Рига – 14 червня в Латвії, Литві та Естонії вшановували жертв радянської депортації 1941 року. 68 років тому за один день з країн Балтії в товарних вагонах для худоби було депортовано до Сибіру та на Далекий Схід понад 55 тисяч осіб. Більшу частину депортованих становили жінки та діти. 14 червня став днем національної жалоби для балтійців. У пам’ять цієї скорботної дати у Латвії, Литві та Естонії відбулися заходи зі вшанування жертв окупації, геноциду та репресій радянських часів.
Парламент Литви з нагоди Дня жалоби та надії, який відзначають 14 червня, хвилиною мовчання вшанував пам’ять жертв депортації. Загалом, за період 1940-58 років жертвами геноциду та терору став кожний третій мешканець Литви.
В Естонії президент, спікер парламенту та прем’єр-міністр країни виступили зі спільною заявою з нагоди вшанування жертв депортації 1941 року, в якій засудили злочини і комунізму, і нацизму. У заяві йдеться про те, що депортації в країнах Балтії, Голокост та Голодомор є злочинами проти людяності.
Натомість у Латвії члени товариства «Діти Сибіру» виїхали з Риги до Красноярська, щоб тут встановити бронзові пам’ятні дошки з надписом «Вічна пам’ять дітям Латвії – жертвам депортацій 1941-1949 років».
Молодь мало цікавиться періодом депортації в країнах Балтії
Також у Музеї окупації Латвії відбулася конференція, учасники якої закликали замислитися над подіями 68-річної давнини у сучасному контексті. Особливу увагу приділяли тому, як сучасна молодь сприймає трагічні події, пов’язані з депортацію балтійців у радянські часи.
Не так багато залишилося свідків «чорного червня», і вони готові розповідати про депортацію дітям та онукам. Водночас, як зазначає Астріда Кушко, ця тема не завжди цікава для молоді. «Молодь цим практично не цікавиться. Починаєш говорити, але вони не сприймають. Якось повз них усе проходить, не доходить до серця», – каже пані Кушко.
Самі молоді латвійці висловлюють різний підхід до необхідності актуалізації питань історії, пов’язаних із депортацією у радянські часи.
«Безумовно, про це цікаво послухати. Суворий період. Важко собі уявити: ось так сидиш вдома, а тобі наказують залишити домівку без речей, вночі. Це жахливо», – ділиться враженнями після розповіді депортованих Сарміта.
Натомість для Алди історичний аспект поступається матеріальному. «Патріотизм зараз, особливо для молодого покоління, реально втрачає свої тенденції, – каже Алда. – Для більшості зараз головним є західні цінності, у першу чергу матеріальні. Якщо бути відвертою, то і для мене патріотизм щось далеке, від нього ситою не будеш».
Конкретна допомога репресованим від держави – кращий приклад для молоді
На думку політолога Расми Карклині, вшанування пам’яті жертв депортацій та репресій – це не тільки проведення масштабних заходів, але й реальні приклади поваги з боку держави та уряду до репресованих. Тоді й позиція молоді зміниться.
«Їхні батьки та діди, яких депортували 14 червня 1941року, потім, повернувшись, підняли Латвію, допомогли країні у дуже важких обставинах. Тому для держави та її політиків моральний обов’язок – бути поруч із репресованими, допомагати їм, а не так, як зараз, коли вони потрапили у досить складну ситуацію», – зазначає Расма Карклиня.
Після того, як уряд Латвії ухвалив рішення про скорочення на 10% пенсій усім латвійським пенсіонерам, латвійські політрепресовані звернулися до уряду з проханням не скорочувати їм пенсії, оскільки, кажуть вони, це питання не коштів, а честі.
(Рига – Прага – Київ)
В Естонії президент, спікер парламенту та прем’єр-міністр країни виступили зі спільною заявою з нагоди вшанування жертв депортації 1941 року, в якій засудили злочини і комунізму, і нацизму. У заяві йдеться про те, що депортації в країнах Балтії, Голокост та Голодомор є злочинами проти людяності.
Натомість у Латвії члени товариства «Діти Сибіру» виїхали з Риги до Красноярська, щоб тут встановити бронзові пам’ятні дошки з надписом «Вічна пам’ять дітям Латвії – жертвам депортацій 1941-1949 років».
Молодь мало цікавиться періодом депортації в країнах Балтії
Також у Музеї окупації Латвії відбулася конференція, учасники якої закликали замислитися над подіями 68-річної давнини у сучасному контексті. Особливу увагу приділяли тому, як сучасна молодь сприймає трагічні події, пов’язані з депортацію балтійців у радянські часи.
Не так багато залишилося свідків «чорного червня», і вони готові розповідати про депортацію дітям та онукам. Водночас, як зазначає Астріда Кушко, ця тема не завжди цікава для молоді. «Молодь цим практично не цікавиться. Починаєш говорити, але вони не сприймають. Якось повз них усе проходить, не доходить до серця», – каже пані Кушко.
Самі молоді латвійці висловлюють різний підхід до необхідності актуалізації питань історії, пов’язаних із депортацією у радянські часи.
«Безумовно, про це цікаво послухати. Суворий період. Важко собі уявити: ось так сидиш вдома, а тобі наказують залишити домівку без речей, вночі. Це жахливо», – ділиться враженнями після розповіді депортованих Сарміта.
Натомість для Алди історичний аспект поступається матеріальному. «Патріотизм зараз, особливо для молодого покоління, реально втрачає свої тенденції, – каже Алда. – Для більшості зараз головним є західні цінності, у першу чергу матеріальні. Якщо бути відвертою, то і для мене патріотизм щось далеке, від нього ситою не будеш».
Конкретна допомога репресованим від держави – кращий приклад для молоді
На думку політолога Расми Карклині, вшанування пам’яті жертв депортацій та репресій – це не тільки проведення масштабних заходів, але й реальні приклади поваги з боку держави та уряду до репресованих. Тоді й позиція молоді зміниться.
«Їхні батьки та діди, яких депортували 14 червня 1941року, потім, повернувшись, підняли Латвію, допомогли країні у дуже важких обставинах. Тому для держави та її політиків моральний обов’язок – бути поруч із репресованими, допомагати їм, а не так, як зараз, коли вони потрапили у досить складну ситуацію», – зазначає Расма Карклиня.
Після того, як уряд Латвії ухвалив рішення про скорочення на 10% пенсій усім латвійським пенсіонерам, латвійські політрепресовані звернулися до уряду з проханням не скорочувати їм пенсії, оскільки, кажуть вони, це питання не коштів, а честі.
(Рига – Прага – Київ)