(Рубрика «Точка зору»)
Сини Білого Орла, Ангела та Погоні під тінню Російської імперії
Нещодавно я побував на Байковому кладовищі Києва. Признаюся, що на стару католицьку частину потрапив уперше, приєднавшись спочатку до щорічного прибирання старих поховань полонійними організаціями, а потім і до масового запалювання українцями лампадок увечері Дня усіх святих 1 листопада на знак дружби і вдячності польському народу.
У північно-східній частині Речі Посполитої, передусім на території сучасних Литви і Білорусі день поминання предків 2 листопада називався «Діди» (Dziady) і був барвисто змальований в однойменній поемі Адама Міцкевича. Але до великого польського поета, і не лише до нього, ми ще повернемося.
Зовсім неочікувано мені довелося здійснити власну історичну розвідку, хоч фахівцям я навряд чи розповім щось нове та й на повну історичну правдивість не претендую. Однак таки поділюся своїми відчуттями на тему переплетіння доріг відомих представників наших народів та їх боротьби за незалежність у XIX столітті, які у ці дні видалися особливо яскравими.
Друкар Юзеф Завадський-старший
Отже, найближчою вкритою опалим листям могилою з досить простим надгробком, яку випало мені прибирати, виявилося місце вічного спочину Юзефа Завадського (з написом польською «SP Jozef Zawadski ur. 11 listopada 1818 r. um. 26 marca 1886 r.»). Один з моїх спільників поцікавився, ким він був. Я теж не знав, хоча ім’я мені одразу видалося знайомим. Усезнаючі «дядько Гугл та тітка Вікіпедія» швидко підказали, що «Йосип Завадський – це «видавець і друкар польського походження, журналіст, засновник Польського товариства в Києві, Київський міський голова у 1860-1863 роках».
Повідомивши супутникам, що тут похований наш колишній київський мер, я повернувся до роботи. Однак відчуття, що і раніше щось десь чув про нього, не полишало.
Вже вдома я пригадав, що саме і де саме.
У вересні, готуючись до цьогорічного «Національного читання – 2022» (ця громадська акція проводиться починаючи з 2012 року під егідою Президента Польщі), присвяченого творчості Адама Міцкевича, я прочитав, що воно приурочене до 200-річчя першого видання поетичного томика «Ballady i romanse» великого майстра. Ця збірка, яка стала початком доби польського романтизму, була надрукована у 1822 році в … друкарні Юзефа Завадського у Вільно, тобто Вільнюсі.
Щоправда, як пише видання Kurier Wilenski (забігаючи вперед розкажу, що воно є прямим спадком видавця), «ідеалістичної душі молодого Адама Міцкевича прихильно Завадський не сприйняв. Коли поет звернувся до нього з підготовленим першим томом «Балад і романсів», він почув: «поезія пишеться у Варшаві, а не у Вільно».
Завадський лише помістив на книзі назву своєї компанії. Гроші на друк і папір збирали друзі Міцкевича з таємної організації студентів Віленського університету – Товариства філоматів (існувало у 1816-1823 роках). Ця нелегальна організація прагнула домогтися відновлення Речі Посполитої, але її видні члени були заарештовані і в 1824 вислані в Росію. Однак досвідчений друкар незабаром оцінив творчість Міцкевича й опублікував наступні томи його поезій.
Як ви вже напевно здогадалися, цей видавець був батьком майбутнього київського голови, якому на той час виповнилося заледве 4 роки.
Юзеф-старший був непересічною постаттю. Народжений біля Познані, він, як і багато інших представників інтелектуальної еліти Речі Посполитої, вчився у школі піарів. Так, лише у колегіумі цього католицького ордену у Любешові на Волині навчалися славетний військовий діяч і революціонер Тадеуш Костюшко (під проводом якого воював батько Адама Міцкевича), відомий філософ і письменник Казимир Нарбут, знаний історик Мацей Догель і багато інших.
Відомий книгар і засновник цілої династії друкарів, Юзеф Завадський створив в Вільно першу сучасну видавничу фірму, відкривши друкарню і книгарню. Розвиваючи справу, заснував нові, оснащені сучасними друкарськими верстатами заклади та запросив висококваліфікованих фахівців, завдяки чому швидко отримав титул типографа та видавця Віленського університету.
