Київ – Режисери міжнародного «Театру пригнічених» за три дні поставили вистави про Майдан у п’яти українських містах. Участь у них взяли непрофесійні актори, а під час самої вистави публіка могла втручатися та міняти перебіг дії. Ці акції відбулися під назвою «Театр для діалогу». Режисери кажуть: з’ясували, що саме його в Україні сьогодні дуже бракує.
На імпровізованій сцені посеред фойє Українського дому четверо людей розігрують коротку сценку про те, як влада гасить бунт і ошукує людей. В якийсь момент режисер зупиняє дію і звертається до публіки: «Хто хоче показати, як змінити ситуацію?» Один із глядачів виходить на сцену, і сценка стартує знову – тепер новий учасник намагається фізично стримати актора, що зображає владу. Режисер дякує і продовжує: «Можна застосувати силу. Ще варіанти?». Із залу виходить інша людина. Сценка починається ще раз.
Так виглядають вистави «Театру пригнічених» – напряму, який заснував бразильський режисер Августо Боал у 60-х роках минулого століття, коли у Бразилії та країнах Латинської Америки було встановлено диктатуру.
«Боал займався традиційним театром багато років. Але в якийсь момент усвідомив, що ця його форма потужна, прекрасна, має право на існування, але представляє ієрархічні стосунки в суспільстві. Адже актори грають, однак аудиторія лишається пасивною. Таким чином виникає певна маніпуляція з боку театральної еліти. Боал казав, що вказувати глядачам, що робити, суперечить його вірі у те, що люди сильні», – розповідає один із режисерів «Театру пригнічених» Ялмар Хорхе Жоффре-Айхорн. За освітою він – психолог, в Україні перебуває відтоді, як почалися протести. А після кривавого протистояння на Грушевського організував «Театр для діалогу», запросивши шістьох фахівців з різних країн, що раніше працювали в Чечні, Афганістані, Палестині та інших конфліктних зонах.
Є багато людей, що не знайшли свій голос у цьому протесті – тренер
Окрім Києва, тренери працювали також у Львові, Донецьку, Чернігові, Чернівцях. Три дні разом зі своїми групами вони створювали невеликі вистави про Майдан, намагаючись за допомогою театральних технік проаналізувати ситуацію, що склалася. Так, наприклад, у Львові в основу вистави лягла ідея ярмарку, де можна вибрати свою долю, розповідає тренер Еван Хастінгс.
«Ситуація у Львові дуже відрізняється від київської в плані напруженості. Але для людей все одно дуже важливо брати на себе відповідальність, не лишатися апатичними, щоб змінити щось або хоча б усвідомити цілі цієї революції (про які вони часто самі не можуть домовитися). У моїй групі ми працювали з музикою і поезією. Це була вистава про ярмарок, де люди купують, скажімо, демократію, але мають розплатитися якимись потенційними наслідками Майдану. Адже так завжди відбувається – за краще майбутнє ти маєш заплатити чимось із свого життя», – розповідає Хастінгс.
Взяти участь у «Театрі для діалогу» міг будь-хто. Приміром, киянка Ірина професійно театром не займається. Заявку на участь подала, тому що, як сама розповідає, хотіла розібратися у своєму ставленні до Майдану. «Я переживаю, але активної участі у протесті майже не беру, і через це почуваюся трохи винною. Мені хотілося зануритися у спільноту людей, що дуже вболівають за Майдан», – каже вона.
Є багато людей, що не знайшли свій голос у цьому протесті, однак також хочуть зробити внесок, тому долучилися до «Театру для діалогу», пояснює Ялмар Хорхе Жоффре-Айхорн. «Августо Боал давав слову «дія» два визначення: це може бути як акторська гра, так і власне участь у чомусь. Це відхід від пасивності, безсилля, розгубленості», – розповідає він.
«Свобода слова, де ніхто не зобов’язаний слухати»
Ще одну учасницю, київську режисерку Лєну Роман «Театр для діалогу» зацікавив саме з професійної точки зору. «Я знала, що прийдуть непрофесіонали, які до театру не мають жодного стосунку. Мені завжди цікаві люди, в яких немає професійних механізмів роботи з текстом, а лише бажання щось сказати», – розповідає вона.
Для фінальної вистави Лєна Роман написала монолог про життя після Майдану. Режисерка каже: часом здається, що в людей й досі немає сформованого уявлення того, за що вони борються. І додає: на Майдані діалог між людьми існує, однак про суспільство загалом цього сказати не можна. Щоб подолати це, потрібно перестати бути агресивним до того, хто думає інакше. «У нас у всіх багато слабостей, комплексів і блоків. Треба з розумінням до цього ставитися», – вважає Роман.
