа проти кандидатури Грабовича є й колишні в’язні радянських концтаборів, і письменники, свого часу змушені писати «у шухляду» – але щось їхніх петицій протесту проти головування Олійника у Шевченківському комітеті не видно і не чутно…
А ось іще фрагмент заяви Бориса Ілліча на форумі під патронатом Путіна (якого адресат «листа патріотів» тоді, у 2013 році – після Чечні, після Грузії, після нищення російської опозиції! – звав «высокодостойным Владимиром Владимировичем»): «Пора наконец вспомнить, что кроме того, что мы русские, украинцы, белорусы, болгары, чехи, словаки, сербы, черногорцы и другие наши ближние, вспомнить, что мы ещё и славяне. И только в единстве мы сможем выстоять против молоха космополитизации, на котором зиждется известная сверхдержава… Тем более что славяне в силу своего менталитета всегда были и есть толерантны ко всем сущим на земле народам мира».
Узагалі-то насправді «слов’яни» – це мовна група, не більше. А замініть-но «слов’яни» на «арійці» – й отримаєте дуже цікаву картинку… Тим більше, що маємо типову міфологему унікальності слов’ян – їхню «толерантність до всіх народів» (як же бути із століттями російсько-польських війн? Мабуть, поляки – не слов’яни, не випадково Олійник їх не згадує). Одне слово, плазування на колінах перед російським імперіалізмом і заклик ледь не до війни зі США.
Цікаво, чи ініціював би Путін в Україні «русскую весну» з її кривавими наслідками, якби не був упевнений (в тому числі, й зі слів Олійника), що українці її підримають чи, принаймні, не чинитимуть спротив? Утім, Олійник послідовний: він і зараз закликає до капітуляції перед агресором. У відповідь на запитання журналіста «ЛГ», що би він порадив керівництву України, він сказав: «Рецепт тут один: немедленно прекратить всякие военные действия. Развести войска, запрятать поглубже гонор и амбиции… Пушки должны молчать, люди не должны гибнуть (звернімо увагу: це не Путіну говориться, а Порошенку! – С.Г). Я удивляюсь моим соотечественникам: неужели они не понимают того, что способствуют тем, кто превратил Украину в поле битвы между добром и злом!» Хто ж тут «зло»? З усього доробку Олійника добре зрозуміло, хто: «космополіти»; так само добре зрозуміло, що на боці «добра» б’ються Путін і його терористи-вбивці…
Власне, тут можна було б поставити крапку, якби не ще один важливий штрих багаторічної діяльності Бориса Олійника.
На службі «чорній сотні»?
1993 року Олійник вперше озвучив цитований потім не раз як ним самим, так й імперсько-чорносотенною російською публікою – Жириновським, Михалковим, Задорновим тощо – т. зв. «План Даллеса». Мовляв, з цим планом знаний американський розвідник виступив «на таємній інструктивній нараді початку 1945-го», а виконав цей план не хто інший, як… Михайло Горбачов, розваливши СРСР.
Не стану детально розбирати цю – після «Протоколів сіонських мудреців» – найзнаменитішу фальшивку російської охранки у 20-му столітті. Я про неї вже писав, писали й інші автори, ось досить детальне дослідження, хоча й не у всьому бездоганне. Вікіпедія теж пише про нього. Лише один момент – цитата з «Плану» (книга Бориса Олійника «Князь тьми»): «Эпизод за эпизодом будет разыгрываться грандиозная по своему масштабу трагедия гибели самого непокорного на земле народа, окончательного, необратимого угасания его самосознания… Будем вырывать духовные корни большевизма, опошлять и уничтожать основы народной нравственности».
Чи міг американський дипломат і розвідник вважати рабів Сталіна «найбільш непокірним на землі народом»? Міг він через кому ставити «духовні корені більшовизму» та «основи народної моральності»? Ні. Такий дурнуватий текст міг створити лише чекіст-неосталініст, і то в 1960-ті або ще пізніше. В остаточному ж вигляді, найшвидше, «план» міг народитися «в середовищі виплеканої очільником КГБ Юрієм Андроповим в 1970-80-ті «партії руситів», тобто російських націонал-соціалістів. Не випадково вперше Борис Олійник написав про нього у московському чорносотенному журналі «Молодая гвардия», редагованому одним із лідерів «руситів» Анатолієм Івановим…
Я б міг продовжити цей текст, навівши десятки цитат і посилань, але чи не досить? Як на мене, з Шевченківським комітетом склалася дуже дивна ситуація, в якій варто згадати слова самого поета: «Раби, підніжки, грязь Москви…», – і відповідно діяти.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Радіо Свобода готове надати Борису Олійнику можливість озвучити свою позицію щодо згаданих публікацій в російській пресі
На цю ж тему:
22.01.2016
Чому інтелектуали та праворадикали проти Джорджа Грабовича
Грабович у своїх працях свідомо, послідовно і цілеспрямовано спотворює творчість Тараса Шевченка, нав’язує українцям його образ як «міфотворця», «шамана», «космополіта», «гомосексуаліста», «байстрюка» далі
