У Польщі та Словаччині збереглося близько 200 українських дерев’яних храмів. Із понад 40 церков у Словаччині три з них визнані Світовою культурною спадщиною і є під охороною ЮНЕСКО. Про те, як вдається зберегти українські церкви в Польщі, де їх утричі більше, ніж у Словаччині, Радіо Свобода розпитувало у греко-католицького священика, отця Стефана Батруха, який очолює Фундацію духовної культури пограниччя.
– Отче Стефане, наш друг із Фейсбук Oleh Hirnyk запитує, чи ми будемо говорити у цій передачі про те, як священнослужителі замовляють паліїв для підпалу церков, щоби ікони продати і написати в гуманітарну організацію прохання про грант на побудову нової. бетонної церкви. Чи таке може статися у Польщі? І якщо ні, то чому?
– Це важко собі уявити, що щось таке могло статися. Хіба що священнослужитель є злочинцем. То такий священнослужитель був би притягнутий до кримінальної відповідальності, і він би мусів понести кару за це.
– Цікавий випадок стався не так давно в одному східнословацькому селі Шмиговець, де громада вирішила, що їй не потрібна вже стара дерев’яна церква, а потрібна нова мурована. І тоді Греко-католицька церква сказала, добре, ми побудуємо муровану церкву. Але ту стару вони забрали і перенесли її до скансену, де вона була відреставрована. А тоді ця громада вирішила, що вона вже хоче цю церкву назад. Кому належать дерев’яні церкви у Польщі, і від кого залежить, чи від влади, чи від громади, чи від самої церкви, як вони будуть зберігатися?
– По-різному це є. Тобто це можуть бути: греко-католики, православні, римо-католики, може бути держава, повіт, тобто округ такий, і можуть бути фундації або товариства, які займаються саме рятуванням спадщини. І, очевидно, багато залежить від усвідомлення. Я думаю, що ми замало працюємо над тим, щоб громади, люди, суспільство усвідомлювали, яку вони мають цінну споруду на своїй території.
– Яку роль відіграє туристичний рух у збереженні тих дерев’яних церков? І наскільки важливо, що Польща є частиною Європейського Союзу, де історична цінність поважається?
– Рух туристичний по-різному може впливати. З одного боку може бути стимулом до розвитку, до цього, щоб дбати про пам’ятки архітектури. Бо дуже часто дерев’яні церкви є найстаршими архітектурними об’єктами села, такою своєрідною туристичною родзинкою. Але з другого боку, такий неконтрольований туристичний рух може створювати ризик пошкодження архітектури.
Якщо йдеться про Польщу, то, очевидно, факт, що Польща стала членом Європейського Союзу дуже вплинув на підхід влади до української церковної споруди. Тому що ставлення до чужого не завжди є прихильним, а особливо в польському контексті, де під час війни і після війни спалахнув такий сильний польсько-український конфлікт. Церковну архітектуру сприймали як українську, чужу, не нашу. І вхід у структури Євросоюзу спричинив, що було поставлено певні вимоги, тобто стандарти по відношенню до національних меншин помінялися.
Тобто Польща зобов’язалася шанувати права національних меншин. І Євросоюз вимагав, щоб їм звітувати про це, як воно є насправді на практиці. І це вплинуло на те, що місцева влада почала більш прихильно ставитись до спадщини національних меншин і почали сприймати їх як свої, не як чужі, а як свої.
– Отче Стефане, наш друг із Фейсбук Oleh Hirnyk запитує, чи ми будемо говорити у цій передачі про те, як священнослужителі замовляють паліїв для підпалу церков, щоби ікони продати і написати в гуманітарну організацію прохання про грант на побудову нової. бетонної церкви. Чи таке може статися у Польщі? І якщо ні, то чому?
– Це важко собі уявити, що щось таке могло статися. Хіба що священнослужитель є злочинцем. То такий священнослужитель був би притягнутий до кримінальної відповідальності, і він би мусів понести кару за це.
– Цікавий випадок стався не так давно в одному східнословацькому селі Шмиговець, де громада вирішила, що їй не потрібна вже стара дерев’яна церква, а потрібна нова мурована. І тоді Греко-католицька церква сказала, добре, ми побудуємо муровану церкву. Але ту стару вони забрали і перенесли її до скансену, де вона була відреставрована. А тоді ця громада вирішила, що вона вже хоче цю церкву назад. Кому належать дерев’яні церкви у Польщі, і від кого залежить, чи від влади, чи від громади, чи від самої церкви, як вони будуть зберігатися?
– По-різному це є. Тобто це можуть бути: греко-католики, православні, римо-католики, може бути держава, повіт, тобто округ такий, і можуть бути фундації або товариства, які займаються саме рятуванням спадщини. І, очевидно, багато залежить від усвідомлення. Я думаю, що ми замало працюємо над тим, щоб громади, люди, суспільство усвідомлювали, яку вони мають цінну споруду на своїй території.
– Яку роль відіграє туристичний рух у збереженні тих дерев’яних церков? І наскільки важливо, що Польща є частиною Європейського Союзу, де історична цінність поважається?
– Рух туристичний по-різному може впливати. З одного боку може бути стимулом до розвитку, до цього, щоб дбати про пам’ятки архітектури. Бо дуже часто дерев’яні церкви є найстаршими архітектурними об’єктами села, такою своєрідною туристичною родзинкою. Але з другого боку, такий неконтрольований туристичний рух може створювати ризик пошкодження архітектури.
Якщо йдеться про Польщу, то, очевидно, факт, що Польща стала членом Європейського Союзу дуже вплинув на підхід влади до української церковної споруди. Тому що ставлення до чужого не завжди є прихильним, а особливо в польському контексті, де під час війни і після війни спалахнув такий сильний польсько-український конфлікт. Церковну архітектуру сприймали як українську, чужу, не нашу. І вхід у структури Євросоюзу спричинив, що було поставлено певні вимоги, тобто стандарти по відношенню до національних меншин помінялися.
Тобто Польща зобов’язалася шанувати права національних меншин. І Євросоюз вимагав, щоб їм звітувати про це, як воно є насправді на практиці. І це вплинуло на те, що місцева влада почала більш прихильно ставитись до спадщини національних меншин і почали сприймати їх як свої, не як чужі, а як свої.