У 2014 році громадянин України, активіст Майдану Валентин Вигівський був затриманий співробітниками Федеральної служби безпеки Росії в окупованому Росією Криму. Йому були пред’явлені звинувачення в зборі і передачі представникові Китаю секретної інформації про двигун літака бойової авіації Росії. Під час слідства Вигівський дав свідчення з визнанням провини, але на суді заявив, що обмовив себе під тортурами.
У 2015 році Московський обласний суд визнав Валентина Вигівського винним у шпигунстві (ст. 276 Кримінального кодексу Росії) і призначив йому покарання у вигляді 11 років позбавлення волі.
Відтоді українець уже сім років перебуває в російських в’язницях і колоніях, останні п’ять років – у виправній колонії № 11 у Кірово-Чепецькому районі Кіровської області. Майже весь цей час Вигівського утримують в умовах одиночного ув’язнення в приміщенні камерного типу (ПКТ). Як «злісний порушник» в’язень позбавлений не тільки побачень, але навіть телефонних переговорів із рідними.
Під час зустрічі з правозахисниками 37-річний Валентин Вигівський повідомив про свій намір із 10 червня оголосити голодування з вимогою звільнити всіх українських політв’язнів у російських в’язницях.
Кореспондентка проєкту Російської служби Радіо Свобода Idel.Реалії зустрілася з Вигівським у колонії.
Валентина Вигівського серед інших ув’язнених я впізнаю відразу. Він мало змінився в порівнянні з колишніми фотографіями, тільки сильно змарнів і схуд. На ньому темна роба з білою смугою – звичайна форма одягу для в’язнів у російських колоніях суворого режиму. У Валентина бліде виснажене обличчя «в’язня підземелля» й почервонілі очі.
Під час зустрічі з членами Громадської спостережної комісії (рос. ОНК; такі регіональні органи в Росії мають контролювати дотримання прав людини в місцях примусового утримання) присутні співробітники російської Федеральної служби виконання покарань (рос. ФСИН), але це нікого не бентежить. Валентин Вигівський відверто розповідає про те, що йому довелося пережити.
– Я вже майже п’ять років сиджу в бетонному підвалі! Зазвичай ув’язнений сидить у ПКТ не більш ніж пів року, а я – п’ять років! Кожен раз мені продовжують покарання за всілякі уявні порушення. Наприклад, після прогулянки пропонують віник і лопату, щоб «прибрати». А коли я відмовляюся, тому що я заприсягся, що пальцем об палець не вдарю в цій країні, мені пишуть нове порушення! І я знову сиджу в кам’яному мішку! Не маю права навіть поговорити по телефону, не чую рідних голосів! Причому я впевнений, що це робить не місцева адміністрація, до неї в мене особливих претензій немає. Я думаю, це негласна вказівка ФСБ – тримати мене в «одиночці» щонайдалі від інших ув’язнених, замкнути від усього світу, щоб я швидше з глузду з’їхав!
– Може, хтось побоюється, що якщо вас перевести до загального загону, між вами й іншими ув’язненими виникнуть конфлікти?
– Так я знаю, що серед засуджених є відверті «путіністи». Але я не думаю, що ми будемо сваритися через політичні погляди чи до мене виникнуть претензії через те, що я такий страшний «шпигун». Хтось сидить за статтею за шпигунство, хтось за наркотики, а хтось за вбивство і навіть за людоїдство. Це ж колонія суворого режиму, тут особливий контингент.
Але в ув’язнених не заведено ставитися один до одного, керуючись вироком суду. Всі ж розуміють, що вирок може бути несправедливим. У нашій колонії, наприклад, сидять таджики й інші жителі «мусульманських» республік. Так у них стаття – «тероризм». Але я дуже сумніваюся, що вони дійсно терористи. Найімовірніше, якийсь товариш із ФСБ захотів підвищення по службі і сфабрикував гучну кримінальну справу, а свідчення з визнанням провини отримав під тортурами. Так було і моєму випадку.
– Вас катували?
– Мене били кілька днів на Луб’янці (на Луб’янській площі в Москві стоїть будівля центральних органів ФСБ, також цим словом переносно називають усю систему ФСБ Росії – ред.), а потім почалося щось узагалі неймовірне. Вивезли в ліс, поставили на коліна, вдягли мішок на голову і почали стріляти, ніби імітуючи розстріл.
– Після цього ви дали свідчення з визнанням провини?
– Так, я змушений був підписати. Тоді я ще своє життя цінував, сподівався, що мене звільнять, обміняють, а зараз така байдужість на душі… Все одно, що з тобою буде. У мене найкращі роки пройшли тут.