Окрім трудів з історії, філософії, підручників, молитовників, художньої літератури, перекладів та книг іноземними мовами, тут видавалися також й періодичні видання і газети Dziennik Wileński, Wiadomości Brukowe, Wizerunki i Roztrząsania Naukowe, Kurier Litewski.
Юзеф Завадський-старший був членом однієї з відомих на той час масонських лож, користувався фінансовою підтримкою князя Адама Єжи Чарторийського – представника відомого польського роду литовсько-руського походження, який веде своє коріння від литовської правлячої династії Гедиміновичів та отримав родову назву від невеликого волинського містечка Чорторийськ.
Щоб розуміти рівень такого знайомства, варто лише відмітити, що в рік (1804 р.) відкриття Юзефом Завадським першої друкарні і книгарні у Вільно – Адам Чарторийський, близький тоді радник імператора Олександра І, обійняв посаду міністра закордонних справ Російської імперії. Книгарня Завадського відігравала роль літературного салону Вільно, клубу, де зустрічалися представники місцевої знаті та інтелігенції.
Після смерті глави династії у 1838 році його справу продовжили старший і молодший сини Адам та Фелікс. Друкарня функціонувала до 1940 року. За іронією долі, після Другої світової війни на її місці постало видавництво Центрального комітету Комуністичної партії Литви, на старих верстатах Завадських друкувалися газети «Советская Литва», «Красное знамя».
Мер Києва Юзеф Завадський-молодший
А середнього сина відомого видавця, також Юзефа Завадського, після смерті батька доля у 1839 році привела до Києва, у житті якого він залишив помітний слід. Вже через два роки Завадський відкрив у місті магазин іноземних книг. Маючи за плечима практику в батьковому видавництві, заснував типографічний та літографічний заклад.
Із 1 квітня 1850 року, з дозволу міністра освіти, Завадському було передано друкарню Університету Святого Володимира в Києві в оренду строком на 12 років. Він дістав звання університетського друкаря і став повним господарем друкарні, виплачуючи щороку 1000 рублів орендної плати на користь університету. По закінченні строку оренди договір був продовжений ще на 12 років, а згодом ще на десять. Загалом університетська друкарня у користуванні Завадського перебувала 34 роки.
Юзеф Завадський-молодший посаду Київського міського голову він обіймав у 1860-1863 роках, а згодом у 1869 році став одним із засновників міської товарної біржі – найпотужнішого гуртового ринку України 2-ї половини XIX - початку XX століття. Брав активну участь у житті польської спільноти, створив Польське товариство міста.
Проживши в Києві 47 років, після смерті у 1886 році, Юзеф Завадський був похований в католицькій частині Байкового цвинтаря, де я випадково й натрапив на його надгробок.
Історія розпорядилася так, що саме у 1839 році, коли Юзеф Завадський назавжди перебрався до Києва, українську столицю покинув перший професор юридичного факультету Олександр Міцкевич, який був переведений на посаду ординарного професора кафедри римського права Харківського університету. Так син видавця Адама Міцкевича розминувся із молодшим братом польського національного поета-пророка.
«За нашу і вашу свободу!»
Ще до Києва Олександр Міцкевич декілька років викладав у Волинському ліцеї (м. Кременець) римське та цивільне польсько-литовське право. Протягом 15-ти років, з 1819 по 1833 роки «Волинські Афіни» відповідали задуму їх засновника, громадського та освітнього діяча Тадеуша Чацького, фактично дорівнюючи університетському рівню. Для наукових потреб у Варшаві було спеціально придбано особисту бібліотеку останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, яка надалі постійно поповнювалася і нараховувала понад 34 тисячі томів.
Тоді Тадеуш Чацький, який приятелював з Адамом Єжи Чарторийським, залучив у ліцей видатних викладачів з Кракова, Вільно, Варшави, Відня. Окрім Олександра Міцкевича, серед них був і Йоахим Лелевель – «патріарх польської демократії», «батько польської історії», чиїм учнем у Віленському університеті був і Адам Міцкевич. Вільнодумними ідеями та науковими працями Лелевеля надихалися учасники визвольного повстання 1830–1831 років. Саме він був автором відомого гасла: «За нашу і вашу свободу!».
