Київ – Нині політологи, аналітики і журналісти наввипередки обговорюють, що ж чекає Україну за Президента Віктора Януковича. Відпрацьовуються найекзотичніші прогнози щодо векторів розвитку чи занепаду України залежно від тих чи інших настроїв та схильностей уродженця донбаського міста Єнакієвого. Але складається враження, що особистісний чинник політичної поведінки Януковича надто переоцінюється. Янукович не є і ніколи не був самостійним політиком, носієм власних уявлень і переконань. Все, що ми знаємо про нього, про його минуле, змушує дійти висновку, що йдеться про таку собі людину-функцію, людину-символ, людину-псевдонім, яка уособлює ідеологію і мораль певного угруповання, будучи лише простим виконавцем колективних бажань впливових людей, котрі, стоячи за ним, мають монополію на прийняття рішень.
Звісно, тут ідеться не про дрібну ідеологічну обслугу на кшталт Ганни Герман, а про поважних діячів. І тому особисті властивості Януковича тут не відіграють жодної ролі – головне, щоб він чітко виконував розпорядження своїх «босів», котрі скажуть йому, що саме виголошувати і що саме робити.
До речі, саме так його сприймали виборці, які підтримували не реального Януковича, а символ, бренд. Тому й будь-які скоєні ним дурниці і компромати на нього на рівень підтримки електоратом цього політика не впливали. Адже всі особистісні вади ніяк не погіршували «світлий образ» Януковича-ідеї.
Напевно, саме це мав на увазі ведучий політичного ток-шоу «Велика політика» (телеканал «Інтер») Євген Кисельов, коли на дошкульні жарти Юлії Тимошенко щодо вправ Віктора Януковича в царині літературознавства зауважив: «Прихильники Януковича не мають ілюзій стосовно його грамотності».
А британська The Financial Times написала про Януковича так: «Він з його обмеженим інтелектом і слабкою ідеологією був і залишається вельми корисною політичною вивіскою».
Отже, Янукович є лише знаком, а цінність знака полягає в тому, що він тільки вказує на певне явище, не будучи його копією.
Що символізує Віктор Янукович?
Чому (за всіх фальсифікацій) переважна більшість електорату півдня і сходу України свідомо голосувала за Віктора Януковича, зовсім не засліплюючи себе ілюзіями щодо його особистості (як це було властиво чималій частині помаранчевого Майдану стосовно особистості Віктора Ющенка)?
А тому, що він є для них символом збереження постсовєтської ідеології і фразеології, знаком, що обіцяє гарантію подальшого існування соціально-політичного бантустану УРСР-2, де ринкова економіка існує у старих совєтсько-імперських шатах, де досі функціонують звичні ідеологеми «клятого Заходу» підлих імперіалістів, Москви як «столиці прогресивного людства», а найбільший жах викликає «український буржуазний націоналізм», проявом котрого є все питомо українське.
На Донеччині, Криму, Слобожанщині, Причорномор’ї ця задушлива ідеологічна атмосфера майже без змін проіснувала за Кравчука, Кучми, донецькими олігархами вона свідомо культивувалася, а Ющенко не зробив жодного ефективного кроку, щоб бодай наблизити ці регіони з ідеологічного погляду до решти України.
Отже, половина країни ідеологічно (хоча з певною обтяженістю старим пропагандистським мотлохом) вже є незалежною українською державою, а друга половина – це ще УРСР (хоча й із більш зажерливими, ніж деінде у Європі, буржуями компартійно-кримінального походження).
Ціла Україна потерпає від совєтського штибу популізму і патерналізму, але на південному сході це сягає критичної межі. Саме це бажання залишитися й далі у звичному світі «Радянської України» (в тому числі в царині мови, культури, інформації), з певною поправкою на неминучі новації буржуйства, відділяє «блакитні регіони» (кольори Януковича) від «рожевих регіонів» (кольори Тимошенко) на мапі Центральної виборчої комісії.
А Віктор Ющенко протягом його каденції де-факто давав згоду на збереження цього «заповідника» УРСР на теренах майже половини держави. Не дивно, що «заповідник», якому ніхто не зміг (а чи хотів?) запропонувати інші – крім хіба що Батурина і Трипілля – цінності, інші перспективи й можливості (тим більше, привабливо, переконливо і розумно, на рівні ХХІ століття), відчайдушно захищає звичне перед невідомим і невизначеним новим.