Тренери «Театру пригнічених» кажуть: вони не мають універсальних рецептів розв’язання конфліктних ситуацій та готових відповідей, вони лише допомагають їх знайти. Один із київських тренерів, бельгієць Олівьє Форже каже: найперше, чого хочуть люди в Україні – це порозуміння. «Причому не лише усередині самого протесту, а з багатьма людьми – з тим, кому байдуже, хто зберігає нейтралітет, хто налаштований проти Майдану. З людьми з інших частин країни: як з великих міст, так і з сіл. Мені здалося, що люди прагнуть побудувати мости між собою», – розповідає він.
Так само вважає Еван Хастінгс. На його семінарі одна з вправ, яка дуже вплинула на учасників, полягала у тому, що одна людина мусила навмисне перебивати іншу, коли та висловлювала свою позицію. «Люди жахливо сердилися і засмучувалися. І це саме те, що відбувається тут. Ви всі маєте свою думку, але не чуєте одне одного – свобода слова, де ніхто не зобов’язаний слухати», – розповідає він.
Суспільна дискусія в Україні ще не стала діалогом, поки що це монолог каже Хастінгс. І від вирішення цієї проблеми багато у чому залежить, яким буде український «день після Майдану».
На імпровізованій сцені посеред фойє Українського дому четверо людей розігрують коротку сценку про те, як влада гасить бунт і ошукує людей. В якийсь момент режисер зупиняє дію і звертається до публіки: «Хто хоче показати, як змінити ситуацію?» Один із глядачів виходить на сцену, і сценка стартує знову – тепер новий учасник намагається фізично стримати актора, що зображає владу. Режисер дякує і продовжує: «Можна застосувати силу. Ще варіанти?». Із залу виходить інша людина. Сценка починається ще раз.
Так виглядають вистави «Театру пригнічених» – напряму, який заснував бразильський режисер Августо Боал у 60-х роках минулого століття, коли у Бразилії та країнах Латинської Америки було встановлено диктатуру.
Актори грають, однак аудиторія лишається пасивною. Таким чином виникає певна маніпуляція з боку театральної елітиЯлмар Хорхе Жоффре-Айхорн
Є багато людей, що не знайшли свій голос у цьому протесті – тренер
Окрім Києва, тренери працювали також у Львові, Донецьку, Чернігові, Чернівцях. Три дні разом зі своїми групами вони створювали невеликі вистави про Майдан, намагаючись за допомогою театральних технік проаналізувати ситуацію, що склалася. Так, наприклад, у Львові в основу вистави лягла ідея ярмарку, де можна вибрати свою долю, розповідає тренер Еван Хастінгс.
Для людей все одно дуже важливо брати на себе відповідальність, не лишатися апатичними, щоб змінити щось або хоча б усвідомити цілі цієї революціїЕван Хастінгс
Взяти участь у «Театрі для діалогу» міг будь-хто. Приміром, киянка Ірина професійно театром не займається. Заявку на участь подала, тому що, як сама розповідає, хотіла розібратися у своєму ставленні до Майдану. «Я переживаю, але активної участі у протесті майже не беру, і через це почуваюся трохи винною. Мені хотілося зануритися у спільноту людей, що дуже вболівають за Майдан», – каже вона.
Є багато людей, що не знайшли свій голос у цьому протесті, однак також хочуть зробити внесок, тому долучилися до «Театру для діалогу», пояснює Ялмар Хорхе Жоффре-Айхорн. «Августо Боал давав слову «дія» два визначення: це може бути як акторська гра, так і власне участь у чомусь. Це відхід від пасивності, безсилля, розгубленості», – розповідає він.
«Свобода слова, де ніхто не зобов’язаний слухати»
Я знала, що прийдуть непрофесіонали, які до театру не мають жодного стосунку. Мені завжди цікаві люди, в яких немає професійних механізмів роботиЛєна Роман
Для фінальної вистави Лєна Роман написала монолог про життя після Майдану. Режисерка каже: часом здається, що в людей й досі немає сформованого уявлення того, за що вони борються. І додає: на Майдані діалог між людьми існує, однак про суспільство загалом цього сказати не можна. Щоб подолати це, потрібно перестати бути агресивним до того, хто думає інакше. «У нас у всіх багато слабостей, комплексів і блоків. Треба з розумінням до цього ставитися», – вважає Роман.
Мені здалося, що люди прагнуть побудувати мости між собоюОлівьє Форже
Так само вважає Еван Хастінгс. На його семінарі одна з вправ, яка дуже вплинула на учасників, полягала у тому, що одна людина мусила навмисне перебивати іншу, коли та висловлювала свою позицію. «Люди жахливо сердилися і засмучувалися. І це саме те, що відбувається тут. Ви всі маєте свою думку, але не чуєте одне одного – свобода слова, де ніхто не зобов’язаний слухати», – розповідає він.
Суспільна дискусія в Україні ще не стала діалогом, поки що це монолог каже Хастінгс. І від вирішення цієї проблеми багато у чому залежить, яким буде український «день після Майдану».