Скажімо, на думку знаного польського журналіста і знавця українських проблем Марціна Войцехівського, «немає сенсу пригадувати Януковичу давні провини». «Потрібно прийняти за добру монету, що він акцептує демократичні правила гри. Він став політиком з реальною суспільною підтримкою, а не нашвидкуруч зліпленим «порожняком».., – зазначає Войцехівський. – Варто докласти зусиль, аби Янукович із пострадянського «сваєво парня» перетворився на українського Кваснєвського. І зробити це реально».
А от журналістка і письменниця Юлія Латиніна з Москви, не менш обізнана в українській ситуації, вважає інакше: «На виборах в Україні переміг Віктор Янукович... І ця перемога, так само, як перемоги Сальвадора Альєнде, Уго Чавеса чи Адольфа Гітлера, ставить під сумнів основний принцип демократії: що народ здатен обирати собі правителів. На жаль, народ здатен обирати собі правителів тільки в багатих державах. У бідних державах він обирає собі гітлерів, януковичів й ахмадінежадів».
Десь посередині між першою та другою оцінками можна розмістити оцінку відомої української письменниці Оксани Забужко: «В якихось новітніх зовнішніх політичних проявах він показує себе навіть більшим демократом, аніж його опонентка, – з оглядкою на її нинішню тактику. Недавнє інтерв’ю Януковича CNN мені видалося місцями таким, що вселяє надію. «Я – не маріонетка Кремля», – сам сказав. При цьому хочеться, щоб він не виявився маріонеткою уже в руках свого оточення».
Отже, передбачення й оцінки перспектив трансформації політичного режиму в Україні за президентства Віктора Януковича (і, відповідно, можливостей його особистої еволюції) дуже й дуже різні. Якщо й справді існують ознаки подальшої демократизації української держави – це беззастережно можна віднести до позитиву. А як бути з ознаками, які дають підстави цілій низці експертів вести мову про авторитарні й тоталітарні тенденції у діях і намірах команди щойно обраного Президента та його самого? Чи слід заплющити на них очі – щоб не наврочити, – чи варто говорити на повен голос?
Факти недемократичного ґатунку: дрібниці, не варті уваги?
Звісно, для початку можна зібрати докупи задокументовані спостерігачами й Комітетом виборців України факти брутального і прихованого (коли раптом на певних дільницях виявлялося понад 10 відсотків охочих проголосувати вдома) порушення виборчого законодавства представниками Партії регіонів. Та справа навіть не у цих порушеннях, а в тому, що Центральна виборча комісія вирішила оголосити офіційні результати виборів і назвати нового Президента України ще до завершення кількох судових процесів щодо недотримання вимог законодавства, рішення яких можуть вплинути на загальні результати виборів. «Зокрема, може змінитися, як голосова частина в кількості виборців, які віддали свої голоси за того, чи іншого кандидата, так і інші показники щодо кількості виборців, які взяли участь у голосуванні», – наголосила заступник голови ЦВК Жанна Усенко-Чорна.
І якщо вислів «Демократія – це процедура» є, безумовно, перебільшенням, то справедливим є інше твердження: демократія неможлива без процедури. При оголошенні результатів виборів ЦВК, яку, на думку експертів, контролюють прихильники Партії регіонів, вирішили цю процедуру порушити: мовляв, яка там різниця, скільки насправді голосів за кого подано, головне – що Віктор Федорович їх має більше. Навіщо ж чекати завершення судів?
Так само «розмашисто» поводиться з правовими нормами (поки що тільки на словах, ясна річ) новообраний Президент. Скажімо, в інтерв’ю телеканалу «Россия 24» він заявив, що у разі, коли чинна Верховна Рада не зможе об’єднатися навколо його програми, вона буде розпущена. «Все залежатиме від переговорного процесу який, я думаю, почнеться вже наступного тижня. І ці переговори покажуть, чи здатний цей парламент консолідуватися навколо моєї програми – це та програма, за яку проголосували більшість виборців України... Якщо у нас це вийде, то парламент функціонуватиме, а якщо ні, будуть дострокові вибори».
Насправді український парламент зовсім не зобов’язаний підтримувати главу держави й об’єднуватися навколо його програми – це притаманно всім державам зі змішаною формою правління. Скажімо, у Франції впродовж останніх десятиліть ситуація, коли президент був представником правого політичного табору, а прем’єр – лівого, або навпаки виникала кілька разів. У Польщі сьогодні ми спостерігаємо біцефалію (як її звуть політологи), коли конституційна «двоголовість» влади сполучається з особистою взаємною неприязню президента і прем’єра; але ж часи Александра Кваснєвського не раз відзначалися ефективною співпрацею президента-лівоцентриста та праволіберальної більшості Сейму. Отже, Віктор Янукович або не вивчив Конституцію України, або вже зараз заявляє про намір знехтувати нею.
