300 років тому, 27 травня (16 за старим стилем) 1722 року, указом російського імператора Петра І була запроваджена Малоросійська колегія – колективний управлінський орган при гетьмані Війська Запорозького. Хоча попервах створення цієї Колегії декларувалося «при гетьмані», але невдовзі вона до певної чи навіть у значній мірі замінила гетьмана собою.

Більше про те, як і чому це сталося, «Історична Свобода» говорила з істориком, відомими дослідником періоду козаччини Віктором Горобцем.

– Малоросійська колегія за своїм функціоналом – це приблизно те ж саме, що і Малоросійський приказ, який існував до неї, чи щось принципово інше? Взагалі Петро І у цю реформу який зміст вкладав?

– Якщо говорити про зміст, то дозволю собі ліричний відступ. Така «уважна учениця», як вона сама себе називала, Катерина ІІ, проаналізувавши реформаторську діяльність Петра І, зауважила, що він сам достоту не знав, які закони для держави потрібно запровадити.

Тобто, починаючи цю реформу, Петро І, очевидно, вкладав один зміст, а потім цей зміст багато разів трансформувався. І що з того вийшло, я думаю, ми зможемо вже в процесі нашої розмови з’ясувати.

Якщо вести мову про те, чи це була еволюційна ланка від Малоросійського приказу, то ні. Це революційний крок, який принципово змінював політичну ситуацію в Україні та відносини Гетьманату, козацької України з царською владою.

Малоросійський приказ був відгалуженням Посольського приказу, який відав закордонними зносинами. І в цьому сенсі Україна розглядалася як закордонна територія. Натомість Малоросійська колегія, як назвав її російський дослідник початку ХХ століття Розенфельд, стала «малим сенатом для України». Тобто це вже була російська державна установа, яка імплементувалася в державне тіло козацької України. Це був серйозний удар по цій автономії. І якщо подивитися на розвиток цієї реформи, то в підсумку Петро І дійшов до думки, що це має бути осиковий кілок в українську автономію. Тобто ця інституція мала повністю цю автономію ліквідувати.

– Петро І декларував, що до нього звертаються його малоросійські піддані та скаржаться на різні проблеми. І для вирішення цих проблем він створює Малоросійську колегію. А, крім декларативної частини, секретний протокол ще якийсь був для цього відомства?

– Якщо взагалі говорити про стиль реформаторської діяльності Петра І, то можемо помітити, що там багато чого декларується з правильних речей, але по своїй суті його дії суперечать тим деклараціям. Так само у випадку, коли йдеться про колегію для України. В Маніфесті до українського народу і в грамоті до гетьмана Івана Скоропадського він апелював до того, що є багато «звернень малоросійського люду» про непорядки. І от він, ніби піклуючись про цей люд, запроваджує цю інституцію для блага українців.

Коли я працював над цією темою в російських архівах, мені вдалося відшукати чернетку первісного указу, який пізніше ліг в основу решти нормативних актів. Цю чернетку писав власноруч Петро І, і там видно, що згадки про народ існували, скажімо так, для проформи. Він там сам пише:«А тут знайдіть декілька імен для прикладу».

Якщо говорити про сутнісні речі, то Україна, хоч і перейшла після Переяславської ради 1654 року під владу російських царів, упродовж 50-60 років мала свої адміністрацією та закони, генетично пов’язані з Річчю Посполитою. І та ж судова система, яка існувала на українських територіях, відповідала річпосполитським нормативам. А там писати скарги на свого державця, свого урядника – це було «правилом доброго тону». І таких скарг дійсно було багато. Що важко було уявити в реаліях саме російських.

А те, що зробив Петро І, то це нагле втручання, яке не мало правових підстав. У тому ж маніфесті, про який ми ведемо мову, є посилання на «Статті Богдана Хмельницького», мовляв, якщо жителі Гетьманату схочуть звернутися до воєводи, то він може розглянути. Але справа в тому, що в жодному нормативному акті, які ми відносимо до «Статей Богдана Хмельницького», про це не йдеться. Навпаки, там йдеться про те, що якщо троє козаків, то вони можуть судити один одного, а воєвода не має права втручатися.

А ця фраза була вирвана з контексту – з перемовин, які відбувалися напередодні підписання договору. Тобто правових підстав не було. І ці правові підстави Петро І намагався замінити демагогією чистої води, коли говорив про «піклування».

А якщо говорити про справжні цілі, то їх виписали в багатьох інструкціях – як призначених для публікування, так і в «секретних пунктах». Коли Малоросійська колегія почала функціонувати в Україні, відбулася показова суперечка – сварка між генеральною старшиною і президентом колегії Вельяміновим, який сказав, що має такий таємний указ від Петра І, який не може показати не лише козацькій старшині, але і своїм співробітникам.

