ДНІПРО – У Дніпрі, в центральній міській бібліотеці, презентували книгу «Волоський часопис», присвячену 250-річчю села Волоського на Дніпропетровщині. Видання – унікальне, як і сам населений пункт. Воно розповідає про історію села, відомого ще з часів козацтва, де оселилися й мешкали волохи – вихідці з Волоського князівства, що було на території нинішньої Румунії. Ці люди пліч-о-пліч з українцями пережили й війни, і голод, однак не забули про власне коріння й частково зберегли свою говірку й традиції. Робота над дослідженням згуртувала місцевих жителів і фахівців. Відомий український історик Юрій Мицик у рецензії назвав це видання «зразковим краєзнавчим дослідженням».
Катерина Понікаревич (у дівоцтві – Бирсан) – представниця одного з давніх волоських родів у селі Волоському. Розповідає: і за батьківською, і за материнською лініями, вона – волошка. Добре пам’ятає свою бабусю Катерину, як каже, «істинну волошку», яка народилася наприкінці ХІХ століття. Бабця навіть у будні дні ходила в традиційному строї, зокрема у капорі та вишитій сорочці. Її одяг наразі зберігається в експозиції історичного музею імені Яворницького у Дніпрі.
«Ні халата не носила, ні платтів. У нас був її портрет, як вона ще молода була, – була така красива! І вбрання – вишита сорочка, спідниця, і намисто з дукачами! Один з них лишився, зберігається у сестри. А як в село була експедиція, то бабуся пожертвувала своє вбрання для музею», – розповіла Радіо Свобода Катерина Понікаревич.
«Куцит, лінгура, варзарі»
Жінка каже: і її бабуся, і мама знали мову своїх предків.
«Мама було каже: «Доцю, подай куцит, тільки обережно, не вріжся». Куцит, тобто – ніж. Або – «Подай лінгуру!». Це – ложка. Мама моя вже не так знала мову, як бабуся, а я замолоду не дуже цікавилася, а тепер дуже жалкую», – додає вона.
Удома Катерина Понікаревич часто готує страви свого роду. У Волоському збереглися традиції молдавської та румунської кухонь, тут полюбляють кислі супи, голубці з квашеною капустою, різноманітну випічку.
«Варзарі – це такий пиріг з гарбузом, у нас кажуть – з кабаком. Вертута – прісне тісто типу листкового скручується в рулет і – в сковорідку, цукром посипається, випікається. Діда також варимо. Дід – це така каша з кукурудзяної крупи. Я готую її таку, крутеньку. Перекидаємо на іншу тарілку, робимо засмажку з сала, поливаємо. Саму страву нарізаємо шматками і гарячу подаємо з кислим молоком. Плацинди (плачинди) – із сиром, з картоплею, з капустою. Качаємо з тіста коло таке, як сонечко, кладемо начинку, ріжемо на вісім частин і хитро так складаємо... Все це пам’ятаємо і готуємо», – розповіла жінка.
Звідки взялися волохи на берегах Дніпра
Звідки ж на землях Наддніпрянщини взялися вихідці з сучасних Румунії та Молдови? Як було засноване Волоське, найбільше село в Надпоріжжі?
Один з авторів книги, багаторічний дослідник історії краю Микола Чабан каже: тут не обійшлося без участі запорозьких козаків. Улітку 1770 року татари гнали ясир з Волощини на територію Криму для продажу на тамтешніх невільничих ринках. У цей час тривали російсько-турецькі війни, в яких запорожці воювали на боці Російської імперії. Відтак козаки під проводом Данила Третяка відбили у татар полонених, серед яких були волохи і євреї. Їм дозволили оселитись на теренах Надпоріжжя.
Було звернення Данила Третяка до кошового отамана Петра Калнишевського – посилити провізію, адже додалися сотні людей, яких треба прогодуватиМикола Чабан.
«Наша книга відкривається хронікою Волоського. Ми все це знаємо буквально по датах. Чому ми це знаємо? Бо було звернення Данила Третяка до кошового отамана Петра Калнишевського – посилити провізію, адже додалися сотні людей, яких треба прогодувати. Тому ми знаємо про цей факт достеменно. А от кількість людей коливається: в одних джерелах – 600, в інших – 1350. Цих людей поселяють на території нашого Надпоріжжя, спершу на території Старого Кодака. А потім їм призначили для поселення на ті землі, де вони живуть і зараз. Україна стала для них рідною землею, з українцями волохи жили в мирі й злагоді. Коли занурюєшся в цю тему, то думаєш: та це пуп Землі, цікавішого села немає! Матеріал багатющий!» – розповів Микола Чабан.