Значною мірою це наслідки відсутності тактовної, але неухильної, послідовної, компетентної і ефективної українізації тих регіонів, замість істерично-судомних імпульсивних кроків Ющенка на культурно-національному фронті. Весь комплекс свідомих і підсвідомих страхів, переживань, невдоволення і розгубленості південного сходу потребував символічного виразу, уособлення – і здобув його в Януковичі.
Діячі за спиною Януковича
Не є секретом, що в Україні існують політичні угруповання, що особисто зацікавлені в існуванні реакційного кланово-кастового капіталізму неєвропейського зразка, який надає можливості отримувати надприбутки за рахунок надексплуатації трудящих та пограбування населення через механізм держбюджету і цінової політики. Такий капіталізм є несумісним із європейськими соціально-економічними та політичними стандартами.
Крім того, в Україні європейська ідея дуже тісно пов’язана з українською національною ідеєю, натомість збереження системи промислового феодалізму (коли олігархи, власники підприємств працюють в ідеальних для них умовах без профспілкового руху, без контролю з боку держави, з необмеженим лобізмом своїх інтересів у законодавчій, виконавчій та судовій владі) вимагає орієнтації на типологічно близьку Російську Федерацію з її путінською «суверенною демократією».
Саме ця спільність розуміння бажаної для них форми суспільного устрою об’єднує олігархів південного сходу України з олігархами Росії, водночас змушуючи тих, хто стоїть за Януковичем, відмовлятися від європейської та євроатлантичної інтеграції (принаймні, на практиці).
Український патріотизм у будь-якій формі є несумісним із тією об’єктивною функцією, яку виконують складові «колективного Януковича» в Україні. Тому вони цілком справедливо сприймають цей патріотизм як ворожу собі силу і, не чекаючи вступу свого висуванця на посаду, вже перейшли в тотальний наступ на українську мову, культуру та історію. Адже в Україні саме українське виступає репрезентантом європейського, що заперечує як промисловий феодалізм, так і олігархічну псевдодемократію.
А водночас спільне бачення загальних чинників розвитку України не заважає тим, хто стоїть за спиною Віктора Януковича, перебувати між собою у стані перманентного конфлікту, розв’язання якого цивілізованими європейськими методами ці люди не прагнуть, бо не мають про нього уявлення.
І тепер, коли жадана ними найвища в Україні посада здобута, за якийсь час почнеться розподіл здобутого тими ж методами, які практикувалися у 1990-х. І Віктор Янукович долею приречений стати символом ще і «грабунку награбованого» всеукраїнського масштабу, що може краще за ідеологічно-пропагандистську роботу допомогти бодай частині його прихильників позбутися совєтських стереотипів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
До речі, саме так його сприймали виборці, які підтримували не реального Януковича, а символ, бренд. Тому й будь-які скоєні ним дурниці і компромати на нього на рівень підтримки електоратом цього політика не впливали. Адже всі особистісні вади ніяк не погіршували «світлий образ» Януковича-ідеї.
Напевно, саме це мав на увазі ведучий політичного ток-шоу «Велика політика» (телеканал «Інтер») Євген Кисельов, коли на дошкульні жарти Юлії Тимошенко щодо вправ Віктора Януковича в царині літературознавства зауважив: «Прихильники Януковича не мають ілюзій стосовно його грамотності».
А британська The Financial Times написала про Януковича так: «Він з його обмеженим інтелектом і слабкою ідеологією був і залишається вельми корисною політичною вивіскою».
Отже, Янукович є лише знаком, а цінність знака полягає в тому, що він тільки вказує на певне явище, не будучи його копією.
Що символізує Віктор Янукович?
Чому (за всіх фальсифікацій) переважна більшість електорату півдня і сходу України свідомо голосувала за Віктора Януковича, зовсім не засліплюючи себе ілюзіями щодо його особистості (як це було властиво чималій частині помаранчевого Майдану стосовно особистості Віктора Ющенка)?
А тому, що він є для них символом збереження постсовєтської ідеології і фразеології, знаком, що обіцяє гарантію подальшого існування соціально-політичного бантустану УРСР-2, де ринкова економіка існує у старих совєтсько-імперських шатах, де досі функціонують звичні ідеологеми «клятого Заходу» підлих імперіалістів, Москви як «столиці прогресивного людства», а найбільший жах викликає «український буржуазний націоналізм», проявом котрого є все питомо українське.