– Як проходить ваш день у приміщенні камерного типу?
– Ну, встаєш, виносиш свій матрац, потім сидиш цілий день на лавці. У камері зазвичай холодно, взимку пальці замерзають, коли пишеш лист. Я в основному читаю. Книжки, журнали, газети, листи рідних. Нещодавно ось у журналі «Дилетант» прочитав статтю про академіка Сахарова. Я раніше не знав, яка чудова це була людина, просто справжній герой! Мені він видався дуже близьким, адже я теж «технар», і теж боровся за свободу, а тепер опинився у в’язниці. Ну, що далі? Прогулянка, гуляю разом з іншими ув’язненими, але говорити мені з ними заборонено, тільки якщо таємно, щоб тюремники не помітили. Весь інший час я можу спілкуватися тільки з бетонною стінкою. Навіть радіо у мене в камері не працює, точніше, його ледве чутно.
– Яка їжа в колонії?
– Я б сказав, що їсти цю їжу можна, але отримати задоволення від такої їжі не можна. Зазвичай дають кашу на сніданок, суп із капустяним листям на обід, ну, така баланда тюремна, часом щось у вигляді м’яса там плаває. Рідні посилають мені гроші на рахунок, щоб я міг що-небудь купити в табірному магазині, але я прошу їх більше цього не робити, бо ці гроші все одно знімають на оплату штрафів за всілякі «порушення».
– Ви відмовляєтеся працювати?
– Я б із задоволенням працював, наприклад, на комп’ютері, бо я закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю «електроніка». Київський політех вважається одним із найкращих у світі. Але мене не тільки до комп’ютера, але навіть до телефону не допускають. Очевидно, тюремники побоюються, що я якісь відомості комусь передам, адже я такий небезпечний «шпигун»! А виконувати брудну некваліфіковану роботу, наприклад, мести підлоги або збирати якісь залізяки, я категорично не згоден.
– Яке медичне обслуговування в колонії?
– По мінімуму. Приходиш у медкабінет, тобі вимірюють зріст, вагу, тиск, температуру, якщо є температура, можуть дати аспірин. Мені пощастило, що я молодий і здоровий, мені медицина не потрібна. А ось ті, хто страждає на хронічні захворювання, їм доводиться скрутно. Я не п’ю і не курю, завжди займався спортом, але зарядку за наказом робити мені не хочеться. Це ще одне моє «порушення».
– Зараз до вас або інших ув’язнених застосовують «методи фізичного впливу»?
– Ні, такого не було. Зараз якщо хочуть когось побити, то роблять це не тут, а відвозять до Бібіка (Олександр Бібік – начальник колонії суворого режиму № 6 у Кіровській області. Колонія відома серед ув’язнених «катувальними умовами» – ред). А там уже силами «активістів», які співпрацюють з адміністрацією, будь-якого зухвалого змусять бути поступливим. Які методи там застосовуються, вам краще не знати.
– Ви не боїтеся потрапити «до Бібіка»?
– Мене катували на Луб’янці, мене навіть «розстрілювали», я все пройшов, мене цим не здивуєш. Я п’ять років сиджу в бетонному підвалі. Я вже нічого не боюся і нічого не чекаю від життя. І, чесно вам скажу, у мене виникають суїцидальні думки. Я не буду тут сидіти до 2025 року.
– Вибачте, як можливе самогубство в умовах в’язниці?
– Ви знаєте, все можливо. Можна і лезо дістати. Як саме, я вам розповідати при співробітниках не буду.
– Ви розмовляли з психологом?
– Так, але це нічого не дає. У тюремних психологів дуже низька кваліфікація.
У сусідній лікувально-виправній установі № 12, де я недавно був, в одному з кабінетів висить портрет Сталіна
– Як ви думаєте, сучасна російська в’язниця продовжує традиції ГУЛАГу?
– Для співробітників ФСВП ув’язнені – це не люди, так, людська біомаса, трохи краще від худоби. Кожен день тебе принижують, кожен день тобі втовкмачують, що ти тут ніхто. Путінський режим успадкував традиції і прийоми сталінського режиму. Не випадково в сусідній лікувально-виправній установі № 12, де я недавно був, в одному з кабінетів відкрито висить портрет Сталіна. У «В’ятлагу» (В’ятському виправно-трудовому таборі в Кіровській області, одному з найбільших таборів у системі ГУЛАГу; місто Кіров раніше називалося В’яткою – ред.) сидів мій дід Степан Олександрович, він воював і дійшов до Берліну у складі окремого саперного батальйону. Після війни його заарештували за те, що був на окупованій території, оголосили «ворогом народу» і заслали в «В’ятлаг». Він сидів там чотири роки, аж до смерті Сталіна. А тепер я теж сиджу в Кіровській області, можна сказати, в тому ж «В’ятлагу».
