(Рубрика «Точка зору»)
У зв’язку з висуненням кандидатури професора Гарвардського університету Джорджа Грабовича на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у вітчизняних, закордонних засобах масової інформації, зверненнях до Комітету з цієї премії та громадськості розгорнулася гостра дискусія.
Одні рішуче підтримують цю кандидатуру, інші − так само рішуче заперечують її. Прихильники Дж. Грабовича його літературознавчий, особливо шевченкознавчий, доробок вважають таким, що «робить неоціненний вклад у дослідження української літератури та культури на найвищому світовому рівні», а самого номінанта «відданим другом демократичної України» і закликають «усіх людей честі», включно до президента Петра Порошенка, приєднатися до них та рішуче засудити нібито безпідставні звинувачення опонентів на його адресу.
Інтелектуали ж та праворадикали з цим аж ніяк не погоджуються і мотивують свою позицію тим, що Дж. Грабович у своїх працях свідомо, послідовно і цілеспрямовано спотворює творчість Тараса Шевченка, відтак нав’язує українцям його образ як «міфотворця», «шамана», «космополіта», «гомосексуаліста»*, «байстрюка» і так далі.
* («Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в Шевченковій творчості, передусім у плані самоототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію. В Шевченка це підтверджується низкою інших закономірностей і чинників. Очевидно, потрібне подальше текстуальне та біографічне дослідження, зосереджене на ролі та призначенні цієї орієнтації у цілісній творчій особистості Шевченка» (Грабович Г. «Шевченко, якого не знаємо». – К.: Критика, 2000. − 37)).
До того ж, редагований та видаваний Грабовичем часопис «Критика» нерідко публікує статті ідеолога закарпатського русинства Пола Магочі, інші матеріали антиукраїнського змісту, що завдає значної шкоди справі так тяжко здобутої нами незалежності, її утвердження на підставах принципів демократії. Сам же Дж. Грабович, знаходячи різні пояснення, чи то заперечує такі звинувачення, чи то, не даючи конкретної відповіді, замовчує їх, або ж стверджує, що інтелектуали та праворадикали не розуміють його, а більшість з них «не читали» його праць.
Традиція, честь, гідність і пошук істини
В чому ж тут справа? На чиєму боці істина? Як пояснити таку протилежність позицій учасників дискусії? Спробуємо пояснити це на підставі потрактування ними таких понять, як «традиція», «честь», «гідність», інших морально-етичних категорій та ставленні обох сторін до тих чи інших явищ сьогочасної української дійсності.
Отже, одно з основоположних понять дискусії – «традиція». Дж. Грабович, його послідовники член-кореспондет НАН України Т. Гундорова, редактор «Критики» О. Коцюба, професор В. Чернецький, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу М. Рябчук, інші однодумці та прихильники професора з Гарварду гостро ставлять питання про подолання принципів підсовєтського літературознавства і формування його модерних основоположних підстав. Цього не заперечують й інтелектуали та праворадикали. Однак розуміння та підходи до розв’язання даної проблеми в них різні.
Прагнучи оновити та вивести сучасне українське літературознавство на європейський і світовий рівень, звільнивши його від комуно-совєтського тягара, Дж. Грабович якось ніби й непомітно відмежовується від наукових ідей І. Франка, М. Зерова, Д. Донцова, Д. Чижевського (на кафедрі його імені працює шановний професор), І. Дзюби та інших українських учених, що частково і сам визнав у нещодавньому інтерв’ю Радіо Свобода, зазначивши, що сприймає критику останнього щодо недостатності історизму в його оцінках тих чи інших явищ української літератури. Саме це й насторожує інтелектуалів та праворадикалів, адже нехтування принципом історизму зумовило спотворення Дж. Грабовичем та його учнями самої суті явищ українського літературного життя, для яких Т. Шевченко – міфотворець, космополіт, всуціль суперечливий, Іван Франко – масон, Леся Українка та Ольга Кобилянська – лесбійки. Цього, звичайно, не лише інтелектуали та праворадикали, а й тверезо мислячі українці сприймати не можуть, тому й піддають такі твердження та висновки різкій критиці.
Секс чи сексуальна розпуста?
Очевидною в контексті національних традицій є й підміна Дж. Грабовичем понять «секс» та «сексуальна розпуста». Відколи й існує Україна, у нас одружувалися, народжували та виховували дітей, отже секс ніколи не заборонявся. Більше того, він − облагороджувався і обожнювався. Сексуальна ж розпуста завжди засуджувалась як аморальне явище, яке завдає непоправної шкоди сім’ї, суспільству загалом. Тарас Шевченко також залишався вірним цим традиціям. Усім добре відомо, що його ідеалом завжди була «тая мати молодая з своїм дитяточком малим». Відступи ж від цього героїні поеми «Катерина» він вважав трагедією як матері, так і дитини, роду, суспільства загалом.
Мав би знати Дж. Грабович і твердження нареченої Тараса Шевченка Ликері Полусмакової про морально-етичну чистоту їх взаємин. На жаль, він це замовчує, адже для нього Шевченко − гомосексуаліст і байстрюк. Відтак, підмінивши поняття «секс» поняттям «сексуальна розпуста», у свідомість українців під різними приводами, абсолютно бездоказово Дж. Грабович закладає уявлення про матір Шевченка як повію, про аморальність його роду, а українцям нав’язується таке розуміння і сприйняття нашого національного генія як явище цілком нормальне й природне, хоча це абсолютно суперечить самій природі наших національних звичаїв. Це не оновлення і розвиток ідей І. Франка, П. Зайцева, Д. Донцова про національну природу української літератури, Д. Чижевського, про «філософію серця», класичного українського літературознавства загалом, а навпаки − нехтування ними, глум над ними, що аж ніяк не додає Дж. Грабовичу честі та гідності, не вкладається в наше їх розуміння і розуміння наших національних традицій, що й викликало цілком обґрунтований осуд його позиції збоку партії «Свобода», «Правого сектору», УНА-УНСО, українських вчених, письменників та громадськості.
Як Грабович «бореться» з «совєтчиною»
Зовсім по іншому інтелектуали й праворадикали бачать процес звільнення українського літературознавства та шкільної літературної освіти від, як говорить Дж. Грабович, «більшовицько-комсомольського і політруцько-донощицького» совєтського минулого, до якого він сам та його послідовники нерідко вдаються (докладніше про це читай у книгах П. Іванишина «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка» та «Агон, або перипетії одного захисту» в інтернет-бібліотеці «Український центр»).
До того ж, процес цей розпочався із здобуттям Україною незалежності, поверненням та введенням в науковий обіг заборонених за комуно-совєтського режиму праць вітчизняних та зарубіжних літературознавців, етнологів, філософів, істориків, психологів, представників інших галузей науки, введенням до шкільних програм вивчення творчості В. Стуса, І. Багряного, У. Самчука, В. Барки, отже задовго до рекомендацій Джорджа Грабовича.
Олексій Вертій – доктор філологічних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
На цю ж тему:
18.01.2016
Шевченківська премія і «шевченкофоб»: чи проти того лиха воюють деякі патріоти?
Достойники пишуть лист голові Шевченківського комітету, але, як на мене, вони повинні перейматися саме тим, хто очолює цей комітет далі