На Донеччині, Криму, Слобожанщині, Причорномор’ї ця задушлива ідеологічна атмосфера майже без змін проіснувала за Кравчука, Кучми, донецькими олігархами вона свідомо культивувалася, а Ющенко не зробив жодного ефективного кроку, щоб бодай наблизити ці регіони з ідеологічного погляду до решти України.
Отже, половина країни ідеологічно (хоча з певною обтяженістю старим пропагандистським мотлохом) вже є незалежною українською державою, а друга половина – це ще УРСР (хоча й із більш зажерливими, ніж деінде у Європі, буржуями компартійно-кримінального походження).
Ціла Україна потерпає від совєтського штибу популізму і патерналізму, але на південному сході це сягає критичної межі. Саме це бажання залишитися й далі у звичному світі «Радянської України» (в тому числі в царині мови, культури, інформації), з певною поправкою на неминучі новації буржуйства, відділяє «блакитні регіони» (кольори Януковича) від «рожевих регіонів» (кольори Тимошенко) на мапі Центральної виборчої комісії.
А Віктор Ющенко протягом його каденції де-факто давав згоду на збереження цього «заповідника» УРСР на теренах майже половини держави. Не дивно, що «заповідник», якому ніхто не зміг (а чи хотів?) запропонувати інші – крім хіба що Батурина і Трипілля – цінності, інші перспективи й можливості (тим більше, привабливо, переконливо і розумно, на рівні ХХІ століття), відчайдушно захищає звичне перед невідомим і невизначеним новим.
Значною мірою це наслідки відсутності тактовної, але неухильної, послідовної, компетентної і ефективної українізації тих регіонів, замість істерично-судомних імпульсивних кроків Ющенка на культурно-національному фронті. Весь комплекс свідомих і підсвідомих страхів, переживань, невдоволення і розгубленості південного сходу потребував символічного виразу, уособлення – і здобув його в Януковичі.
Діячі за спиною Януковича
Не є секретом, що в Україні існують політичні угруповання, що особисто зацікавлені в існуванні реакційного кланово-кастового капіталізму неєвропейського зразка, який надає можливості отримувати надприбутки за рахунок надексплуатації трудящих та пограбування населення через механізм держбюджету і цінової політики. Такий капіталізм є несумісним із європейськими соціально-економічними та політичними стандартами.
Крім того, в Україні європейська ідея дуже тісно пов’язана з українською національною ідеєю, натомість збереження системи промислового феодалізму (коли олігархи, власники підприємств працюють в ідеальних для них умовах без профспілкового руху, без контролю з боку держави, з необмеженим лобізмом своїх інтересів у законодавчій, виконавчій та судовій владі) вимагає орієнтації на типологічно близьку Російську Федерацію з її путінською «суверенною демократією».
Саме ця спільність розуміння бажаної для них форми суспільного устрою об’єднує олігархів південного сходу України з олігархами Росії, водночас змушуючи тих, хто стоїть за Януковичем, відмовлятися від європейської та євроатлантичної інтеграції (принаймні, на практиці).
Український патріотизм у будь-якій формі є несумісним із тією об’єктивною функцією, яку виконують складові «колективного Януковича» в Україні. Тому вони цілком справедливо сприймають цей патріотизм як ворожу собі силу і, не чекаючи вступу свого висуванця на посаду, вже перейшли в тотальний наступ на українську мову, культуру та історію. Адже в Україні саме українське виступає репрезентантом європейського, що заперечує як промисловий феодалізм, так і олігархічну псевдодемократію.
А водночас спільне бачення загальних чинників розвитку України не заважає тим, хто стоїть за спиною Віктора Януковича, перебувати між собою у стані перманентного конфлікту, розв’язання якого цивілізованими європейськими методами ці люди не прагнуть, бо не мають про нього уявлення.
І тепер, коли жадана ними найвища в Україні посада здобута, за якийсь час почнеться розподіл здобутого тими ж методами, які практикувалися у 1990-х. І Віктор Янукович долею приречений стати символом ще і «грабунку награбованого» всеукраїнського масштабу, що може краще за ідеологічно-пропагандистську роботу допомогти бодай частині його прихильників позбутися совєтських стереотипів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.