240 років тому, 3(14) травня 1783 року, на території Лівобережної України запровадили кріпацтво. Того ж року були ліквідовані козацькі полки, відбувалася ліквідація автономного устрою Гетьманщини. Загалом 1783 рік видався насиченим: у квітні – анексія Російською імперією Кримського ханства. Не минуло й місяця, як теж значущі події сталися.

Більше про те, як відбувалося покріпачення і ліквідація автономного устрою Гетьманщини, «Історична Свобода» говорила з дослідницею цього періоду, істориком Тетяною Литвиновою.

– Від ліквідації посади гетьмана до ліквідації автономії Гетьманщини минуло майже 20 років. Яким був цей період? Чим він взагалі відзначився в українській історії? Бо сходу можна згадати хіба ліквідацію Запорізької Січі.

– Якщо говорити про Гетьманщину, то це одна справа. А якщо про українську історію загалом, то це трохи ширший контекст. У цей період, який ви визначили, відбуваються доволі серйозні геополітичні зміни, які стосувалися й українських територій. Зокрема, перший розподіл Речі Посполитої у 1772 році – Галичина, Руське воєводство переходить до складу Австрійської монархії.

Варто згадати і про ліквідацію Слобідської України. Там всі ці процеси ліквідації полково-сотенного устрою були запущені ще раніше. Замість цього створили Слобідсько-Українську губернію за імперським зразком. Якщо на території Гетьманщини було 10 полків, то на території Слобожанщини – п’ять.

Коли ми говоримо про швидку інкорпорацію українських територій, яка розпочинається після 1764 року...

– Даруйте, це майже 20 років! Не сказав би, що це темпи вражаюче швидкі.

– Вони швидкі, порівняно з тими, як це відбувалося з кінця ХVІІ століття і до 1760-х років. Тому тут вже дійсно просто було поставлене відповідне завдання.

– А що ж відбувалося в Гетьманщині? Ліквідовується посада гетьмана, запроваджена Друга Малоросійська колегія. Як це виглядало?

– Не можу сказати, що еліта регіону сильно сумувала з приводу скасування цієї посади. Тому що впродовж ХVІІІ століття еліта вже звикла до цієї практики – ліквідація, а потім відновлення гетьманської посади. У ХVІІІ столітті таке ставалося неодноразово.

Але тут після ліквідації гетьманської посади відбувається більш значуща подія – ліквідація полково-сотенної системи. Тобто реформа адміністративного устрою і всіх інституцій козацьких, які існували ще з ХVІІ століття: генеральна військова канцелярія, як свого роду кабінет міністрів, полкові та сотенні канцелярії. І оця реформа 1781-1782 років якраз сприймалася надзвичайно серйозно елітою місцевою. Це була найболючіша реформа, адже були ліквідовані всі традиційні інституції.

– За Петра І була Перша Малоросійська колегія. Вона була непопулярна, тому невдовзі відмовилися від цієї управлінської структури і повернулися до гетьманства. А коли Розумовського усунули, то призначили імперського намісника графа Румянцева і Другу Малоросійську колегію запровадили. Друга від Першої чимось істотно відрізнялася?

– Вона відрізнялася суттєво. Тому що Перша Малоросійська колегія складалася з російських офіцерів. А Друга Малоросійська колегія – як перед цим правління гетьманського уряду, подібний орган, який існував у 1734-1750 роках, коли також не було гетьмана – складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох представників козацької старшини. Звичайно, на чолі Другої колегії стояв Петро Румянцев, який водночас був генерал-губернатором Малоросії.

Румянцев втілив в життя повністю ті поради, які йому дала імператриця – «мати вовчі зуби та лисячий хвіст» в у правлінні цим краєм, щоб його ефективно інтегрувати до імперії. Тому до всіх реформ активно долучалася козацька старшина, щоб врахувати місцеві умови, особливості краю і тому подібне.

– Якщо все уніфікували під імперську модель, то в чому ж тоді місцевий колорит полягав?

– Але все це потрібно було робити достатньо обережно. Треба було підготувати, треба було продумати, за яким принципом розподіляти ці території на ті ж самі губернії і повіти. Тому що до цього часу існує 10 адміністративних структур, тобто полків, а тепер вводиться три такі структури.

