Дніпропетровськ – У Дніпропетровську відкрився музей історії лоцманів та лоцманського ремесла. Лоцмани, нащадки запорозьких козаків, упродовж кількох століть мешкали на березі Дніпра, у кількох селах, що зараз є частиною мегаполісу. Їхня професія – сплав вантажів через буремні води в районі дніпрових порогів – стала не потрібна після будівництва «Дніпрогесу». Однак нащадки лоцманів й зараз дуже пишаються своїми предками, бережуть їхні фото та вишиті сорочки.
У невеличкій кімнаті в Будинку культури вмістились сотні експонатів: якорі, весла, одяг лоцманів, вишиті рушники та сорочки, скрині, глечики, куманці, народні картини і десятки фотографій. Усе це до купи почав збирати останній лоцман дніпрових порогів Григорій Омельченко, який дожив до 90-х років минулого століття. Свого часу він дружив із істориком Дмитром Яворницьким і написав книгу спогадів про лоцманів та їхнє мистецтво. Зараз ентузіасти впорядкували й розширили колекцію і знайшли для неї нове приміщення замість старого, аварійного.
Віра Бовкун, хранителька фондів музею, разом із нащадками лоцманських родів відшукує по горищах цінні речі й документи.
«Нещодавно подарували нам дуже цінний документ із роду Шевченків. Передала Вікторія Шнурова. Це заповіт жінки своєму синові. Папір 1887 року. В цьому документі пишеться, що писарем у тому році був Воронько-два. Тобто, певно, ще був рід Воронько-один, які займались лоцманством. А це Воронько-два, писар. А отаманом лоцманів тоді був Сохач. І в цьому документі також є, хто в цьому році був священиком. Також у нас є альбом, який зберіг Григорій Микитович Омельченко, якого називають останнім лоцманом. Він почав збирати цей музей, спасибі йому, він справді показав нам, що про цих людей мають пам’ятати наші діти й онуки», – розказала музейна співробітниця.
Бути лоцманом було вигідно
Місцевий вчитель історії Олег Воронько – сам нащадок того самого роду лоцманів Вороньків. Він долучився не тільки до створення музею, а й до систематизації відомостей про життя і побут лоцманів. Каже: колись у цій місцевості жили заможно, адже за сплавляння вантажів через пороги безстрашним лоцманам платили дорого. Крім того, у «несезон» – влітку та взимку, коли сплаву не було – лоцмани підзаробляли іншими ремеслами. Серед них були славні ковалі, шевці.
Половину свого заробітку від сплаву дніпровські лоцмани залишали у спільній касі і, за прикладом запорозьких козаків, витрачали на загальні потреби, будівництво церков та шкіл. Взаємовиручка та підтримка – ось головні принципи лоцманського співжиття, каже історик.
«Використовувались гамазеї, склади для зберігання зерна, це робились запаси на випадки неврожаю. Кожні три роки це зерно обновлювалось. Якщо був неврожай, то лоцманам це зерно безпроцентно давалось у борг. А з нового врожаю лоцман мав повернути зерно. До лоцманської громади належали Лоцманська Кам’янка, Старі Кодаки, селище Широке та сурські хутори. Усі справи вирішували фактично загальними зборами», – розказав Радіо Свобода Олег Воронько.
Нащадки лоцманів обіцяють пам’ятати
У день відкриття музею до нього завітало чимало літніх людей, нащадків лоцманів. Надія Казанець, онучка лоцмана Кузьми Казанця, що навчав човнярському мистецтву молодь, згадувала діда і своє дитинство.
«Ми жили на скелі, поблизу Дніпра. Коли прибували плоти, я бігла зустрічати свого діда Кузьму. Бігла по плоту і шугонула в воду, тоді мене витягли, порятували. І пам’ятаю, як дідусь привозив зі сплаву банки з сухим молоком. Такі великі сині банки. Це був такий гостинець! Дуже подобається цей музей, дуже вдячна тим людям, які змогли все це по крихті зібрати і зберегти», – поділилась Надія Казанець.
73-річна Неля Пономаренко, яка веде свій родовід від лоцманського роду Шрамів, передала музейникам свою весільну скриню і кілька фотографій діда. Шкодує,що своїм корінням почала цікавитись так пізно, на схилі літ.
«Про діда розказувала мама, що він був лоцманом. Батьків немає, вже ні в кого спитати. У мене є книга, це Яворницький подарував моєму дідові. Там усе про лоцманів, що вони їли, як працювали, скільки отримували за роботу. Дуже цікаво», – каже Радіо Свобода пані Пономаренко.
Нащадки лоцманів обіцяють водити до музею своїх онуків та правнуків і доповнювати експозицію старожитностями.