І звернімо увагу: Віктор Янукович говорить, що за його програму, мовляв, проголосувала більшість виборців України. Насправді йдеться приблизно про третину, якщо рахувати від усього числа громадян з правом голосу, і про 48,95 відсокта від тих, хто прийшов голосувати. Але це ще скромно сказано – от депутат Нестор Шуфрич у «Шустер Live» 12 лютого заявив, що програму його партійного лідера «підтримав народ України»...
Такі маніпуляції, прагнення діяти від імені більшості народу чи навіть усього його – це стандартне прагнення недемократичних лідерів, де б вони не приходили до влади – у Європі чи в Африці.
До цього варто додати орієнтацію Віктора Януковича на неорадянську (а відтак за визначенням неототалітарну) ідеологію та міфологію. У згаданому вже інтерв’ю телеканалу «Россия 24» він так сказав про присвоєння Степану Бандері звання Героя України: «Звичайно, я це питання у обов’язковому порядку розгляну. І ми ухвалимо рішення, щоб в майбутньому ніколи у нас в країні не виникали питання переписування історії».
Остання заява – це вже відверта заявка на тоталітаризм: влада збирається законсервувати де-факто неорадянську модель історіографії, – і своєю силою заборонити діяльність «неправильних» істориків, щоб «в майбутньому ніколи у нас в країні не виникали питання переписування історії»...
Слова, які не повинні стати справами
Поки що все це, звісно, слова; але проблема в тому, що їх вимовляє зовсім не новачок у політиці, отже, людина, яка озвучує ідеологічні настанови, що можуть бути вже ближчим часом утілені у практичну політику. Тим більше, що вони у кризову добу можуть знайти сприятливий соціальний ґрунт. Адже оприлюднені у грудні 2009 року дані всеукраїнського соціологічного дослідження, проведеного компанією «ФОМ-Україна», засвідчують: 58% опитаних українців вважає, що в країні має бути один господар і народу потрібна сильна рука. І тільки 25,6% респондентів вважають, що не можна допускати, щоб влада в Україні була віддана в одні руки (ще 7% не погодилися ані з тим, ані з іншим, а 9,4% не змогли відповісти).
На щастя, далеко не всі прихильники «сильної руки» належать до електорату Віктора Януковича, інакше спокуса встановити режим одноосібної влади у команди новообраного Президента була б надто сильною. Але і без того, як бачимо, такі спокуси існують. І недемократичні настанови висловлюються як самим Януковичем, так і членами його команди абсолютно відверто. Справа тепер у тому, щоб не допустити втілення слів та бажань у практику.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А от журналістка і письменниця Юлія Латиніна з Москви, не менш обізнана в українській ситуації, вважає інакше: «На виборах в Україні переміг Віктор Янукович... І ця перемога, так само, як перемоги Сальвадора Альєнде, Уго Чавеса чи Адольфа Гітлера, ставить під сумнів основний принцип демократії: що народ здатен обирати собі правителів. На жаль, народ здатен обирати собі правителів тільки в багатих державах. У бідних державах він обирає собі гітлерів, януковичів й ахмадінежадів».
Десь посередині між першою та другою оцінками можна розмістити оцінку відомої української письменниці Оксани Забужко: «В якихось новітніх зовнішніх політичних проявах він показує себе навіть більшим демократом, аніж його опонентка, – з оглядкою на її нинішню тактику. Недавнє інтерв’ю Януковича CNN мені видалося місцями таким, що вселяє надію. «Я – не маріонетка Кремля», – сам сказав. При цьому хочеться, щоб він не виявився маріонеткою уже в руках свого оточення».
Отже, передбачення й оцінки перспектив трансформації політичного режиму в Україні за президентства Віктора Януковича (і, відповідно, можливостей його особистої еволюції) дуже й дуже різні. Якщо й справді існують ознаки подальшої демократизації української держави – це беззастережно можна віднести до позитиву. А як бути з ознаками, які дають підстави цілій низці експертів вести мову про авторитарні й тоталітарні тенденції у діях і намірах команди щойно обраного Президента та його самого? Чи слід заплющити на них очі – щоб не наврочити, – чи варто говорити на повен голос?
Факти недемократичного ґатунку: дрібниці, не варті уваги?
Звісно, для початку можна зібрати докупи задокументовані спостерігачами й Комітетом виборців України факти брутального і прихованого (коли раптом на певних дільницях виявлялося понад 10 відсотків охочих проголосувати вдома) порушення виборчого законодавства представниками Партії регіонів. Та справа навіть не у цих порушеннях, а в тому, що Центральна виборча комісія вирішила оголосити офіційні результати виборів і назвати нового Президента України ще до завершення кількох судових процесів щодо недотримання вимог законодавства, рішення яких можуть вплинути на загальні результати виборів. «Зокрема, може змінитися, як голосова частина в кількості виборців, які віддали свої голоси за того, чи іншого кандидата, так і інші показники щодо кількості виборців, які взяли участь у голосуванні», – наголосила заступник голови ЦВК Жанна Усенко-Чорна.
