Львів – За що воювали у Другій світовій воїни Української повстанської армії і Червоної армії? Чи розуміли, з ким воюють, кого і що захищають? Літні люди, а їм уже по 85–90 років, розмовляючи з Радіо Свобода, говорили про те, що 65 років після війни не варто ворогувати, що вони давно зрозуміли один одного, і порадили політикам і новій українські владі не маніпулювати історією.
На Львівщині живе, за офіційними даними, понад 750 ветеранів, які воювали у роки Другої світової війни, а також близько тисячі вояків УПА.
Сьогодні це літні і хворі люди, які пригадують про своє минуле без ненависті і злості, які розуміють, що кожен день може бути останнім у їхньому житті.
Усі вони обділені увагою влади і отримують мізерні пенсії. Водночас вони переосмислюють роки війни і ті ситуації, в які потрапили без власної волі різні народи.
Роки війни – це жах
Учасницю бойових дій Тетяну Суріну, росіянку, війна застала, коли їй було 17 років. Ніхто не питав у неї згоди, а просто забрали служити у зенітно-артилерійські війська.
Усі роки війни вона пригадує з жахом. Молода людина не могла збагнути, що діється довкола і за що вони воюють, отримала контузію і на старість пенсію близько 800 гривень.
У Львів Тетяна Суріна приїхала з родиною у 1961 році. Каже, що лише тоді дізналась, що чимало українців були не в радянській армії, а в УПА, бачила і репресії проти українців, а ще вражало те, що у Москві, де мешкали знайомі, були усі продукти, а Львів із порожніми полицями в крамницях. Уже тоді почала себе запитувати: а за що воювали?
«Тяжко було, дуже тяжко. Землянка, холодно, але коли йшла війна, ніхто не признався, що страшно, лише пізніше говорили, що боялись», – каже вона.
Тетяна Суріна у травневі дні завжди пригадує своїх дівчат, із якими служила. Однак жінка давно не бере участі в парадах через поганий стан здоров’я.
На моє запитання, за що вона воювала, чи усвідомлювала це, Тетяна Суріна подивилась на мене уважно і промовчала. А потім додала: «Обов’язково напишіть, що українці в УПА воювали проти фашизму і комунізму!»
«Маємо примиритись, ми, старші люди, вони воювали за Україну, хотіли самостійну Україну, і добре, що це сталося. Я бачила, як в Прибалтиці вивозили людей, я це засуджую. Не можна так з людьми, це люди», – каже учасниця бойових дій.
В УПА Йосип Крупа пішов за волею серця
У 1944 році Йосип Крупа добровільно взяв зброю у руки і пішов в УПА. Тоді з родиною він мешкав у рідному українському селі Валява, неподалік Перемишля (нині територія Польщі).
На його очах поляки вбили 140 односельців, в тому числі й рідних. Зовсім молодий 19-річний чоловік знав, чому йде воювати.
Усіх селян потім примусово виселили в Україну. Йосип Крупа потрапив на Тернопільщину.
«Наше село було патріотичне, і ми взяли зброю в руки, ми організувались у селі в УПА. Боролись за Україну, охороняли село і захищали людей і себе. Жінки вуйко був сотником УПА на Волині, всі мої товариші з села там були і їх убили в криївці. Усі загинули, ніхто нічого нам не давав і не платив, ми боролись за незалежність. Я щасливий у Бога, що залишився живим», – каже він.
Події минулого потребують осмислення і молитви
Тим часом у Галичині у 1944-му Петра Васильєва ніхто не запитував, його примусово забрали служити в Червону армію, в якій він пробув 8 років.
«Якраз забрали восени, коли бульбу копали. Я служив в авіації на 2-му Українському фронті. Хто кого питав? Прийшли в село, і все. Мені було 17 років, хіба я що розумів? Забрали – і вперед. Усе життя щось нам обіцяють, і тільки», – каже він.
Кожна людина, яка побачила війну і смерть зблизька, має власну історію. Ці люди однаково самотні і нещасні, вони давно примирились один з одним і нині потребують до себе уваги.
У зверненні з нагоди дня перемоги глава УГКЦ Любомир Гузар мету цієї події вбачає у тому, щоб пізнати, наскільки це можливо, що відбувалося у душах людей, які жили у ті часи, і як те, що сталося, впливає на сучасне суспільство.
«Про краще майбутнє можемо мріяти тільки тоді, коли позбудемося вад минулого. А це не може статися без молитви і сумлінної праці над собою», – наголошує Блаженнійший Любомир.