– Очевидно, коли з’являється нова структура і вона вмонтовується до вже чинної, то конфлікти неминучі. Малоросійська колегія – це семеро російських військових, урядовців. З іншого боку – гетьман і генеральна старшина. Як вони взаємодіяли? Як між ними складалися відносини?

– Трошки поправлю. Якщо ви говорите про семеро людей, то маєте на увазі президента і шість «членів присутності». Але ще був російський прокурор і всі канцеляристи.

Тобто це до 120 осіб. Всі були російського походження – російські чиновники, та бюрократія, яка народжувалася при Петрі І. З українців у колегії були лише сторожі. Тобто це була абсолютно російська інституція, яку перенесли на незрозумілий їй ґрунт державного життя Гетьманату. Вона нічого не розумілася на козацьких законах. Вона мала інструкції Петра І, які повинна була реалізовувати. І коли ці люди, які звикли до «благоговения» до чиновників, із зовсім іншою реакцією зустрілися в Україні, то конфлікти були неминучі.

Отримавши звістку про запровадження колегії, а це було брутальне порушення автономних прав Гетьманату, гетьман Скоропадський не витримав такої несподіванки і помер 4 липня 1722 року. Відтак колегія починає діяти в нових умовах, коли наказним гетьманом старшина обирає Павла Полуботка, а російська влада ці вибори не визнає і веде справу до того, щоб повністю перебрати владу до своїх рук. Тому спочатку російська влада декларувала, що ця установа буде діяти поруч з гетьманом, що це буде установа апеляційна, а на практиці Малоросійська колегія наполегливо намагається перехопити, перебрати на себе всі гетьманські повноваження.

І при цьому, що, знову ж таки, характерно, на словах йшлося про «піклування» і «захист народу». Але насправді головне завдання Петра І, яке Малоросійська колегія намагалася реалізувати в Україні – з’ясувати, які податки збирають в Україні, з кого збирають, розширити ці податки і залучити їх до царської скарбниці.

Адже після того, як входження України до складу російської держави чи перехід під протекцію російського царя українські фінанси залишалися в Україні, попри те, що в «Статтях Богдана Хмельницького» було записано, що вони мали надходити до царської скарбниці. Але ані Богдан цього не робив, ані його наступники. І от тепер Петро І, який гостро потребував ресурсів, це завдання ставить головним. Ми розуміємо, що це великі проблеми для населення.

– Здається, при гетьмані Брюховецькому податки збирали московські воєводи. Але це мало настільки погані наслідки, що відіграли назад.

– Так, пів року, і закінчилося дуже плачевно.

– Помирає Скоропадський, потім помирає в Санкт-Петербурзі арештований наказний гетьман Полуботок. То як у цей період співіснували: з одного боку, Малоросійська колегія, а з іншого – генеральна старшина? Це було двовладдя?

– Можемо говорити про двовладдя лише на початковому етапі, коли співіснують Малоросійська колегія, наказний гетьман Полуботок і генеральна старшина. З осені 1722-го до весни 1723 року існує в Україні двовладдя, коли колегія узгоджує укази з генеральною старшиною, а генеральна старшина без згоди колегії також не може видати якесь своє розпорядження.

Але ця ситуація змінюється вже навесні 1723-го, коли Петро І розуміє, що Полуботок дуже впирається. І в червні 1723 року Петро І видає указ, яким забороняє навіть порушувати питання про проведення в Україні нових гетьманських виборів, щоб на чолі стояв не наказний, а повноправний гетьман. І вказує на колегію як на інституцію, яка успадкувала гетьманські повноваження. І з цього моменту говорити про двовладдя вже не доводиться, бо влада повністю зосереджується в руках колегії.

Крім Полуботка, всі генеральні старшини також були заарештовані, багато полковників також. Натомість в Україні створюється бутафорське Правління гетьманського уряду – якісь колишні сотники в нього входять, які реальних повноважень не мали.

І тому колегія утверджується при владі і проводить цілу низку реформ з уніфікації державних порядків до російських зразків, підпорядкування фінансової та судової систем, місцевого самоврядування і так далі.

Свого часу я досліджував фінансову діяльність колегії. Якщо порівнювати 1722-й з 1724 роком, то податки було збільшено втричі. А якщо говорити про витратні статті, то раніше стовідсотково кошти йшли на утримання української адміністрації, найманого війська, а тепер фактично на українські потреби менше 1% йшло, а решта – до царської скарбниці.

– І чому ж через якихось 5 років скасовують Малоросійську колегію і знову відновлюють посаду гетьмана?