Викладали в ліцеї і Евзебіуш Словацький – батько іншого відомого польського поета епохи романтизму
Юліуша Словацького, київський пам’ятник якому знаходиться біля Костелу Святого Миколая на вулиці Великій Васильківській, а також поет і драматург Алоїз Фелінський, який у 1794 році під час повстання Тадеуша Костюшка був помічником і секретарем полководця.
Остання битва повстання за Прагу – один з районів Варшави – тоді закінчилася страшною різаниною, в якій від рук солдатів Олександра Суворова за різним оцінками загинуло від 6 до 20 тис. цивільних мешканців, жінок і дітей. Як писав у 1824 році Олександр Пушкін у вірші «Графу Олізару»:
И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
Когда в кровавый прах топтали
Красу Костюшкиных знамен
Пізніше, вже під час Листопадового повстання 1830-1831 років, автор «Полонеза Костюшка» Райнольд Суходольський відповів так:
Хто промовив, що москалі
Щирі браття для лехітів,
Тому першим в лоб поцілю
Під костелом кармелітів.
Не відчув хто в бутті підлим
Кайданів і прав зневаги -
Вирву серце як зрадцеві
На немщених кістках Праги
(Переклад автора тексту)
За часів Тадеуша Чацького невеличкий Кременець був центром не тільки освіти, а й громадського, інтелектуального і культурного життя. У колі польських аристократичних родин стало модним проводити тут зими.
У 1833 році за участь студентів ліцею в Листопадовому повстанні за наказом Миколи I ліцей було ліквідовано. До речі, Національний уряд під час повстання очолював Адам Чарторийський, який виступав за відновлення Польсько-Литовсько-Руської держави у кордонах 1772 року.
Бібліотеку, колекції і наукові прилади було конфісковано і передано новоствореному імператорському університету святого Володимира. Навіть частину рослин з ботанічного саду теж було перевезено до Києва. Ще років з 15 тому, відвідуючи Кременець я бачив пусті місця з осілою землею на місці, де колись росли дерева, які потім опинилися у ботанічному саду за нинішнім Червоним корпусом КНУ імені Тараса Шевченка.
Окрім Олександра Міцкевича, на той час близько 20% викладачів, двох початково створених правничого та філософського факультетів, становили поляки (нерідко представники полонізованих руських родів), викладаючи математику, фізику, хімію, філологію, архітектуру.
Посаду лектора польської мови намагався здобути й «співець волинського краю», відомий польський письменник, художник, публіцист та етнолог Юзеф Ігнацій Крашевський, але незважаючи на успішне проходження конкурсу, посаду не отримав через «надмірно» активну участь у політичному житті Вільна. Усім хто ще не читав, гаряче рекомендую його «Спогади з Полісся, Волині і Литви», які видані також у перекладі українською мовою.
Не виключено, що й відставка Юзефа Завадського з посади Київського міського голови у квітні 1863 року була пов’язана саме з поширенням навесні цього року на територію Правобережної України вже наступного – Січневого повстання, у якому разом із поляками взяли участь литовці (такі як Антанас Мацкявічус), білоруси (Кастусь Калиновський) й українці (Андрій Потебня).
Тоді 22 січня 1863 року Центральний Національний Комітет, як Тимчасовий уряд, оголосив про початок національного повстання: «Отож, до зброї, Народе Польщі, Литви та Русі, до зброї! Бо час спільного визволення вже настав, наш старий меч вийнято, святий прапор Орла, Погоні й Архангела розгорнуто!». Зверталися до народів Польщі, Литви (з Білоруссю) та Русі (тобто України).
Після придушення повстання м.Вільно було жорстоко пацифіковане російськими загонами Муравйова. Сотні учасників страчено, тисячі вислано до Сибіру. Тоді для утримання полонених учасників повстання (інсургентів) були пристосовані приміщення Київської фортеці. Тут перебувало понад 3 тисячі в’язнів, були розстріляні командири повстанських загонів Адам Зеленський, Владислав Тадеуш Раковський, Платон Крижанівський, Ромуальд Ольшанський, Адам Дружбацький.
Для того, щоб описати як далі склалися долі усіх інших героїв цієї розповіді, потрібна була б окрема стаття.
Польське повстання 1863 року: український аспект
Де покояться?
