21 квітня 2011 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 3301-VI «Про відзначення 70-річчя партизанського руху в Україні». Деякі витяги з документу, під яким стоїть підпис Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, варто зацитувати:
«На підтримку ініціативи ветеранів війни і з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, увічнення їхньої пам’яті та пропаганди патріотизму серед молоді України (виділення моє – О. Р.) Верховна Рада постановляє:
1. 22 вересня 2011 року на державному рівні урочисто відзначити 70-річчя партизанського руху в Україні.
2. Рекомендувати Кабміну України: у місячний строк з дня прийняття постанови утворити організаційний комітет з підготовки та проведення заходів , передбачивши: ремонт пам’ятників, пам’ятних знаків, реконструкцію музеїв, благоустрій та впорядкування місць, пов’язаних з історією підпільного партизанського руху; організацію безкоштовного показу художніх та документальних фільмів про Велику Вітчизняну війну…».
А ще «рекомендувати місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядуванння розробити плани заходів , в яких передбачити ініціювання питання з повернення в м. Рівному назв вулиць імені Героя Радянського Союзу М. І. Кузнецова та Героя Радянського Союзу Д. М. Медведєва як знак пошани зазначеним особам за розвиток партизансьткого руху…».
Голова Львівської ОДА Михайло Цимбалюк уже дав вказівку посадовим особам обласної держадміністрації опрацювати цю постанову та відповідно до компетенцій забезпечити її виконання до 17 червня 2011 року.
Про суперечливу радянську партизанку написано за останні два десятиліття предостатньо. Скелетів у радянських шафах історії НКВС-КДБ-КПРС більш ніж удосталь.
Та вступати у полеміку з тими, хто протягнув на догоду Кремлеві цю промосковсько-проросійську постанову з метою продовження новітньої окупації пам’яті молодого покоління українців, наразі не будемо. Вдамося до конкретики.
Чи знають, приміром, високі львівські достойники про трагедію села Нивиці Радехівського району на Львівщині, знищеного радянськими партизанами-медведєвцями наприкінці січня 1944 року? До речі, вперше про цей злочин написала львівська молодіжна газета «Молода Галичина» ще 1990 року.
Згодом Василь Прус, уродженець села Дмитрів Радехівського району Львівської області, на основі спогадів свідків розповів про комуністичну різанину у книжці «Трагедія в Нивицях». Навіть з окремих фрагментів цього документу можна збагнути злочинну сутність радянського режиму:
«Кілька сотень озброєних людей, які увійшли в село (а була це банда комуніста Медведєва, відома під назвою «загін «Побєдітєлі»), почали займати хати селян, влаштовуватись на ночівлю. З настанням сірого похмурого сирого зимового ранку ними було оточено Нивиці. З села нікого не випускали, а тих, хто під’їжджав до нього, заарештували. За спогадами очевидців, у Панасюковій хаті під вартою було від 60 до 70 затриманих людей. Їх водили на переслуховування (допит) до хати Івана Шишки. З хати затриманих із зв’язаними руками і пов’язкою на очах відводили до стодоли Максима Бортника… Пострілів не було чути, лиш стукіт і крик або стогін людський... Поряд з екзекуцією, яку проводили червоні партизани, вони почали грабувати мешканців села, їх оселі та нажите важкою клопіткою працею майно».
У книжці також вміщені спогади свідків злочинів так званих партизанів:
«Медведєвці схопили мого рідного брата Івана. Я з Трійці втік до ліса. Коли втікав, за мною стріляли. Медвеедєвці палили Трійцю. Ранком 28 січня у згорілій стодолі Бортника у Нивицях була купа трупів. Мій брат лежав під самим низом тої купи. На шиї в нього був пасок, зуби вибиті, ноги вкорочені (без ступнів)».
«Медведєвці пограбували нашу хату: позабирали всю одіж і всі добрі речі. Ввечері… медведєвці палили село… Труп мого брата в тій спаленій стодолі був без язика, ноги відрубані».
«В Нивицях, де партизани палили людей в стодолі, лежала купа трупів, поскладаних один на одного… На трупах були сліди катувань: відрізані ноги, наддерта шкіра, вирвані язики (про це говорили родичі, які розбирали з тої купи своїх рідних)».
«Зранку того дня по селі ходили ті партизани (в цивільному або в шинелях), грабували хати і хапали людей. З нашої хати забрали геть все. Мого чоловіка Леона Лавного теж схопили. Я чула, як один з тих партизанів сказав: «Ми вас жалеть не будем, будем жечь, резать, рубить».
