Прага – Як швидко минуло 20 років, і Україна знову стоїть перед вибором, чи повернутися в лоно відновлюваної імперії, чи ж далі боротися за зміцнення своєї, поки що більше символічної, незалежності. Так, більше символічної, бо, по-перше, хіба може бути чітко визначена державність, коли територія її «обрамлена» понад двома тисячами кілометрів «безкордоння» з Росією, по-друге, обмежена присутністю російських збройних сил на її території, по-третє, майже повним контролем української економіки з боку Москви і російського бізнесу. І такі риси «символічної державності» можна було б перераховувати далі. Бо обіцяні колись могутнім Рухом революційні зміни і встановлення повного суверенітету України та її входження в європейську спільноту, як потужного гравця, виявилися не лише не виконаними, але й підірваними для виконання на найближче майбутнє.
Народ у ситуації дискредитації Руху, як колись потужної сили, виявився не лише розчарованим і розгубленим, але й потрапив у стан економічного, психологічного розпачу. А тут ще політики, які називають себе «рухівцям», опинилися по різні боки барикад і часто «допомагають« Україні рухатися у протилежному від демократії і суверенітету напрямку.
Чому ж так сталося, що фактично єдина, потужна у своєму зростанні політична українська сила – Рух – опинилася на політичних манівцях і фактично часто зневажається нині у народі не лише за невиконані обіцянки, але й за обман цього народу та дискредитацію найбільш важливих для його історичного виживання ідей?
У Кремлі давно готувалися до війни проти національно-визвольних рухів
Хоча й на Заході не дуже то й прислухалися до попереджень колишніх високих радянських чільників, які з тих чи інших причин втекли до США, Великої Британії чи ще деінде у західні країни, що в СРСР ще з кінця 60-х років почали готуватися до серйозного зростання «децентралізаторських», національно-визвольних рухів, але все ж, як виявилося, то була правда. Може, й не вся, але правда. Не лише Авторханов попереджав про це, але й колишній чільник головного розвідувального управління КДБ Олег Калугін та й інші добре інформовані діячі тодішнього СРСР. Йшлося про підготовку КДБ навіть найгірших сценаріїв, на кшталт тривалих громадянських конфліктів у різних регіонах СРСР. І «орден мечоносців», як вони себе самі називали й називають, був твердо налаштований зберегти імперію нерушимою. Для цього розроблялися різноманітні методи протистояння національно-визвольним рухам у республіках СРСР і не лише протистояння їм, але й руйнації їх ізсередини. Бо головною загрозою для імперії була реалізація на практиці права кожної національної республіки на її вихід із Союзу і проголошення своєї повної суверенності. Політичне та й анекдотичне вже у 60-ті роки висловлювання про те, що найкращим способом знищення або дискредитації руху є висування у його чільники відповідних для цього людей, агентів «ордену мечоносців», було добре відоме дисидентам, справжнім патріотам та й врешті – всьому загалу. Та й у Русі з самих початків добре знали про це. Адже вже у 1990 році добрі люди зі спецслужб «засвітили» чимало з таких документів та інструкцій КДБ. Але знати то було одне, а протистояти таким намірам КДБ і руйнувати їхні підривні дії доброю організацією і послідовною контрдією – то було інше.
Найбільша слабкість Руху – організаційна
Уже від самого початку Рух погодився на широкий вступ до його лав усіх охочих. І добре відомо, що комуністи першими кинули клич – усі в Рух за перебудову. Та що там клич. Компартія України, не без підказки спецслужб, сама ініціювала, підтримала створення Руху. Тут не лише свідченням є чи не ключова роль одного з лідерів українських комуністів, але й те, як в ЦК Компартії у Києві до ночі було вирішено висувати на голову Руху одну особу, а на ранок їй уже сказали, що буде висуватися інша людина. І так сталося. Колись, може, вся конкретна історія підготовки створення Руху буде досліджена істориками в деталях, може, ще й конкретніші мемуари з’являться та й документи. Але сьогодні, мабуть, ще не настав час, бо все живе і рухається, і сценарії кремлівські, на жаль, здійснюються в Україні конкретними людьми. Та й справа не лише в агентурних розробках КДБ і успішному руйнуванні Руху зсередини, бо зрештою такі ж ситуації пережили і в польській «Солідарності», і литовському «Саюдісі», і в чеській «Хартії-77». Але де тепер Польща, Литва, Чехія, а де Україна.