І якщо вислів «Демократія – це процедура» є, безумовно, перебільшенням, то справедливим є інше твердження: демократія неможлива без процедури. При оголошенні результатів виборів ЦВК, яку, на думку експертів, контролюють прихильники Партії регіонів, вирішили цю процедуру порушити: мовляв, яка там різниця, скільки насправді голосів за кого подано, головне – що Віктор Федорович їх має більше. Навіщо ж чекати завершення судів?
Так само «розмашисто» поводиться з правовими нормами (поки що тільки на словах, ясна річ) новообраний Президент. Скажімо, в інтерв’ю телеканалу «Россия 24» він заявив, що у разі, коли чинна Верховна Рада не зможе об’єднатися навколо його програми, вона буде розпущена. «Все залежатиме від переговорного процесу який, я думаю, почнеться вже наступного тижня. І ці переговори покажуть, чи здатний цей парламент консолідуватися навколо моєї програми – це та програма, за яку проголосували більшість виборців України... Якщо у нас це вийде, то парламент функціонуватиме, а якщо ні, будуть дострокові вибори».
Насправді український парламент зовсім не зобов’язаний підтримувати главу держави й об’єднуватися навколо його програми – це притаманно всім державам зі змішаною формою правління. Скажімо, у Франції впродовж останніх десятиліть ситуація, коли президент був представником правого політичного табору, а прем’єр – лівого, або навпаки виникала кілька разів. У Польщі сьогодні ми спостерігаємо біцефалію (як її звуть політологи), коли конституційна «двоголовість» влади сполучається з особистою взаємною неприязню президента і прем’єра; але ж часи Александра Кваснєвського не раз відзначалися ефективною співпрацею президента-лівоцентриста та праволіберальної більшості Сейму. Отже, Віктор Янукович або не вивчив Конституцію України, або вже зараз заявляє про намір знехтувати нею.
І звернімо увагу: Віктор Янукович говорить, що за його програму, мовляв, проголосувала більшість виборців України. Насправді йдеться приблизно про третину, якщо рахувати від усього числа громадян з правом голосу, і про 48,95 відсокта від тих, хто прийшов голосувати. Але це ще скромно сказано – от депутат Нестор Шуфрич у «Шустер Live» 12 лютого заявив, що програму його партійного лідера «підтримав народ України»...
Такі маніпуляції, прагнення діяти від імені більшості народу чи навіть усього його – це стандартне прагнення недемократичних лідерів, де б вони не приходили до влади – у Європі чи в Африці.
До цього варто додати орієнтацію Віктора Януковича на неорадянську (а відтак за визначенням неототалітарну) ідеологію та міфологію. У згаданому вже інтерв’ю телеканалу «Россия 24» він так сказав про присвоєння Степану Бандері звання Героя України: «Звичайно, я це питання у обов’язковому порядку розгляну. І ми ухвалимо рішення, щоб в майбутньому ніколи у нас в країні не виникали питання переписування історії».
Остання заява – це вже відверта заявка на тоталітаризм: влада збирається законсервувати де-факто неорадянську модель історіографії, – і своєю силою заборонити діяльність «неправильних» істориків, щоб «в майбутньому ніколи у нас в країні не виникали питання переписування історії»...
Слова, які не повинні стати справами
Поки що все це, звісно, слова; але проблема в тому, що їх вимовляє зовсім не новачок у політиці, отже, людина, яка озвучує ідеологічні настанови, що можуть бути вже ближчим часом утілені у практичну політику. Тим більше, що вони у кризову добу можуть знайти сприятливий соціальний ґрунт. Адже оприлюднені у грудні 2009 року дані всеукраїнського соціологічного дослідження, проведеного компанією «ФОМ-Україна», засвідчують: 58% опитаних українців вважає, що в країні має бути один господар і народу потрібна сильна рука. І тільки 25,6% респондентів вважають, що не можна допускати, щоб влада в Україні була віддана в одні руки (ще 7% не погодилися ані з тим, ані з іншим, а 9,4% не змогли відповісти).
На щастя, далеко не всі прихильники «сильної руки» належать до електорату Віктора Януковича, інакше спокуса встановити режим одноосібної влади у команди новообраного Президента була б надто сильною. Але і без того, як бачимо, такі спокуси існують. І недемократичні настанови висловлюються як самим Януковичем, так і членами його команди абсолютно відверто. Справа тепер у тому, щоб не допустити втілення слів та бажань у практику.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