«Коли підвода зупинилася, з неї зняли два згортки в домотканих простирадлах. Коли згортки розгорнули, ми побачили знівечені тіла. У доньки Смаля були відрубані ноги, його розбитий скривавлений рот був розкритий, зубів не було, на шиї був затягнутий поясок, яким дядько Смаль підперезував штани. Я бачив, що тіло Гані було окривавлене, коси обгорілі, груди обрізані, рот розкритий, язика в ньому не було».
«Через деякий час партизани Медведєва спішно почали втікати, підпалюючи хати, стодоли, хліви… Загорівся і льох, але дочка з нього вилізла, її в саду розшукали... В книзі «Сильныє духом», яку я читала, немає правди»…
«…За найменшу провину Медведєв відправляв свого бійця в «загін Кривуліна». Так партизани між собою називали розстріл медведєвською спецкомандою своїх же товаришів без суду і слідства. Знаю і про те, як розстрілювались за наказом Медведєва біженці-євреї, які, рятуючись від німців, шукали порятунку у «Побєдітєлєй», а наражались тут на кулю. Розповідали мені і про те, що дозволяв собі командир стосовно дівчат і жінок загону, і не тільки це». (Кім Закалюк. І все ж: хто вбив Кузнецова? // Зміна, м. Рівне, 28.08.1990).
А тепер про агента-терориста Миколу Кузнецова, про якого згадується в постанові Верховної Ради. В «Радянській енциклопедії історії України» написано: «Кузнецов Микола Іванович… загинув у бою з бандерівцями в с. Боратині (тепер Бродівського району Львів. обл.). Похований у Львові».
Але існує незаперечна логіка фактів, з яких однозначно випливає, що на Пагорбі Слави у Львові був перепохований не «обер-лейтенант Пауль Зіберт» – Микола Кузнецов, а німецький офіцер.
Ще 1946 року (задовго до появи в СРСР у відкритій пресі першої документальної згадки про Миколу Кузнецова, задовго до появи першого видання «Сильных духом» Дмитра Медведєва) в Мюнхені побачила світ книжка (видання Пресового бюра УГВР) Миколи Лебедя «УПА». Цитуємо (сс. 70–71):
«Другий документ – це короткий протокол з березня 1944 р. з району Верба (Волинь), в якому Команда УПА «Північ» повідомляє, що дня 2.III р. 1944, в четвер, о год. 12-тій в лісі вербівського району переловлено трьох червоних шпигунів, що підпорядковувалися генерал-майору «Ф». А то: 1) Пух (псевдо), начальник групи. Мав фальшиві документи обер-лейтенанта, родом з Кенігсберга; В звіті подають, що провокація у Львові вдалася, бо німці постріляли дві тисячі населення та повісили кількасот в’язнів. При тому подають: «Подібно, як це ми перевели в Рівному» (виділення моє – О. Р.). Звіт цей несли вони на другий бік фронту. Документи передано військовій жандармерії УПА».
Кузнецов усіляко компрометував ОУН-УПА (саме ним була підкинута з провокаційною метою записка від імені ОУН на місці замаху на імперського радника Геля, а наслідком цієї провокації став розстріл практично всієї верхівки українського національного підпілля в Рівному). Саме з вини Кузнецова лише в урочищі Сосонки неподалік Рівного було розстріляно близько семисот безневинних людей… Чи не в цьому і полягала основна мета діяльності Кузнецова – в такий примітивний спосіб викликати в українців ненависть до німців?
«Мало кому відомо, що 17 листопада 1941 року Сталін видав секретну директиву № 0428, в якій спеціальним диверсійним загонам доручалось переодягатися в німецьку форму, переходити лінію фронту та вбивати мирне населення на зайнятій німцями території. При цьому вони обов’язково повинні були залишити живими кілька людей, які б потім змогли розповісти, що ці злочини були вчинені німцями» (http://forumkavkaz.com/index.php?topic=1940.45).
P. S.
Коли я фотографував надмогильну плиту на псевдопохованні Миколи Кузнецова, до мене підійшов літній росіянин. Розговорились. На мою репліку, що на Пагорбі Слави Микола Кузнецов насправді не похований, чоловік зреагував, на диво, спокійно: «Ето нєважно, покоітся здесь єво прах ілі нєт. Для нас ето сімвол».
У цій короткій репліці сконцентрована відповідь на запитання, навіщо Верховна Рада України прийняла Постанову «Про відзначення 70-річчя партизанського руху в Україні». Йдеться про чергову спробу реанімації одного з символів радянської імперії – радянської партизанки, пропагування її діянь згідно зі стандартами комуністичного агітпропу, прищеплення українській молоді фальшивих стереотипів тоталітарної доби, якими нині керується та сповідує сучасна Росія.
Але до чого тут Україна? Хіба в нас бракує власних героїв? Про яку «пропаганду патріотизму серед молоді України» йдеться? В якій країні живемо? В Українській державі чи в Малоросії?
Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
«На підтримку ініціативи ветеранів війни і з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, увічнення їхньої пам’яті та пропаганди патріотизму серед молоді України (виділення моє – О. Р.) Верховна Рада постановляє:
1. 22 вересня 2011 року на державному рівні урочисто відзначити 70-річчя партизанського руху в Україні.
2. Рекомендувати Кабміну України: у місячний строк з дня прийняття постанови утворити організаційний комітет з підготовки та проведення заходів , передбачивши: ремонт пам’ятників, пам’ятних знаків, реконструкцію музеїв, благоустрій та впорядкування місць, пов’язаних з історією підпільного партизанського руху; організацію безкоштовного показу художніх та документальних фільмів про Велику Вітчизняну війну…».
А ще «рекомендувати місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядуванння розробити плани заходів , в яких передбачити ініціювання питання з повернення в м. Рівному назв вулиць імені Героя Радянського Союзу М. І. Кузнецова та Героя Радянського Союзу Д. М. Медведєва як знак пошани зазначеним особам за розвиток партизансьткого руху…».
Голова Львівської ОДА Михайло Цимбалюк уже дав вказівку посадовим особам обласної держадміністрації опрацювати цю постанову та відповідно до компетенцій забезпечити її виконання до 17 червня 2011 року.
Про суперечливу радянську партизанку написано за останні два десятиліття предостатньо. Скелетів у радянських шафах історії НКВС-КДБ-КПРС більш ніж удосталь.
Та вступати у полеміку з тими, хто протягнув на догоду Кремлеві цю промосковсько-проросійську постанову з метою продовження новітньої окупації пам’яті молодого покоління українців, наразі не будемо. Вдамося до конкретики.
Чи знають, приміром, високі львівські достойники про трагедію села Нивиці Радехівського району на Львівщині, знищеного радянськими партизанами-медведєвцями наприкінці січня 1944 року? До речі, вперше про цей злочин написала львівська молодіжна газета «Молода Галичина» ще 1990 року.
Згодом Василь Прус, уродженець села Дмитрів Радехівського району Львівської області, на основі спогадів свідків розповів про комуністичну різанину у книжці «Трагедія в Нивицях». Навіть з окремих фрагментів цього документу можна збагнути злочинну сутність радянського режиму:
«Кілька сотень озброєних людей, які увійшли в село (а була це банда комуніста Медведєва, відома під назвою «загін «Побєдітєлі»), почали займати хати селян, влаштовуватись на ночівлю. З настанням сірого похмурого сирого зимового ранку ними було оточено Нивиці. З села нікого не випускали, а тих, хто під’їжджав до нього, заарештували. За спогадами очевидців, у Панасюковій хаті під вартою було від 60 до 70 затриманих людей. Їх водили на переслуховування (допит) до хати Івана Шишки. З хати затриманих із зв’язаними руками і пов’язкою на очах відводили до стодоли Максима Бортника… Пострілів не було чути, лиш стукіт і крик або стогін людський... Поряд з екзекуцією, яку проводили червоні партизани, вони почали грабувати мешканців села, їх оселі та нажите важкою клопіткою працею майно».
У книжці також вміщені спогади свідків злочинів так званих партизанів:
«Медведєвці схопили мого рідного брата Івана. Я з Трійці втік до ліса. Коли втікав, за мною стріляли. Медвеедєвці палили Трійцю. Ранком 28 січня у згорілій стодолі Бортника у Нивицях була купа трупів. Мій брат лежав під самим низом тої купи. На шиї в нього був пасок, зуби вибиті, ноги вкорочені (без ступнів)».
«Медведєвці пограбували нашу хату: позабирали всю одіж і всі добрі речі. Ввечері… медведєвці палили село… Труп мого брата в тій спаленій стодолі був без язика, ноги відрубані».
«В Нивицях, де партизани палили людей в стодолі, лежала купа трупів, поскладаних один на одного… На трупах були сліди катувань: відрізані ноги, наддерта шкіра, вирвані язики (про це говорили родичі, які розбирали з тої купи своїх рідних)».
«Зранку того дня по селі ходили ті партизани (в цивільному або в шинелях), грабували хати і хапали людей. З нашої хати забрали геть все. Мого чоловіка Леона Лавного теж схопили. Я чула, як один з тих партизанів сказав: «Ми вас жалеть не будем, будем жечь, резать, рубить».
«Коли підвода зупинилася, з неї зняли два згортки в домотканих простирадлах. Коли згортки розгорнули, ми побачили знівечені тіла. У доньки Смаля були відрубані ноги, його розбитий скривавлений рот був розкритий, зубів не було, на шиї був затягнутий поясок, яким дядько Смаль підперезував штани. Я бачив, що тіло Гані було окривавлене, коси обгорілі, груди обрізані, рот розкритий, язика в ньому не було».