Порівняно нещодавно, у 2004 році, у дні Помаранчевої революції у Києві, колишній чільник КДБ Олег Гордієвський, який втік свого часу до Лондона, ділився з Радіо Свобода своїми побоюваннями, що Віктор Ющенко, мовляв, зі своєю командою навряд чи дасть раду з московською агентурою. Гордієвський наголосив тоді, що у Києві, за його даними, працювало до 100 резидентів ФСБ. А рахуйте ще сотні їхніх агентів лише з однієї резидентури. Це ж ціла армія. І коли сьогодні кажуть про «п’яту колону» в Україні, то це не порожні слова. Тобто, й сьогодні проблема долання національними силами в Україні підривної роботи спецслужб сусідньої держави – це проблема номер один української незалежності, демократії, реформ. Це виявилося нездоланним на практиці для Руху майже 20 років тому. І не тому, що він був нібито заслабким чи мав малий вплив у народі, а тому, що ця політична сила виявила свою організаційну безпорадність якраз у найбільш відповідальні моменти розвитку політичних подій в Україні.
Рух у серпні 1991 року мав негайно взяти владу у свої руки
Головна проблема Руху була, може, й не в тому, що він запізно став партією. Хоча це також важливо, бо понад три мільйони українських комуністів на 1990 рік – це була серйозна сила. А долати комуністичну систему, як казав колись сам Горбачов, без використання деяких з її організаційних (орденських), тактичних методів було надзвичайно важко. Навіть досвід сьогоднішньої Чехії, яка мала одну з найпотужніших і впливових компартій, є свідченням надзвичайної живучості комуністів і їхніх союзників – лівих. Бо й нині комуністи Чехії мають свою чималу фракцію у парламенті, і це факт, незважаючи на позбавлення їх на 5 років політичних прав. Тому для Руху було важливо не дати «розчинити» себе у напливі, особливо у керівних структурах, «попутників» із Компартії, незалежно від їхніх, так би мовити, «заслуг».
Та сталося те, що сталося. Тому й у керівному ядрі Руху саме у найбільш відповідальні моменти розвитку політичних подій розгоралися найбільш гострі суперечки та дебати з приводу реальних політичних дій. А в народі у той буремний час чекали саме конкретних, рішучих кроків Руху, а не, як дехто казав, «словесної тріпології» і одних мітингів.
Особливо важливий момент для України, можливо, і єдиний у її новітній історії, був із 21 по 24 серпня 1991 року. У середовищі Руху лунали тоді заклики на злам старої комуністичної державної машини і скликання чогось на зразок Народних зборів чи Народної асамблеї. Але вони, на жаль, залишилися закликами. У дні путчу – ҐКЧП – і відразу після його провалу, про справжні причини чого лише дискутується, у радянській державній машині стався структурний, системний злам і не скористатися цим в Україні було злочинно. Чимало з місцевих комуністичних лідерів в Україні зізнавалися пізніше, що у ці дні вони чекали народного суду, розправи, і чимало з них уже встигли втекти закордон. У спецслужбах у Києві і областях також чекали найгіршого і більшість була налаштована без опору залишити свої кабінети. А обкоми партії, облвиконкоми, не кажучи вже про столицю, Рух міг спокійно у ті дні «опломбувати» і оголосити про зміну влади злочинного режиму на народну дію – чи збори, чи асамблею. Це ж не анекдот, коли тодішній глава КДБ Микола Крючков сказав генералу Вареннікову щоб він «полікував» свою голову зі своїм наміром ввести в Україну танки і «душити незалежність», бо за даними КДБ, народний порив до незалежності в Україні був таким, що за зброю взялося б, у разі силових дій Москви, понад 10 мільйонів людей. Та й сьогодні це добре відомо, що більшість силових структур у серпні 1991 року, і в Москві, і в Україні, не мали жодного бажання зі зброєю в руках проливати народну кров. Але сталося те, що сталося. Рух залишився у залі старої більшовицької влади. А імперські сили, як і прогнозував один із генералів КДБ у 1992 році, оговталися і готові до оновлення кордонів імперії.
Влада залишилася стара, а Рух пішов із нею на співпрацю
Багатьох у Русі, як вони самі зізнавалися, збило з пантелику і запаморочило, що комуністи у Верховній Раді проголосували за незалежність 24 серпня. Так, бо це була єдина «соломинка» старого режиму, вони добре знали: щоб урятуватися самимі щоб загубити справжню незалежність, треба її очолити. Це старий більшовицький принцип. Адже мало було формально проголосити незалежність. Народ врешті підтримав це масово. Її, цю незалежність, необхідно було наповнити справжнім, новим змістом, а не віддати на розправу перефарбованим ненависникам справжнього суверенітету України та її громадян.
Леніна і більшовиків у 1917 році мало хто підтримував у тодішній Росії, але вони захопили владу, заснувавши орган терору, «орден мечоносців», який і до сьогодні керує Росією і не дає Україні повністю стати суверенною державою.
Рух же, маючи у 1991 році переважну підтримку народу, який чекав від рухівців рішучих дій, пішов на співпрацю з комуністами. Не кажучи вже про те, що в самій політичній силі тривали, продовжувалися «порожні дискусії» та «обговорювалися» різні паперові проекти. Жоден із них сам Рух не реалізував на практиці. Хоча мав такі можливості і пізніше – у 1991 році, у 1994 році. Та знову не вистачило рішучості. А те, що було реалізовано під його тиском, сьогодні дискредитується й піддається сумнівам.
Комуністи в Україні, як і в Росії та інших колишніх республіках СРСР, виявилися спритними. Вони масово вийшли з Компартії, утримали «командні висоти в економіці», що дозволило їм же успішно все це приватизувати, продати і зберегти при цьому політичні позиції і шанс вернутися до Москви.
А народ все повторюватиме знову, з новим рухом
Українському народові, як це не сумно, доведеться робити те, що не зробив Рух. Доламати врешті-решт стару пострадянську державну машину і створити зовсім нові, по-справжньому представницькі Народні збори, український парламент, провести хоча б символічний суд на Компартією, ухвалити закони про усунення з політики «п’ятої колони» Москви, створити національну армію, міліцію, спецслужби. Розпрощатися з минулим нарешті. Адже до сьогодні, як самі в СБУ зізнаються, важко буває визначити, на кого працюють чимало генералів, не кажучи вже про рядових.
Адже сьогодні від недобудованої української держави страждають всі громадяни України – і українці, і росіяни, і євреї, і німці, і угорці, і караїми, і навіть китайці... Всі хочуть змін, всі хочуть до Європи, до світу, до справжньої демократії. Всі хочуть людського життя і чекають нової політичної хвилі, яка принесе ці довгоочікувані зміни в Україну. Тим більше, що нинішні політичні сили держави, розколоті ще більше, аніж був розколотий Рух, і нерішучі ще більше, аніж був нерішучий Рух... Але народна маса України здатна висунути нових людей, які стануть справжніми виразниками народу, новим рухом, який буде нарешті рішуче і послідовно здійснювати ідею по-справжньому суверенної України.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Чому ж так сталося, що фактично єдина, потужна у своєму зростанні політична українська сила – Рух – опинилася на політичних манівцях і фактично часто зневажається нині у народі не лише за невиконані обіцянки, але й за обман цього народу та дискредитацію найбільш важливих для його історичного виживання ідей?
У Кремлі давно готувалися до війни проти національно-визвольних рухів
Хоча й на Заході не дуже то й прислухалися до попереджень колишніх високих радянських чільників, які з тих чи інших причин втекли до США, Великої Британії чи ще деінде у західні країни, що в СРСР ще з кінця 60-х років почали готуватися до серйозного зростання «децентралізаторських», національно-визвольних рухів, але все ж, як виявилося, то була правда. Може, й не вся, але правда. Не лише Авторханов попереджав про це, але й колишній чільник головного розвідувального управління КДБ Олег Калугін та й інші добре інформовані діячі тодішнього СРСР. Йшлося про підготовку КДБ навіть найгірших сценаріїв, на кшталт тривалих громадянських конфліктів у різних регіонах СРСР. І «орден мечоносців», як вони себе самі називали й називають, був твердо налаштований зберегти імперію нерушимою. Для цього розроблялися різноманітні методи протистояння національно-визвольним рухам у республіках СРСР і не лише протистояння їм, але й руйнації їх ізсередини. Бо головною загрозою для імперії була реалізація на практиці права кожної національної республіки на її вихід із Союзу і проголошення своєї повної суверенності. Політичне та й анекдотичне вже у 60-ті роки висловлювання про те, що найкращим способом знищення або дискредитації руху є висування у його чільники відповідних для цього людей, агентів «ордену мечоносців», було добре відоме дисидентам, справжнім патріотам та й врешті – всьому загалу. Та й у Русі з самих початків добре знали про це. Адже вже у 1990 році добрі люди зі спецслужб «засвітили» чимало з таких документів та інструкцій КДБ. Але знати то було одне, а протистояти таким намірам КДБ і руйнувати їхні підривні дії доброю організацією і послідовною контрдією – то було інше.
Найбільша слабкість Руху – організаційна
Уже від самого початку Рух погодився на широкий вступ до його лав усіх охочих. І добре відомо, що комуністи першими кинули клич – усі в Рух за перебудову. Та що там клич. Компартія України, не без підказки спецслужб, сама ініціювала, підтримала створення Руху. Тут не лише свідченням є чи не ключова роль одного з лідерів українських комуністів, але й те, як в ЦК Компартії у Києві до ночі було вирішено висувати на голову Руху одну особу, а на ранок їй уже сказали, що буде висуватися інша людина. І так сталося. Колись, може, вся конкретна історія підготовки створення Руху буде досліджена істориками в деталях, може, ще й конкретніші мемуари з’являться та й документи. Але сьогодні, мабуть, ще не настав час, бо все живе і рухається, і сценарії кремлівські, на жаль, здійснюються в Україні конкретними людьми. Та й справа не лише в агентурних розробках КДБ і успішному руйнуванні Руху зсередини, бо зрештою такі ж ситуації пережили і в польській «Солідарності», і литовському «Саюдісі», і в чеській «Хартії-77». Але де тепер Польща, Литва, Чехія, а де Україна.
Порівняно нещодавно, у 2004 році, у дні Помаранчевої революції у Києві, колишній чільник КДБ Олег Гордієвський, який втік свого часу до Лондона, ділився з Радіо Свобода своїми побоюваннями, що Віктор Ющенко, мовляв, зі своєю командою навряд чи дасть раду з московською агентурою. Гордієвський наголосив тоді, що у Києві, за його даними, працювало до 100 резидентів ФСБ. А рахуйте ще сотні їхніх агентів лише з однієї резидентури. Це ж ціла армія. І коли сьогодні кажуть про «п’яту колону» в Україні, то це не порожні слова. Тобто, й сьогодні проблема долання національними силами в Україні підривної роботи спецслужб сусідньої держави – це проблема номер один української незалежності, демократії, реформ. Це виявилося нездоланним на практиці для Руху майже 20 років тому. І не тому, що він був нібито заслабким чи мав малий вплив у народі, а тому, що ця політична сила виявила свою організаційну безпорадність якраз у найбільш відповідальні моменти розвитку політичних подій в Україні.
Рух у серпні 1991 року мав негайно взяти владу у свої руки
Головна проблема Руху була, може, й не в тому, що він запізно став партією. Хоча це також важливо, бо понад три мільйони українських комуністів на 1990 рік – це була серйозна сила. А долати комуністичну систему, як казав колись сам Горбачов, без використання деяких з її організаційних (орденських), тактичних методів було надзвичайно важко. Навіть досвід сьогоднішньої Чехії, яка мала одну з найпотужніших і впливових компартій, є свідченням надзвичайної живучості комуністів і їхніх союзників – лівих. Бо й нині комуністи Чехії мають свою чималу фракцію у парламенті, і це факт, незважаючи на позбавлення їх на 5 років політичних прав. Тому для Руху було важливо не дати «розчинити» себе у напливі, особливо у керівних структурах, «попутників» із Компартії, незалежно від їхніх, так би мовити, «заслуг».
Та сталося те, що сталося. Тому й у керівному ядрі Руху саме у найбільш відповідальні моменти розвитку політичних подій розгоралися найбільш гострі суперечки та дебати з приводу реальних політичних дій. А в народі у той буремний час чекали саме конкретних, рішучих кроків Руху, а не, як дехто казав, «словесної тріпології» і одних мітингів.