– Саме просте пояснення, яке можна знайти, намагаються впровадити російські історики: князь Меншиков – злий геній України, який значною мірою спровокував на початку ХVІІІ століття виступ гетьмана Мазепи. Меншиков – увійшов у гострий конфлікт, який в основі своїй мав майновий інтерес, із президентом колегії Вельяміновим. Тому це був його такий приватний, шкурний інтерес – розвалити колегію. Але це надто просте пояснення.

Насправді йдеться про те, що Петро І – це такий собі «більшовик на троні». І, як писав свого часу Пушкін, він «уздой железной поднял Россию на дыбы». Але в такому положенні, очевидно, довго не можна протриматися. І це дало про себе знати. Коли перший російський імператор помирає, то відразу на засіданні Таємної ради порушують питання про те, що потрібно зробити щось для «приласкания малороссийского народа». До цього підштовхувала внутрішня опозиція в Україні, тому що Малоросійська колегія не була настільки ефективною, як могло здатися лише по фінансових відомостях – було багато невдоволених, багато непорядків. А це було небезпечно, адже на горизонті знову замайоріла перспектива війни Російської імперії з Османською. А відтак Україна ставала місцем майбутнього якщо не фронту, то найближчого тилу. На території Туреччини перебували запорозькі козаки, яких Петро І свого часу вижив з України. Відтак потрібно було думати про настрої козацтва на землях Гетьманщини.

Крім того, в цей час такий державний український діяч, як Пилип Орлик, перебуває в Європі та проводить активну діяльність. Він зближується з членами так званої Ганноверської коаліції, куди входили Франція, Англія, Голландія, Пруссія – держави, які дратувала надмірна активність Росії в Європі, і вони були готові з цією активністю щось робити. А тут Пилип Орлик намагається вмонтувати українське питання в порядок денний цієї Ганноверської коаліції.

Загалом неспроможність Росії продовжити темп надмірно радикальних реформ провокує серію контрреформ. І в серії цих контрреформ ліквідація Малоросійської колегії і відновлення гетьманства виглядали цілком логічно.

– Потім Катерина ІІ повернулася до цього експерименту й запровадила Другу Малоросійську колегію. В принципі, вона ставила ту саму мету – інтегрувати Військо Запорізьке, Україну в Російську імперію.

– Так. Але вона винесла уроки і зробила все для того, аби не провокувати конфлікт, який спровокувала Перша Малоросійська колегія. Вона поставила на чолі Другої колегії людину, яка зуміла налагодити стосунки з козацькою верхівкою.

І, знову ж таки, часи змінилися. Імперії вдалося перетягти на свій бік дуже багато представників козацької старшини, надавши їм певні привілеї. І якщо подивитися на Другу колегію, то вона не поспішала із радикальними нововведеннями.

– Козацьку державу, Військо Запорізьке, часто називають Гетьманщина чи Гетьманат. Це, очевидно, за аналогією: там, де цар – царство, де король – королівство, де герцог – герцогство. А наскільки для козацької держави посада гетьмана була ключовою? Обезгетьманина Гетьманщина наскільки була життєспроможною?

– Справді, особа гетьмана персоніфікувала цю державну конструкцію. Тому особа гетьмана була дуже важливою. Хоча в класичні часи важливою була також і Генеральна рада, бо це ж колективна думка всього Війська Запорізького. Але в будь-якому разі гетьман мав волю Війська реалізовувати. І роль гетьмана була важливою, бо це державне утворення повторювало військову модель, коли гетьман на чолі держави і на чолі війська, коли полковник очолює підрозділ і певну територію.

Російська влада це прекрасно розуміла. В 1727 році Петро ІІ дозволяє проведення виборів гетьмана – до влади приходить Данило Апостол. Але після його смерті гетьманські вибори знову заборонені. Бо російська влада прекрасно розуміла, що це якраз можливість за відсутності гетьмана проводити повільні зміни, нівелювати автономний статус. І так воно, власне, відбувалося.

Знову ж таки, повертаючись до вашого питання: чому Катерина ІІ діяла успішніше за Петра І? Тому що після Данила Апостола знову настали роки безгетьманського існування, коли конструкція розмивалася, коли замість заслуг перед Військом Запорозьким впроваджується «вірність імператору» як найвища цінність.

– З огляду на ті події, що відбуваються зараз, хотів би провести одну аналогію. Чи можна сказати, що Перша Малоросійська колегія – це жорстка окупаційна адміністрація, а Друга Малоросійська колегія – це м’яка окупаційна адміністрація з широким залученням місцевих елементів?

– Власне, так. Якщо говорити про Першу Колегію, то це був експеримент, який відповідав духу і настроям Петра І – кавалерійським наскоком зробити кардинальні зміни. А потім російська влада відмовилася від намірів щось кардинально змінювати. Взяли паузу 40 років, але таки повернулися до того, що було задумано Петром І.