«Через деякий час партизани Медведєва спішно почали втікати, підпалюючи хати, стодоли, хліви… Загорівся і льох, але дочка з нього вилізла, її в саду розшукали... В книзі «Сильныє духом», яку я читала, немає правди»…
«…За найменшу провину Медведєв відправляв свого бійця в «загін Кривуліна». Так партизани між собою називали розстріл медведєвською спецкомандою своїх же товаришів без суду і слідства. Знаю і про те, як розстрілювались за наказом Медведєва біженці-євреї, які, рятуючись від німців, шукали порятунку у «Побєдітєлєй», а наражались тут на кулю. Розповідали мені і про те, що дозволяв собі командир стосовно дівчат і жінок загону, і не тільки це». (Кім Закалюк. І все ж: хто вбив Кузнецова? // Зміна, м. Рівне, 28.08.1990).
А тепер про агента-терориста Миколу Кузнецова, про якого згадується в постанові Верховної Ради. В «Радянській енциклопедії історії України» написано: «Кузнецов Микола Іванович… загинув у бою з бандерівцями в с. Боратині (тепер Бродівського району Львів. обл.). Похований у Львові».
Але існує незаперечна логіка фактів, з яких однозначно випливає, що на Пагорбі Слави у Львові був перепохований не «обер-лейтенант Пауль Зіберт» – Микола Кузнецов, а німецький офіцер.
Ще 1946 року (задовго до появи в СРСР у відкритій пресі першої документальної згадки про Миколу Кузнецова, задовго до появи першого видання «Сильных духом» Дмитра Медведєва) в Мюнхені побачила світ книжка (видання Пресового бюра УГВР) Миколи Лебедя «УПА». Цитуємо (сс. 70–71):
«Другий документ – це короткий протокол з березня 1944 р. з району Верба (Волинь), в якому Команда УПА «Північ» повідомляє, що дня 2.III р. 1944, в четвер, о год. 12-тій в лісі вербівського району переловлено трьох червоних шпигунів, що підпорядковувалися генерал-майору «Ф». А то: 1) Пух (псевдо), начальник групи. Мав фальшиві документи обер-лейтенанта, родом з Кенігсберга; В звіті подають, що провокація у Львові вдалася, бо німці постріляли дві тисячі населення та повісили кількасот в’язнів. При тому подають: «Подібно, як це ми перевели в Рівному» (виділення моє – О. Р.). Звіт цей несли вони на другий бік фронту. Документи передано військовій жандармерії УПА».
Кузнецов усіляко компрометував ОУН-УПА (саме ним була підкинута з провокаційною метою записка від імені ОУН на місці замаху на імперського радника Геля, а наслідком цієї провокації став розстріл практично всієї верхівки українського національного підпілля в Рівному). Саме з вини Кузнецова лише в урочищі Сосонки неподалік Рівного було розстріляно близько семисот безневинних людей… Чи не в цьому і полягала основна мета діяльності Кузнецова – в такий примітивний спосіб викликати в українців ненависть до німців?
«Мало кому відомо, що 17 листопада 1941 року Сталін видав секретну директиву № 0428, в якій спеціальним диверсійним загонам доручалось переодягатися в німецьку форму, переходити лінію фронту та вбивати мирне населення на зайнятій німцями території. При цьому вони обов’язково повинні були залишити живими кілька людей, які б потім змогли розповісти, що ці злочини були вчинені німцями» (http://forumkavkaz.com/index.php?topic=1940.45).
P. S.
Коли я фотографував надмогильну плиту на псевдопохованні Миколи Кузнецова, до мене підійшов літній росіянин. Розговорились. На мою репліку, що на Пагорбі Слави Микола Кузнецов насправді не похований, чоловік зреагував, на диво, спокійно: «Ето нєважно, покоітся здесь єво прах ілі нєт. Для нас ето сімвол».
У цій короткій репліці сконцентрована відповідь на запитання, навіщо Верховна Рада України прийняла Постанову «Про відзначення 70-річчя партизанського руху в Україні». Йдеться про чергову спробу реанімації одного з символів радянської імперії – радянської партизанки, пропагування її діянь згідно зі стандартами комуністичного агітпропу, прищеплення українській молоді фальшивих стереотипів тоталітарної доби, якими нині керується та сповідує сучасна Росія.
Але до чого тут Україна? Хіба в нас бракує власних героїв? Про яку «пропаганду патріотизму серед молоді України» йдеться? В якій країні живемо? В Українській державі чи в Малоросії?
Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода