Коли в Росії гучно святкують День захисника вітчизни, у далекому від Москви чеченському селі старий Магомед починає цей день тихою поминальною молитвою за своїми рідними і односельцями, які загинули під час депортації. Та коли його запитати про той час, старий чеченець не стримує емоцій.
«Одного вечора усіх мешканців нашого села зігнали в яму біля річки Терек. Навколо стояли автоматники, з двох боків стояли кулемети. До краю ями підійшов полковник і повідомив: ви всі бандити, і вас усіх сьогодні депортують. Мені тоді йшов 18-й рік. Три морозні доби ми провели в тій ямі під снігом. Потім нас повезли на станцію Наурська, повантажили у вагони. В дорозі ми провели 40 діб. Ешелон весь час зупинявся – вивантажували мертвих», – пригадує Магомед.
Радянській владі настільки залежало на тому, щоб депортувати півмільйона чеченців та інгушів, що з фронту було відкликано близько 100 тисяч солдатів регулярної армії, які мали допомогти 19 тисячам військ НКВС закінчити депортацію цілих народів упродовж одного тижня.
23 лютого – день жалоби і для тих чеченців та інгушів, які не повернулися додому, коли такий дозвіл Радянська влада вже дала у 1957 році.
Про те, що чекало на його батьків та інших депортованих у Киргизстані та Казахстані, розповідає голова організації «Вайнах», що означає «наші люди», Аліхан Бойов: «Коли людей везли у вагонах для худоби, загинув кожен третій. Коли їх привезли, скажімо, в Казахстан, вивантажили на станції, там була страшна завірюха, холод. І після того, як їх привезли, загинув кожен другий у родині. Люди гинули від голоду, від холоду, від хвороб. Це досі залишається біль, скорбота, велика трагедія для народу».
Проголошеної реабілітації замало
У нинішній Чечні, з її лояльним до Кремля керівництвом, намагаються не псувати загальноросійського свята скорботними мітингами. Всі жалобні урочистості проходять напередодні, а сам день початку депортації чеченці можуть згадувати лише в родинному колі чи у мечеті.
Та представник Інгушетії в Раді Федерації, верхній палаті парламенту Росії, Іса Костоєв говорить, що цього замало для того, щоб рани його народу загоїлися. Бо покаяння в Росії не відбулося, і навіть правові питання, пов’язані з депортованими народами, досі не розв’язані.
«Нова Росія визнала усі акти проти репресованих народів злочинними. У 1989 році була спеціальна декларація. Після цього був закон про повну реабілітацію репресованих народів з відновленням їхніх прав. Але, на мій погляд, ці так гучно проголошені акти досі значною мірою не реалізовані. Залишати ці питання не можна, але їм не приділяється достатньо уваги, і вони не вирішуються», – вважає законодавець із Інгушетії.
23 лютого 1944 року був днем лише початку масових депортацій. Вже через два тижні, 7 березня, були депортовані балкарці, а 18 травня того ж року черга дійшла і до кримських татар, яких також оголосили «ворогами» і «бандитами» і вислали до Узбекистану.
(Прага – Київ)
«Одного вечора усіх мешканців нашого села зігнали в яму біля річки Терек. Навколо стояли автоматники, з двох боків стояли кулемети. До краю ями підійшов полковник і повідомив: ви всі бандити, і вас усіх сьогодні депортують. Мені тоді йшов 18-й рік. Три морозні доби ми провели в тій ямі під снігом. Потім нас повезли на станцію Наурська, повантажили у вагони. В дорозі ми провели 40 діб. Ешелон весь час зупинявся – вивантажували мертвих», – пригадує Магомед.
Радянській владі настільки залежало на тому, щоб депортувати півмільйона чеченців та інгушів, що з фронту було відкликано близько 100 тисяч солдатів регулярної армії, які мали допомогти 19 тисячам військ НКВС закінчити депортацію цілих народів упродовж одного тижня.
23 лютого – день жалоби і для тих чеченців та інгушів, які не повернулися додому, коли такий дозвіл Радянська влада вже дала у 1957 році.
Про те, що чекало на його батьків та інших депортованих у Киргизстані та Казахстані, розповідає голова організації «Вайнах», що означає «наші люди», Аліхан Бойов: «Коли людей везли у вагонах для худоби, загинув кожен третій. Коли їх привезли, скажімо, в Казахстан, вивантажили на станції, там була страшна завірюха, холод. І після того, як їх привезли, загинув кожен другий у родині. Люди гинули від голоду, від холоду, від хвороб. Це досі залишається біль, скорбота, велика трагедія для народу».
Проголошеної реабілітації замало
У нинішній Чечні, з її лояльним до Кремля керівництвом, намагаються не псувати загальноросійського свята скорботними мітингами. Всі жалобні урочистості проходять напередодні, а сам день початку депортації чеченці можуть згадувати лише в родинному колі чи у мечеті.
Та представник Інгушетії в Раді Федерації, верхній палаті парламенту Росії, Іса Костоєв говорить, що цього замало для того, щоб рани його народу загоїлися. Бо покаяння в Росії не відбулося, і навіть правові питання, пов’язані з депортованими народами, досі не розв’язані.
«Нова Росія визнала усі акти проти репресованих народів злочинними. У 1989 році була спеціальна декларація. Після цього був закон про повну реабілітацію репресованих народів з відновленням їхніх прав. Але, на мій погляд, ці так гучно проголошені акти досі значною мірою не реалізовані. Залишати ці питання не можна, але їм не приділяється достатньо уваги, і вони не вирішуються», – вважає законодавець із Інгушетії.
23 лютого 1944 року був днем лише початку масових депортацій. Вже через два тижні, 7 березня, були депортовані балкарці, а 18 травня того ж року черга дійшла і до кримських татар, яких також оголосили «ворогами» і «бандитами» і вислали до Узбекистану.
(Прага – Київ)