Олімпійська чемпіонка з волоським корінням
У селі Волоському досі збереглися прізвища, притаманні волохам, – Гористримба, Бирсан, Візір, Баюл. Волоське дало чимало талановитих людей, зокрема це – художники Георгій Бондар та Петро Магро.
Оксана Баюл – перша олімпійська чемпіонка незалежної України, яка наразі живе у США, також має коріння в цих краях, дослідив Микола Чабан.
«У волоських метричних книгах Баюли зустрічаються регулярно. Баюли їздили з села Василівка до Волоського (бо це була одна парафія) за 12 верст хрестити дітей. Щоб перевірити цю версію, я подався на вулицю Володарського в Дніпрі, де жила бабуся Оксани Баюл. Нікого з родичів вже там не застав, але сусіди розповіли мені цю історію: у Оксани був батько Сергій, він пішов з родини, коли їй було всього три роки, але прізвище його вона зберегла. Так-от у дитинстві дівчинку все-таки відвозили до бабусі й дідуся у Василівку. Це мені підтвердили й люди у Василівці. Я для себе навіть намалював родовід Оксани Баюл і думаю, що знаю більше, ніж вона, про її походження», – розповів на презентації Микола Чабан.
Унікальна природа, історія, вишивка
Книга обсягом у майже пів сотні сторінок не змогла вмістити всі матеріали, які зібрали дослідники та місцеві мешканці, каже керівниця Благодійного фонду Волоської громади «Борисфен» Оксана Чупіта – упорядниця «Волоського часопису». Розповідає: основна робота над виданням тривала два роки. Працювали в архівах, збирали документи та фотографії, обробляли розповіді старожилів.
Багато сторінок присвятили історії Волоського – яким воно було до будівництва ДніпроГЕС і затоплення порогів, під час двох світових воєн, Голодомору тощо. Окремі розділи розповідають про мальовничу природу цього краю. досліджені кургани, а їх поблизу волоського – понад три десятки, діалект, фольклор, вишивку.
Вишивки зносили з усього села. Багато рушників, сорочки. Волоська вишивка складна, її важко відтворитиОксана Чупіта
«Один із розділів присвячений волоській вишивці. У нас є музей. Спершу він діяв у храмі, а потім одна жінка організувала в хаті. Вишивки зносили з усього села. Багато рушників, сорочки. Волоська вишивка, як виявилося, така складна, що її важко відтворити. У селі вже так ніхто не вишиває. Ми висилали до Києва спеціалістам, вони сказали – можна відтворити, але складно… Найскладніше було зібрати усі ці матеріали так, аби це все перетворилося на цілісну книгу. Півтора року ми збирали, потім – компонували, а потім – ще 150 разів вичитували», – розповіла Радіо Свобода Оксана Чупіта.
«Це не просто книга, це – історія наших дідів-прадідів»
Ініціатор створення «Волоського часопису», священник Андрій Пінчук зазначає: робота над дослідженням згуртувала місцевих жителів і фахівців. Особисто його найбільше зачепили історії конкретних людей, жителів села, які досліджували за документами та розповідями нащадків.
У майбутнє можна дивитися тільки через окуляри минулого. Ці окуляри – це досвід минулих поколінь, наша історія, традиціїАндрій Пінчук
«На обкладинці – фотографії волохів. Це реальні люди, які жили в нашому селі 30, 50 і більше років тому. Це не просто книга, це – історія тих людей, які зараз живуть, історія наших дідів-прадідів, це історія кожного кургану, кожного каменю. У майбутнє можна дивитися тільки через окуляри минулого. Ці окуляри – це досвід минулих поколінь, наша історія, традиції. Не можна любити Україну взагалі. Патріотизм починається з того, що ти любиш свою маленьку вулицю, своє село, хоч трохи, але знаєш свою історію, маєш радість від того, що ти дотичний до громади», – зазначив у коментарі Радіо Свобода Андрій Пінчук.
«Я корінна волошка, для мене це – таке рідне, таке важливе. Дуже хотілося те, що ми знаємо, зафіксувати для наступних поколінь, тому що старожили помирають і те, що вони могли нам розповісти, може, вже нікому буде розповісти наступним поколінням. А книга – буде», – сказала бібліотекарка Валентина Снісар, як також брала участь у створенні книги.
Книга про село Волоське вийшла накладом у 600 примірників, левову частку з них передали в дар місцевим бібліотекам. Далі на основі цього видання хочуть створити підручник для школярів. А потім видати книги-літописи й про інші громади, села – Старі Кодаки, Дослідне, Ямбург.
