Київ – Співробітники Галузевого державного архіву Служби безпеки України одночасно вирішують три завдання. По-перше, «відфільтровують» із фондів архіву те, що підпадає під визначення «державна таємниця» і не може бути розсекреченим. По-друге, у тісній співпраці з істориками відбирають документи КДБ для публікацій. По-третє, задовольняють бажання громадян дізнатися правду про своїх репресованих родичів. Дехто з громадян не може повірити, що таке можливо, зауважив в інтерв’ю Радіо Свобода провідний науковий співробітник архіву СБУ Володимир Говорун.
– Наш архів влаштований так само, як і всі інші архіви: він складається з фондів, а фонди мають описи, куди внесені номери конкретних справ. У кожній справі, залежно від її специфіки, підшиті відповідні документи. Найчастіше це кримінальні справи на конкретних людей, з моменту їхнього арешту і до засудження. Інші документи – це оперативні чи інформаційні повідомлення у вищі інстанції. Цей блок документів поки не переведений в електронний вигляд, але наразі вже вийшло кілька довідників.
– Там є і повідомлення агентів, які відстежували конкретних людей або певні настрої населення?
– Так, і ці документи наразі теж переглядаються, щоб зробити їх доступними для вивчення.
– Як запускався механізм стеження?
– Для цього, як правило, мало надійти якесь повідомлення – агентурне чи анонімка. Воно розглядалося, потім видавалося відповідне розпорядження, а тоді вже призначалися конкретні співробітники, які й вели стеження.
– Стежили також й за усіма відомими людьми, й за тими, хто їздив за кордон?
– Не за всіма, на всіх персонально ресурсів не вистачало. У закордонних поїздках була спеціальна людина, яка вела стеження за всіма лише на час поїздки.
– А Ви бачили документи, що свідчили б, наприклад, про стеження за Володимиром Івасюком?
– Документального підтвердження того, що було стеження за Івасюком, в архіві СБУ немає. Можливо, щось є у прокуратурі, яка зараз займається справою про смерть Івасюка.
– А як щодо справ про конкретні організації чи релігійні конфесії, щодо яких проводилися репресії?
– Ці справи теж, як правило, персоніфіковані. Ті ж які такими не є, зберігаються у різних фондах, а тому їх треба розшукувати і тематизовувати. Ми наразі лише готуємося до того, щоб створити довідник чи путівник описів нашого архіву. Це справа найближчого майбутнього.
– Чи отримали дослідники змогу працювати з описами?
– Поки ми описів дослідникам ще не видавали, хоча вони й не є самі по собі секретними документами. Ними користуються співробітники архіву для пошуку конкретних справ.
– Як відбувається сама процедура розсекречення?
– Створюється робоча група зі співробітників Галузевого архіву СБУ, яка відбирає справи відповідного фонду, вони переглядаються відповідно до закону про розсекречення і складається опис. Цей опис передається на експертну комісію, комісія доповідає голові СБУ, а тільки після відповідного розпорядження ці документи стають доступними широкому загалу.
– Яким чином?
– Через публікації та електронний архів. Крім того, люди мають знати, що документи, яким уже понад 75 років, згідно із законодавством, автоматично втрачають гриф «таємності». Тому справи 1933-34 років зараз активно вивчаються дослідниками. Також розтаємниченими вже є справи про репресії 1937-38 років, з ними можна ознайомитися у читальному залі, а дещо вже опубліковано.
– Чи є картотека відкритого користування?
– Вона є і це чи не єдиний такий випадок серед усіх архівів спецслужб пострадянських країн. Але ця картотека у нас дуже маленька, і все, що у ній є, здебільшого стосується довоєнного періоду.
– Як треба вести пошук, щоб отримати позитивний результат?
– Щонайменше треба знати прізвище, ім’я та по-батькові людини, і рік чи точну дату події, про яку йде мова. Ми перевіряємо, знаходимо і тоді повідомляємо, коли можна приїхати до нас для ознайомлення.
– Чи дозволяєте ви копіювати?
– Так, згідно з постановою Верховної Ради від 24 грудня 1993 року, де сказано про те, що репресовані та їхні найближчі родичі мають право копіювати документи (фотографувати чи сканувати).
Але зробити це, як і взагалі ознайомитися із конкретною персональною справою, можуть лише самі репресовані або їхні найближчі родичі згідно із законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Усі інші дослідники мають отримати дозвіл від цих людей.
– Хіба ця норма вже не застаріла? Чи надавали ви пропозиції для осучаснення законодавства?
– Ми надавали свої пропозиції, але поки зміни Верховна Рада не внесла.
– Це виглядає, як реальна перешкода для оприлюднення розсекречених документів?
– Поки це так і є, але це не від нас залежить. Наполегливі дослідники отримують дозволи.
– Як поводять себе люди, коли приходять до вас?
