Урочисті паради, обіди для ветеранів, букети квітів, десятки медалей на маринарках чоловіків, яким заледве 70. Коли їх запитуєш, на якому фронті воювали, то швиденько відходять. Тих, хто справді бачив війну зблизька, на таких радянських дефілядах практично не зустрінеш та, зрештою, чи це їм потрібно сьогодні. Це уже літні і хворі люди, яким далеко за 85 років. Усі вони обділені і пошанівком, і пам’яттю, і увагою кожної нової влади… Поспілкуватись з одиницями з них ще можна у Львівському обласному госпіталі інвалідів та репресованих.
Тут в одній палаті і учасники бойових дій, і колишні полонені, і діти війни, і підпільники, і репресовані. Вони разом лежать у незатишних палатах, об’єднані старістю, болячками, самотністю, відчуттям непотрібності, очікуванням смерті, спогадами про роки війни, а ще мізерними пенсіями і доплатами, яких їм не вистачає на ліки. І ті, хто справді воював в Червоній Армії, і хто був в УПА, уже давно-давним примирились.
Люди один за одним розповідали мені, де їх застала війна, як їх годували за третьою категорією, а це коли на цілий день виділяли кусок хліба і давали зупу з води, в якій лапали зерна крупи, поділились рецептом страви з лободи. Шинель служила за пальто, подушку і покривало, а голови мили зеленим милом, бо воші з’їдали.
«А за що ж воювали?» – цікавлюсь.
«А хіба ми могли знати у своїх 18-22 роки?» – риторично запитують колишні радянські воїни і з іронічним сміхом кидають «За Родіну і Сталіна».
«За Україну і незалежність!» – відповідають упівці.
Підпільниця з Києва Ольга Оверчук, яка пропрацювала у Львові майже 30 років бібліотекарем, каже щодня приходила на роботу заплакана працівниця і тихенько розповідала, що арештували когось з рідних. Тут у Львові пані Ольга зрозуміла, що УПА, на відміну від радянських воїнів, знала, що воювала за свою вітчизну, незалежну Україну і її ворогами були і німці, і російська армія, і польська. У Львові жінка стала палким прихильником Степана Бандери, бо там була ідея і віра, патріотизм і виховання.
У суботу в госпіталь завітає нова обласна влада і традиційно щось подарує шпиталю. Але ніколи ще жоден чиновник не купив маленький букетик цим літнім людям за власні гроші. Втім кожна весна дарує для цих людей свої квіти. Це найкращі для них квіти – живі квітучі бузки, якими вони милувались і у роки війни і милуються сьогодні зі своїх лікарняних вікон. А що робиться у їхніх душах знає тільки Господь і зраджують тільки очі.
Тут в одній палаті і учасники бойових дій, і колишні полонені, і діти війни, і підпільники, і репресовані. Вони разом лежать у незатишних палатах, об’єднані старістю, болячками, самотністю, відчуттям непотрібності, очікуванням смерті, спогадами про роки війни, а ще мізерними пенсіями і доплатами, яких їм не вистачає на ліки. І ті, хто справді воював в Червоній Армії, і хто був в УПА, уже давно-давним примирились.
Люди один за одним розповідали мені, де їх застала війна, як їх годували за третьою категорією, а це коли на цілий день виділяли кусок хліба і давали зупу з води, в якій лапали зерна крупи, поділились рецептом страви з лободи. Шинель служила за пальто, подушку і покривало, а голови мили зеленим милом, бо воші з’їдали.
«А за що ж воювали?» – цікавлюсь.
«А хіба ми могли знати у своїх 18-22 роки?» – риторично запитують колишні радянські воїни і з іронічним сміхом кидають «За Родіну і Сталіна».
«За Україну і незалежність!» – відповідають упівці.
Підпільниця з Києва Ольга Оверчук, яка пропрацювала у Львові майже 30 років бібліотекарем, каже щодня приходила на роботу заплакана працівниця і тихенько розповідала, що арештували когось з рідних. Тут у Львові пані Ольга зрозуміла, що УПА, на відміну від радянських воїнів, знала, що воювала за свою вітчизну, незалежну Україну і її ворогами були і німці, і російська армія, і польська. У Львові жінка стала палким прихильником Степана Бандери, бо там була ідея і віра, патріотизм і виховання.
У суботу в госпіталь завітає нова обласна влада і традиційно щось подарує шпиталю. Але ніколи ще жоден чиновник не купив маленький букетик цим літнім людям за власні гроші. Втім кожна весна дарує для цих людей свої квіти. Це найкращі для них квіти – живі квітучі бузки, якими вони милувались і у роки війни і милуються сьогодні зі своїх лікарняних вікон. А що робиться у їхніх душах знає тільки Господь і зраджують тільки очі.