– Граф Румянцев як імперський намісник чим відзначився? Чим його управління відрізнялося від того, як керував теж граф – гетьман Розумовський?

– Тут спільне у них те, що ні Розумовський, ні Румянцев особливо не балували своєю присутністю край. Американсько-канадський історик, відомий україніст Зенон Когут прописав достатньо чітко, як часто Розумовський перебував у Гетьманщині. Якщо це все разом скласти, то за 14 років його гетьманування вийде десь 14 місяців.

Румянцев дійсно приїхав сюди, він об’їхав весь край, ознайомився. Але він тут також не міг бути постійно присутнім, тому що починається Російсько-турецька війна (1768-1774). Він спочатку командував однією з армій, а потім був призначений головнокомандувачем і взагалі відзначився як полководець у цій війні. Ясна річ, він постійно перебував на театрі воєнних дій, а не на території Гетьманщини. Але, попри це, Малоросійська колегія і представники Румянцева тут діяли.

Перед Румянцевим вже поставлене чітке завдання – інкорпорація краю до імперії. Перед Розумовським такого завдання не ставили, а в Румянцева вже є відповідні таємні та явні інструкції.

Але серед тогочасної еліти Гетьманщини було вже достатньо неоднозначне ставлення щодо необхідності такої посади.

– Посади гетьмана чи намісника?

– І посади гетьмана, і посади намісника. Тобто посади людини, яка одноосібно управляє краєм. Суспільна верхівка розглядала її як таку, що дає можливість узурпації влади. Таке ставлення чітко виявилося в 1768 році, коли інтереси Гетьманщини представляли у так званій Уложеній комісії, яку скликала Катерина ІІ. До роботи цієї комісії залучили представників усіх регіонів Російської імперії та всіх суспільних станів, крім кріпосних селян. Там були окремі депутації від Гетьманщини, від Слобідської України, і два депутати представляли Запорізьку Січ. І всі представники Гетьманщини, незважаючи на соціальні протиріччя між шляхтою, старшиною, козаками і міщанами, консолідовано виступили з петицією, яку подали Катерині ІІ. Там йшлося про необхідність збереження автономії краю, містилися пропозиції щодо того, як можна реформувати край, щоб і зберегти традиції, і щоб реформований край краще відповідав потребам часу.

І саме в документах Уложеної комісії зазначалося, що така посада – чи гетьмана, чи посада генерал-губернатора, чи намісника – не потрібна Гетьманщині. Цей край, як вважали представники різних станів, повинен управлятися колективними представницькими органами – сеймиками, сеймами, радами, до складу яких входили б представники всіх соціальних груп: передусім шляхетство, як найбільш досвідчена і освічена група, козацтво, міщанство, духовенство, а в найбільш важливих випадках і поспільство, тобто селянство.

– Катерина ІІ проігнорувала роботу цієї комісії.

– Ба більше, петиція, яку подали в 1768 році, якраз і продемонструвала імператриці необхідність щось із цим робити. Тобто саме ця петиція стала серйозним поштовхом до прискореної ліквідації всіх суспільно-політичних і адміністративних особливостей Гетьманщини. Подібні відозви вступали у протиріччя з її баченням держави, спрямованим на централізацію та уніфікацію імперії.

– Ми вже з вами якось говорили про скасування кріпацтва. А як його запровадили?

– Указ від 3 травня 1783 року – це вже, так би мовити, остання крапка. Такі спроби почав робити ще той самий Розумовський. Потім на початку управління краєм Румянцева так само ставили це питання. Ну, і тепер вже остаточно указом селян, до речі, не Гетьманщини, а й Слобожанщини прикріплювали до місця проживання.

Перед цим провели ревізію, яка визначала приналежність тієї чи іншої особи до певної соціальної групи і фактично фіксувала місце проживання. Якщо люди проживали на приватновласницьких землях, то опинялися в кріпосній залежності. І це могли бути не лише селяни, а й козаки та представники інших соціальних категорій.

Зрозуміло, це змінювало статус людей, у тому числі й землевласників. Тому що тепер вони вже не просто опікуються своїми підданими, на особу яких не мають права, а мають право лише на частку їхньої праці. Відтепер вони вже стають власниками кріпосних душ.