– Репресовані або їхні рідні спочатку ведуть себе дуже недовірливо. Це зрозуміло, погодьтеся. Але потім, коли ознайомляться із документами, коли відійдуть від стресу, то часто дзвонять або й приходять і дякують. Вони дуже хвилюються і кажуть, що не можуть повірити у те, що співробітники спецслужби, яка їх ще кілька десятиліть тому переслідувала, тепер допомогли їм дізнатися правду про репресії.
Людей, які приходять до нас, щодня більшає. Попит на архівні документи КДБ дедалі зростає. Галузевий архів СБУ наразі працює дуже напружено, бо займається і розсекреченням, і оприлюдненням, і пошуком.
(Київ – Прага)
– Там є і повідомлення агентів, які відстежували конкретних людей або певні настрої населення?
– Так, і ці документи наразі теж переглядаються, щоб зробити їх доступними для вивчення.
– Як запускався механізм стеження?
– Для цього, як правило, мало надійти якесь повідомлення – агентурне чи анонімка. Воно розглядалося, потім видавалося відповідне розпорядження, а тоді вже призначалися конкретні співробітники, які й вели стеження.
– Стежили також й за усіма відомими людьми, й за тими, хто їздив за кордон?
– Не за всіма, на всіх персонально ресурсів не вистачало. У закордонних поїздках була спеціальна людина, яка вела стеження за всіма лише на час поїздки.
– А Ви бачили документи, що свідчили б, наприклад, про стеження за Володимиром Івасюком?
– Документального підтвердження того, що було стеження за Івасюком, в архіві СБУ немає. Можливо, щось є у прокуратурі, яка зараз займається справою про смерть Івасюка.
– А як щодо справ про конкретні організації чи релігійні конфесії, щодо яких проводилися репресії?
– Ці справи теж, як правило, персоніфіковані. Ті ж які такими не є, зберігаються у різних фондах, а тому їх треба розшукувати і тематизовувати. Ми наразі лише готуємося до того, щоб створити довідник чи путівник описів нашого архіву. Це справа найближчого майбутнього.
– Чи отримали дослідники змогу працювати з описами?
– Поки ми описів дослідникам ще не видавали, хоча вони й не є самі по собі секретними документами. Ними користуються співробітники архіву для пошуку конкретних справ.
– Як відбувається сама процедура розсекречення?
– Створюється робоча група зі співробітників Галузевого архіву СБУ, яка відбирає справи відповідного фонду, вони переглядаються відповідно до закону про розсекречення і складається опис. Цей опис передається на експертну комісію, комісія доповідає голові СБУ, а тільки після відповідного розпорядження ці документи стають доступними широкому загалу.
– Яким чином?
– Через публікації та електронний архів. Крім того, люди мають знати, що документи, яким уже понад 75 років, згідно із законодавством, автоматично втрачають гриф «таємності». Тому справи 1933-34 років зараз активно вивчаються дослідниками. Також розтаємниченими вже є справи про репресії 1937-38 років, з ними можна ознайомитися у читальному залі, а дещо вже опубліковано.
– Чи є картотека відкритого користування?
– Вона є і це чи не єдиний такий випадок серед усіх архівів спецслужб пострадянських країн. Але ця картотека у нас дуже маленька, і все, що у ній є, здебільшого стосується довоєнного періоду.
– Як треба вести пошук, щоб отримати позитивний результат?
– Щонайменше треба знати прізвище, ім’я та по-батькові людини, і рік чи точну дату події, про яку йде мова. Ми перевіряємо, знаходимо і тоді повідомляємо, коли можна приїхати до нас для ознайомлення.
– Чи дозволяєте ви копіювати?
– Так, згідно з постановою Верховної Ради від 24 грудня 1993 року, де сказано про те, що репресовані та їхні найближчі родичі мають право копіювати документи (фотографувати чи сканувати).
Але зробити це, як і взагалі ознайомитися із конкретною персональною справою, можуть лише самі репресовані або їхні найближчі родичі згідно із законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Усі інші дослідники мають отримати дозвіл від цих людей.
– Хіба ця норма вже не застаріла? Чи надавали ви пропозиції для осучаснення законодавства?
– Ми надавали свої пропозиції, але поки зміни Верховна Рада не внесла.
– Це виглядає, як реальна перешкода для оприлюднення розсекречених документів?
– Поки це так і є, але це не від нас залежить. Наполегливі дослідники отримують дозволи.
– Як поводять себе люди, коли приходять до вас?
– Репресовані або їхні рідні спочатку ведуть себе дуже недовірливо. Це зрозуміло, погодьтеся. Але потім, коли ознайомляться із документами, коли відійдуть від стресу, то часто дзвонять або й приходять і дякують. Вони дуже хвилюються і кажуть, що не можуть повірити у те, що співробітники спецслужби, яка їх ще кілька десятиліть тому переслідувала, тепер допомогли їм дізнатися правду про репресії.
Людей, які приходять до нас, щодня більшає. Попит на архівні документи КДБ дедалі зростає. Галузевий архів СБУ наразі працює дуже напружено, бо займається і розсекреченням, і оприлюдненням, і пошуком.
(Київ – Прага)