Особливо важливий момент для України, можливо, і єдиний у її новітній історії, був із 21 по 24 серпня 1991 року. У середовищі Руху лунали тоді заклики на злам старої комуністичної державної машини і скликання чогось на зразок Народних зборів чи Народної асамблеї. Але вони, на жаль, залишилися закликами. У дні путчу – ҐКЧП – і відразу після його провалу, про справжні причини чого лише дискутується, у радянській державній машині стався структурний, системний злам і не скористатися цим в Україні було злочинно. Чимало з місцевих комуністичних лідерів в Україні зізнавалися пізніше, що у ці дні вони чекали народного суду, розправи, і чимало з них уже встигли втекти закордон. У спецслужбах у Києві і областях також чекали найгіршого і більшість була налаштована без опору залишити свої кабінети. А обкоми партії, облвиконкоми, не кажучи вже про столицю, Рух міг спокійно у ті дні «опломбувати» і оголосити про зміну влади злочинного режиму на народну дію – чи збори, чи асамблею. Це ж не анекдот, коли тодішній глава КДБ Микола Крючков сказав генералу Вареннікову щоб він «полікував» свою голову зі своїм наміром ввести в Україну танки і «душити незалежність», бо за даними КДБ, народний порив до незалежності в Україні був таким, що за зброю взялося б, у разі силових дій Москви, понад 10 мільйонів людей. Та й сьогодні це добре відомо, що більшість силових структур у серпні 1991 року, і в Москві, і в Україні, не мали жодного бажання зі зброєю в руках проливати народну кров. Але сталося те, що сталося. Рух залишився у залі старої більшовицької влади. А імперські сили, як і прогнозував один із генералів КДБ у 1992 році, оговталися і готові до оновлення кордонів імперії.
Влада залишилася стара, а Рух пішов із нею на співпрацю
Багатьох у Русі, як вони самі зізнавалися, збило з пантелику і запаморочило, що комуністи у Верховній Раді проголосували за незалежність 24 серпня. Так, бо це була єдина «соломинка» старого режиму, вони добре знали: щоб урятуватися самимі щоб загубити справжню незалежність, треба її очолити. Це старий більшовицький принцип. Адже мало було формально проголосити незалежність. Народ врешті підтримав це масово. Її, цю незалежність, необхідно було наповнити справжнім, новим змістом, а не віддати на розправу перефарбованим ненависникам справжнього суверенітету України та її громадян.
Леніна і більшовиків у 1917 році мало хто підтримував у тодішній Росії, але вони захопили владу, заснувавши орган терору, «орден мечоносців», який і до сьогодні керує Росією і не дає Україні повністю стати суверенною державою.
Рух же, маючи у 1991 році переважну підтримку народу, який чекав від рухівців рішучих дій, пішов на співпрацю з комуністами. Не кажучи вже про те, що в самій політичній силі тривали, продовжувалися «порожні дискусії» та «обговорювалися» різні паперові проекти. Жоден із них сам Рух не реалізував на практиці. Хоча мав такі можливості і пізніше – у 1991 році, у 1994 році. Та знову не вистачило рішучості. А те, що було реалізовано під його тиском, сьогодні дискредитується й піддається сумнівам.
Комуністи в Україні, як і в Росії та інших колишніх республіках СРСР, виявилися спритними. Вони масово вийшли з Компартії, утримали «командні висоти в економіці», що дозволило їм же успішно все це приватизувати, продати і зберегти при цьому політичні позиції і шанс вернутися до Москви.
А народ все повторюватиме знову, з новим рухом
Українському народові, як це не сумно, доведеться робити те, що не зробив Рух. Доламати врешті-решт стару пострадянську державну машину і створити зовсім нові, по-справжньому представницькі Народні збори, український парламент, провести хоча б символічний суд на Компартією, ухвалити закони про усунення з політики «п’ятої колони» Москви, створити національну армію, міліцію, спецслужби. Розпрощатися з минулим нарешті. Адже до сьогодні, як самі в СБУ зізнаються, важко буває визначити, на кого працюють чимало генералів, не кажучи вже про рядових.
Адже сьогодні від недобудованої української держави страждають всі громадяни України – і українці, і росіяни, і євреї, і німці, і угорці, і караїми, і навіть китайці... Всі хочуть змін, всі хочуть до Європи, до світу, до справжньої демократії. Всі хочуть людського життя і чекають нової політичної хвилі, яка принесе ці довгоочікувані зміни в Україну. Тим більше, що нинішні політичні сили держави, розколоті ще більше, аніж був розколотий Рух, і нерішучі ще більше, аніж був нерішучий Рух... Але народна маса України здатна висунути нових людей, які стануть справжніми виразниками народу, новим рухом, який буде нарешті рішуче і послідовно здійснювати ідею по-справжньому суверенної України.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.