Церква закликає 8 травня молитись за загиблих і живих. У Львові у День пам’яті жертв війни відбудеться екуменічна молитва на місцях масових поховань вояків різних армій.
Сьогодні це літні і хворі люди, які пригадують про своє минуле без ненависті і злості, які розуміють, що кожен день може бути останнім у їхньому житті.
Усі вони обділені увагою влади і отримують мізерні пенсії. Водночас вони переосмислюють роки війни і ті ситуації, в які потрапили без власної волі різні народи.
Роки війни – це жах
Учасницю бойових дій Тетяну Суріну, росіянку, війна застала, коли їй було 17 років. Ніхто не питав у неї згоди, а просто забрали служити у зенітно-артилерійські війська.
Усі роки війни вона пригадує з жахом. Молода людина не могла збагнути, що діється довкола і за що вони воюють, отримала контузію і на старість пенсію близько 800 гривень.
У Львів Тетяна Суріна приїхала з родиною у 1961 році. Каже, що лише тоді дізналась, що чимало українців були не в радянській армії, а в УПА, бачила і репресії проти українців, а ще вражало те, що у Москві, де мешкали знайомі, були усі продукти, а Львів із порожніми полицями в крамницях. Уже тоді почала себе запитувати: а за що воювали?
«Тяжко було, дуже тяжко. Землянка, холодно, але коли йшла війна, ніхто не признався, що страшно, лише пізніше говорили, що боялись», – каже вона.
Тетяна Суріна у травневі дні завжди пригадує своїх дівчат, із якими служила. Однак жінка давно не бере участі в парадах через поганий стан здоров’я.
На моє запитання, за що вона воювала, чи усвідомлювала це, Тетяна Суріна подивилась на мене уважно і промовчала. А потім додала: «Обов’язково напишіть, що українці в УПА воювали проти фашизму і комунізму!»
«Маємо примиритись, ми, старші люди, вони воювали за Україну, хотіли самостійну Україну, і добре, що це сталося. Я бачила, як в Прибалтиці вивозили людей, я це засуджую. Не можна так з людьми, це люди», – каже учасниця бойових дій.
В УПА Йосип Крупа пішов за волею серця
У 1944 році Йосип Крупа добровільно взяв зброю у руки і пішов в УПА. Тоді з родиною він мешкав у рідному українському селі Валява, неподалік Перемишля (нині територія Польщі).
На його очах поляки вбили 140 односельців, в тому числі й рідних. Зовсім молодий 19-річний чоловік знав, чому йде воювати.
Усіх селян потім примусово виселили в Україну. Йосип Крупа потрапив на Тернопільщину.
«Наше село було патріотичне, і ми взяли зброю в руки, ми організувались у селі в УПА. Боролись за Україну, охороняли село і захищали людей і себе. Жінки вуйко був сотником УПА на Волині, всі мої товариші з села там були і їх убили в криївці. Усі загинули, ніхто нічого нам не давав і не платив, ми боролись за незалежність. Я щасливий у Бога, що залишився живим», – каже він.
Події минулого потребують осмислення і молитви
Тим часом у Галичині у 1944-му Петра Васильєва ніхто не запитував, його примусово забрали служити в Червону армію, в якій він пробув 8 років.
«Якраз забрали восени, коли бульбу копали. Я служив в авіації на 2-му Українському фронті. Хто кого питав? Прийшли в село, і все. Мені було 17 років, хіба я що розумів? Забрали – і вперед. Усе життя щось нам обіцяють, і тільки», – каже він.
Кожна людина, яка побачила війну і смерть зблизька, має власну історію. Ці люди однаково самотні і нещасні, вони давно примирились один з одним і нині потребують до себе уваги.
У зверненні з нагоди дня перемоги глава УГКЦ Любомир Гузар мету цієї події вбачає у тому, щоб пізнати, наскільки це можливо, що відбувалося у душах людей, які жили у ті часи, і як те, що сталося, впливає на сучасне суспільство.
«Про краще майбутнє можемо мріяти тільки тоді, коли позбудемося вад минулого. А це не може статися без молитви і сумлінної праці над собою», – наголошує Блаженнійший Любомир.
Церква закликає 8 травня молитись за загиблих і живих. У Львові у День пам’яті жертв війни відбудеться екуменічна молитва на місцях масових поховань вояків різних армій.