Ревізія 1782 року проводилася неякісно – це визнавали ще сучасники, а потім доводили історики. Тому подекуди виявилося так, що в кріпосній залежності опинилися і козаки, і міщани, ба навіть деякі представники козацької старшини, шляхти були записані помилково. Відтак починається доволі активний і тривалий процес розбирання того, а чи дійсно ця людина повинна залишитися в кріпацтві.

Кріпосні селяни повинні були сплачувати податки державі та виконувати певні повинності на землевласників, на землях яких вони проживали, тобто на своїх поміщиків. Люди опинилися у зовсім новій ситуації, коли ти зобов’язаний державі та ще й поміщику. Тому починаються процеси відшукування козацтва, відшукування шляхетства. І такі розбирання могли тривати роками.

– А чим обґрунтовували запровадження кріпацтва?

– Кожен землевласник, на землях якого проживають люди і з цими людьми є певні взаємовідносини, зацікавлений у тому, щоб люди сиділи на їхніх землях і працювали. А в умовах дефіциту робочих рук землевласники прагнули утримати людей.

У 1764 році щодо південноукраїнського регіону ухвалений спеціальний урядовий документ про роздачу там земель для подальшого заселення – програма, яка стимулювала переселення на південь. Переселенці, які приходили сюди, крім кріпаків, звичайно, отримували землі на пільгових умовах. Зрозуміло, що потік переселенців із території Гетьманщини на південь пішов доволі серйозний. Високий рівень мобільності завжди був притаманний українським територіям, всім нашим регіонам. Але ж вони залишали попередні місця проживання, нехтуючи домовленостями із тими землевласниками.

Землевласники відчувають відтік робочої сили. Вони звертаються до влади. У відповідь держава йде назустріч землевласникам і законодавчим шляхом прикріплює людей до землі.

Але на наших просторах від закону до його реалізації завжди була велика дистанція. Указ про закріпачення вийшов, але не треба думати, що він відразу ж, миттєво почав діяти. Ще на початку ХІХ століття тут були звернення дворянства з проханням прикріпити селян до землі. Тому що звичку залишати місце проживання і мандрувати у пошуках кращої долі, яка формувалася століттями, не можна відразу викорінити якимось одним указом. Повною мірою кріпацтво в цьому регіоні почало діяти тільки в 1820-1830 роки.

– Після ліквідації козацького війська формуються натомість регулярні військові підрозділи. Але треба сказати, що сам соціальний стан «малоросійське козацтво» лишається. Їм залишають деякі, кажучи сучасною мовою, пільги. Тоді це називалося привілеї. Але на той час козацтво було диференційоване. Була козацька старшини, а, власне, козаки ділилися на виборних, підпомічників і підсусідків. Як доля цих різних груп складалася?

– Ті козаки, які не хотіли продовжувати військову службу, переходили до складу однієї з груп державних селян. Однією з груп державних селян стали малоросійські козаки. Вони сплачували державі податок, але зберігали за собою право на свої земельні ділянки, на винокуріння, тобто виготовлення спиртних напоїв для власних потреб. І для козацького населення термін служби в армії встановлювався не 25 років, як це було для селян-рекрутів, а 15 років.

Схожий статус отримали і колишні козаки Слобідської України. Коли там ліквідували козацькі полки, то козаки переходили в розряд військових обивателів...

– Теж пільговики!

– Так.

– А от якщо взяти три групи всередині козацького стану – виборні, підпомічники, підсусідки – то вони всі стали пільговиками? Всі автоматично стали малоросійськими козаками чи не всі?

– Статус їхній міг бути зовсім різним. Якщо хтось був записаний на якихось приватновласницьких землях, то міг отримати статус кріпака. І багато саме підпомічників потім відшуковували козацтво, тобто включилися в боротьбу за козацький статус, щоб зберегти його і не стати кріпаком.

Щодо підсусідків, то це більш універсальна категорія. Це люди, які не мали своєї садиби, а жили у дворах козаків, міщан або навіть селян. Заможні селяни теж мали підсусідків.

– А яке було співвідношення привілейованих малоросійських козаків і селян?

– На Полтавщині в 1840-х роках приблизно 45% сільської людності – малоросійські козаки. Трохи менше половини. На Чернігівщині, особливо в її північних повітах, козаків традиційно було менше.