Після анексії Криму чимало кримських татар були змушені залишити домівки і шукати притулку, чи то в Україні, чи за кордоном. Журналісти «Голосу Америки» відвідали молоду кримськотатарську родину, яка знайшла притулок в американському місті Пітсбург.
П’ятимісячний Алі Сафін – первісток у родині Марата й Ельмаз. Подружжя Сафіних іммігрувало до США 8 місяців тому, залишивши у Криму родину, друзів і успішний бізнес. У США вони попросили політичного притулку.
Історія кохання Ельмаз і Марата збіглася з подіями Революції гідності й анексії Криму. Російські війська окупували півострів, коли Марат і Ельмаз готувалися до весілля.
«У нас така ситуація, що ми не розуміємо, що робити. Ніхто не розуміє. Немає чітких вказівок із боку уряду, що нам робити. Всі кажуть: спокійно, не панікувати, – але нам щось потрібно робити. Відбуваються певні дії з боку наших активістів. Кримськотатарський народ виходить на підтримку України. Нам було в принципі зрозуміло, що відбувається, що заходить російська армія, просто нам було не зрозуміло, якою буде реакція України, українських військових сил, міжнародної спільноти. Ми чекали цю реакцію і не розуміли, чому так довго все відбувається. З російського боку з’являються юрби народу, які були за приєднання Криму до Росії, референдум, мітинг, ми у всьому цьому беремо участь. Аеропорт закривається, банки закриваються, нічого не працює», – пригадує Марат.
Марат і Ельмаз похапцем одружуються і вже через кілька тижнів переїжджають до Одеси. Чотири роки вони жили, курсуючи між Сімферополем і Одесою. Новини про побиття у Криму активістів, затримання друзів, нічні візити людей у масках до родичів стали повсякденням.
«Це ціла машина, яка приїжджає до тебе вранці. Не знаю, чому у них такий «прикол»: о 6–7-й ранку, коли люди всі ще сплять, заходити і робити обшуки. Не зрозуміло, чого, звідки, хто, просто людина в чорному, в масках приходять зі зброєю і щось шукають. Комп’ютери перевіряють, телефони», – розповідає Ельмаз.
Рішення про переїзд до США прийшло після чергового побиття Марата в Одесі.
«Це був вечір, на мене напали, я встиг хоча б упасти, закрити обличчя, голову, але дісталося ребрам, ногам», – розповідає Марат.
Марат пам’ятає: били гумовими кийками. Звернення до одеських правоохоронців результатів не дало. Коли сідали в літак рейсом до Нью-Йорка, Ельмаз була на сьомому місяці вагітності.
«У мене був страх, тому що перша дитина, допомоги ніякої немає, батьки далеко, і що я буду робити там. Ну, взагалі, все так «бум», із чистого аркуша, та ще й дитина тобі на додачу. Важко, але ми зважилися. Я сказала: якщо ти вирішив, я з тобою. Куди я його залишу?» – каже Ельмаз.
«Коли ми приїхали, нам дуже допомогли друзі. Ми п’ять місяців жили у нашого друга безкоштовно. Він дав нам будинок, дах, ми у нього жили, єдині наші витрати були на їжу. Сполучені Штати захищають людей як сильних, так і слабких. В даному випадку нам вдалося отримати страхування від держави, «Медікейд», яке покрило, скажімо, понад 90 відсотків наших витрат. Завдяки цьому нам вдалося зберегти ті невеликі гроші, які ми привезли з собою, ми змогли орендувати квартиру, нам залишилося на поїсти», – ділиться спогадами Марат.
Зараз Марат чекає на статус біженця і дозвіл на роботу. Паралельно складає іспити на шофера-дальнобійника. Ринок турбізнесу, яким Марат успішно займався у Криму, тут, каже він, уже давно зайнятий. Але починати з нуля Марат не боїться.
«У мене вже кілька разів у житті траплялося, що ми починали з нуля. Коли ми повертались у Крим із Середньої Азії, почали з нуля, потім із Криму до Одеси з нуля. Не було страху, просто – Just do it! Я просто роблю і не боюся, я не маю вибору, у мене сім’я, і я не можу сидіти розслабившись і думати: а ось життя була таке… Хоча іноді згадую. Але зараз – просто Just do it!» – каже Марат.
Кримськотатарська громада Пітсбурга невелика, але дуже об’єднана. Найближчі друзі Марата й Ельмаз живуть за кілька кварталів. Збираються кожної неділі.
Наразі вони виношують плани створення громадської організації, яка б допомагала кримським татарам, які залишись у Криму. Два рази на тиждень у Сафіних уроки кримськотатарської мови, скайпом із викладачем у Києві. Наймолодший учень у класі – Алі.
«Чим далі їдемо, тим більше у нас потяг до Криму, до нашої культури, традицій. А ще з появою дитини ми відчуваємо відповідальність, ми повинні передати частинку наших традицій», – каже Марат.
Ельмаз мріє: вони повернуться, і син вільно розмовлятиме рідною мовою у звільненому Криму.
«Ми повернемося, обов’язково повернемося. Я хочу, щоб Алі теж ріс у Криму, з братами і сестрами, бачив усі наші традиції, наші весілля, наші свята, як збираються», – каже вона.
«Якщо ми побачимо заголовок про те, що Крим нарешті повернувся, то ми, звичайно, повернемося до Криму», – запевняє Марат.
Дивіться також: Як кримські татари живуть в Америці?