Між тим засновник музею лоцманів, останній лоцман дніпрових порогів Григорій Омельченко досі гідно не пошанований. Ініціатива перейменувати у Дніпропетровську вулицю на честь нього так і не втілена в життя.
У невеличкій кімнаті в Будинку культури вмістились сотні експонатів: якорі, весла, одяг лоцманів, вишиті рушники та сорочки, скрині, глечики, куманці, народні картини і десятки фотографій. Усе це до купи почав збирати останній лоцман дніпрових порогів Григорій Омельченко, який дожив до 90-х років минулого століття. Свого часу він дружив із істориком Дмитром Яворницьким і написав книгу спогадів про лоцманів та їхнє мистецтво. Зараз ентузіасти впорядкували й розширили колекцію і знайшли для неї нове приміщення замість старого, аварійного.
Віра Бовкун, хранителька фондів музею, разом із нащадками лоцманських родів відшукує по горищах цінні речі й документи.
«Нещодавно подарували нам дуже цінний документ із роду Шевченків. Передала Вікторія Шнурова. Це заповіт жінки своєму синові. Папір 1887 року. В цьому документі пишеться, що писарем у тому році був Воронько-два. Тобто, певно, ще був рід Воронько-один, які займались лоцманством. А це Воронько-два, писар. А отаманом лоцманів тоді був Сохач. І в цьому документі також є, хто в цьому році був священиком. Також у нас є альбом, який зберіг Григорій Микитович Омельченко, якого називають останнім лоцманом. Він почав збирати цей музей, спасибі йому, він справді показав нам, що про цих людей мають пам’ятати наші діти й онуки», – розказала музейна співробітниця.
Бути лоцманом було вигідно
Місцевий вчитель історії Олег Воронько – сам нащадок того самого роду лоцманів Вороньків. Він долучився не тільки до створення музею, а й до систематизації відомостей про життя і побут лоцманів. Каже: колись у цій місцевості жили заможно, адже за сплавляння вантажів через пороги безстрашним лоцманам платили дорого. Крім того, у «несезон» – влітку та взимку, коли сплаву не було – лоцмани підзаробляли іншими ремеслами. Серед них були славні ковалі, шевці.
Половину свого заробітку від сплаву дніпровські лоцмани залишали у спільній касі і, за прикладом запорозьких козаків, витрачали на загальні потреби, будівництво церков та шкіл. Взаємовиручка та підтримка – ось головні принципи лоцманського співжиття, каже історик.
«Використовувались гамазеї, склади для зберігання зерна, це робились запаси на випадки неврожаю. Кожні три роки це зерно обновлювалось. Якщо був неврожай, то лоцманам це зерно безпроцентно давалось у борг. А з нового врожаю лоцман мав повернути зерно. До лоцманської громади належали Лоцманська Кам’янка, Старі Кодаки, селище Широке та сурські хутори. Усі справи вирішували фактично загальними зборами», – розказав Радіо Свобода Олег Воронько.
Нащадки лоцманів обіцяють пам’ятати
У день відкриття музею до нього завітало чимало літніх людей, нащадків лоцманів. Надія Казанець, онучка лоцмана Кузьми Казанця, що навчав човнярському мистецтву молодь, згадувала діда і своє дитинство.
«Ми жили на скелі, поблизу Дніпра. Коли прибували плоти, я бігла зустрічати свого діда Кузьму. Бігла по плоту і шугонула в воду, тоді мене витягли, порятували. І пам’ятаю, як дідусь привозив зі сплаву банки з сухим молоком. Такі великі сині банки. Це був такий гостинець! Дуже подобається цей музей, дуже вдячна тим людям, які змогли все це по крихті зібрати і зберегти», – поділилась Надія Казанець.
73-річна Неля Пономаренко, яка веде свій родовід від лоцманського роду Шрамів, передала музейникам свою весільну скриню і кілька фотографій діда. Шкодує,що своїм корінням почала цікавитись так пізно, на схилі літ.
«Про діда розказувала мама, що він був лоцманом. Батьків немає, вже ні в кого спитати. У мене є книга, це Яворницький подарував моєму дідові. Там усе про лоцманів, що вони їли, як працювали, скільки отримували за роботу. Дуже цікаво», – каже Радіо Свобода пані Пономаренко.
Нащадки лоцманів обіцяють водити до музею своїх онуків та правнуків і доповнювати експозицію старожитностями.
Між тим засновник музею лоцманів, останній лоцман дніпрових порогів Григорій Омельченко досі гідно не пошанований. Ініціатива перейменувати у Дніпропетровську вулицю на честь нього так і не втілена в життя.