– Що ви знаєте про події на волі?
– Знаю, що пройшли мітинги за Олексія Навального, була великий шум, це чудово! Знаю, що сам Навальний зараз теж сидить у колонії суворого режиму, і що він багато крові попсував Путіну, і це теж чудово! Навальний – «хлопець з яйцями», так я вам скажу! Рано чи пізно і в Росії буде революція. Я думаю, що Росія як пиріг: буде кришитися по околицях – один шматок відірветься, за ним інший. І ці території, що «відірвалися», побудують свої демократичні держави, як це зробила Україна.
– Ви маєте намір оголосити голодування?
– Так, із 10 червня, якщо нічого не зміниться, я маю намір оголосити голодування з вимогою звільнення всіх українських в’язнів у російських катівнях.
– Що б вам хотілося передати на волю?
– Передайте всім: або мене звільнять, або я поїду на Батьківщину «небесним експресом»!
Згідно з даними українських правозахисників, у російських в’язницях залишаються 99 політв’язнів із України, в тому числі з Криму. Останній обмін утримуваними між Росією і Україною відбувся у вересні 2019 року. Під час нього було звільнено режисера Олега Сенцова, засудженого Росією до 20 років позбавлення волі за звинуваченням у тероризмі, і інших українських громадян. Напередодні обміну Сенцов теж оголошував безстрокове голодування.
Правозахисний центр «Меморіал» у Росії виявив у справі Валентина Вигівського ознаки фальсифікації і дійшов висновку, що позбавлення волі було застосоване з політичних мотивів на порушення права на справедливий судовий розгляд, інших прав і свобод, гарантованих Міжнародним пактом про громадянські і політичні права. Про це Idel.Реалії розповіла правозахисниця, журналістка, керівниця російської громадської організації «Русь сидящая» (благодійного фонду допомоги засудженим і їхнім родинам, що його російський Мін’юст назвав «іноземним агентом») Ольга Романова.
«Валентин Вигівський має статус політичного в’язня, і ставлення до нього російської пенітенціарної системи може бути упередженим. Валентин Вигівський близько п’яти років утримується в ПКТ – приміщенні камерного типу – це, якщо говорити звичайною цивільною мовою, в’язниця у в’язниці. Вигівський засуджений до 11 років суворого режиму. Але ПКТ – це режим, обмеження якого істотно серйозніші і суворіші від режиму, визначеного для Вигівського російським судом. Причому ніякого рішення суду для уміщення засудженого в ПКТ не потрібно; наскільки мені відомо, Конституційний суд Росії найближчим часом розглядатиме на відповідність законам Росії таке позасудове погіршення умов для засуджених. Що таке ПКТ? Це – камера. Обстановка мізерна: відкидні ліжка (вдень вони прикріплюються до стіни), прикручений до підлоги стіл і лава, ґрати на вікнах, ґратки на лампах і батареях, санвузол за перегородкою. Нічого з особистих речей і продуктів брати з собою не дозволяється (крім зубної щітки). Належаться прогулянки – півтори години на добу, бюджет витрат – до 5 тисяч рублів (нині це менш ніж 1900 гривень – ред.) щомісячно. Дозволяється одне короткострокове побачення, одна посилка (або передача) і одна бандероль раз на пів року. Як правило, засуджених жінок уміщують у ПКТ не більше ніж на три місяці, а чоловіків – не більше ніж на пів року», – каже Ольга Романова.
«За що? За порушення. Вони можуть бути найрізноманітнішими, як серйозними, так і ні. Як реальними, так і вигаданими. Не привітався, не застібнув ґудзик, або знайшли мобільник чи пляшку горілки. У ПКТ можна потрапити і за те, що четвертий раз за день не привітався з офіцером або просто не побачив його, і дійсно за серйозні порушення – наприклад, за бійку. Для накладення стягнення не потрібні ні свідчення, ні розгляди. Статті 117 і 118 Кримінально-виконавчого кодексу Росії (про стягнення і покарання) сформульовані так розпливчасто, що під них можна підвести все, що завгодно», – продовжує Ольга Романова.
Вона бачить один вихід із цієї ситуації – подавати в суд. За словами Романової, треба пройти повний цикл і оскаржити відмови. Правозахисниця не вірить у позитивне рішення російських судів, але касація відкриє шлях до Європейського суду з прав людини.