Тадеуш Чацький, поспішаючи на зустріч з Чарторийським у Дубно, раптово там захворів і помер 8 лютого 1813 року. За дозволом його дружини, серце Чацького було поховане в урні з написом: «Де скарб твій, там і серце твоє» («Ubi thesaurus, ibi et cortuum») перед вівтарем у гімназійному костелі у Кременці. Тіло ж небіжчика, згідно з його волею, віддане землі у Порицьку (нині село Павлівка у Володимирському районі Волинської області), де він і народився, у «фамільних гробах графів Чацьких» в місцевому костелі.
Однак після Другої світової війни його поховання було сплюндроване, а костел невдовзі зруйнований комуністами.
Адам Чарторийський після поразки Листопадового повстання емігрував до Франції, де очолював консервативно-аристократичний табір. Розвивав програму відновлення незалежної Польщі за підтримки західноєвропейських держав, до боротьби проти Російської імперії намагався залучити і українців. Похований на цвинтарі Монморансі у передмісті Парижа. До речі, рештки 18 представників волинської гілки цього роду, коріння в якому мав і останній Король Речі Посполитої Станіслав-Август Понятовський, були віднайдені та перепоховані у 2018 році в Благовіщенському костелі селища Клевань під Рівним, збудованим поруч з їхнім родовим замком XV століття.
Юзеф Завадський-старший із старшим і молодшим синами Адамом та Феліксом поховані у сімейному гробівці у Вільно на цвинтарі святих Петра і Павла, а середній Юзеф знайшов вічний спокій на київському Байковому.
До речі, неподалік від нього знаходиться могила генерал-майора Габриеля Жесньовецького (Gabriel Rżesniowecki), де вказана лише дата смерті – 17 березня 1907 року. Тобто один царський генерал-майор, поляк, католик похований у столиці України в землі, яка колись належала іншому царському генерал-майору, православному росіянину Сергію Байкову, від прізвища якого кладовище і отримало свою назву.
Дописуючи цей текст, я тримаю в руках другий том збірки проповідей ксьондза та історика Яна Курчевського «Kazania przygodne», виданої в 1901 році у Вільнюсі «drukiem Józefa Zawadskiego».
Навіть на цій, суто релігійній книзі, зазначено: «Дозволено Цензурою Варшава 27 ноября 1900 г.».
Ось звідки моя перша асоціація після побаченого напису на пам’ятнику видавцю.
Цю книгу я випадково побачив і придбав років з двадцять тому в родинному Луцьку на вулиці Лесі Українки, яка у рік виходу цієї збірки називалася Шосейною.
У 1912 році на честь відзначення 300-річчя династії Романових вона була перейменована на вулицю імператора Миколи II, під час Першої світової війни австрійці її назвали Головною (Гауптштрассе).
За Другої Речі Посполитої мала назву Яґеллонська, з 1939-го – Сталіна.
У роки Другої світової війни на короткий час вулиці дали ім'я Тараса Шевченка, далі німці знову перейменували у Гауптштрассе, після війни – знову Сталіна, аж зрештою вона стала Радянською і зберігала цю назву до відновлення української державності.
Зважаючи на те, що молодший син Юзефа Завадського відійшов у інший світ ще у 1891 році, ці проповіді були видані тоді, коли видавництвом володів останній з роду, його онук Фелікс, якого у 1940 році разом з родиною було вивезено вглиб СРСР, де він невдовзі і помер.
Час вже завершити справу предків?
Зараз історія зайшла на новий виток своєї спіралі, і знову український народ у кривавій виснажливій війні бореться за свою незалежність і саме існування, відчуваючи величезну підтримку Польщі, Литви і кращих синів Білорусі. Ця війна і виявлене справжнє братерство доводять, що «дух Міжмор’я» відродився і зміцнюється. І змарнувати нові можливості для співпраці та створення нового союзу в Балто-Чорноморському регіоні ми просто не маємо права.
Як писав автор написаного понад півтори сотні літ тому вірша «Марш повстанців» Влодзімєж Вольський:
За усі муки Польщі, муки Литви,
В ім’я усіх нашої України-Русі мук,
На битву браття, на звитяжну битву!
Здолаємо, якщо не опустимо рук.
Бо Білий Орел й Ангел та Погоня,
Повинні свій політ осяяний вознесть.
Честь тим, хто в бій йдуть разом з людом!
Увесь Народ колись їм скаже: «честь!»
(переклад автора тексту)
Анатолій Курносов – експерт Центру політичних студій «Доктрина»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
