ЗАПОРІЖЖЯ – Другий рік поспіль дослідники з Національного заповідника «Хортиця» працюють на ґрунтовому скіфському могильнику на Хортиці. Він був випадково виявлений ще у 90-і роки. Втім, це не єдина значна скіфська пам’ятка, що зафіксована на острові. Раніше, на Хортиці було досліджене укріплене скіфське городище. Хто ж вони, скіфи Хортиці? Радіо Свобода побувало на розкопках на острові та розпитало запорізьких дослідників.

«Могильник датується поки 4-м сторіччям до н.е. Можливо з часом датування більш розшириться. Початок робіт на цьому могильнику був ще 1995 року. Тоді було знайдено перше поховання. Пов’язана знахідка була з прокладанням поруч інженерних мереж. Під час неї співробітники, що контролювали цей процес, виявили кілька скіфських могил. Це було дослідження Максима Остапенка. Було знайдено скіфську катакомбу та кілька простих ям. Знайдені грецький чорнолаковий канфар, дзеркало, скляне намисто, вістря стріл. Були виявлені як чоловічі, так і жіночі поховання. Такі об’єкти, як ґрунтові могильники, зустрічаються рідко, бо їх, в першу чергу, важко знайти. Ще якісь 50 років тому здебільшого вважали, що скіфи ховали лише під курганами. І кажучи про скіфське поховання, ми всі уявляємо собі поховання під курганом. Але насправді це не так, оскільки сьогодні відома доволі велика кількість поховань без курганів», – розповідає про об’єкт, який досліджують археологи, провідний науковий співробітник відділу охорони пам’яток історії, археології та природи Національного заповідника «Хортиця» Дмитро Никоненко.

Працюють на могильнику дослідники другий рік поспіль. Минулого року ними було виявлено чоловіче поховання. Воно було добре збережене. Історики кажуть, що попри масові ознаки роботи грабіжників на могильнику минулорічна знахідка не постраждала від них.

«На поверхні поховання було відмічене колом з каміння. Його було дуже багато. Середніх розмірів, скажімо так. Були знайдені залишки тризни. Це свідоцтво поховально-поминального звичаю, до речі наші поминальні звичаї так само беруть коріння у давнині. І це звичайна річ, що коли через роковини чи в певні дати частина плем’я проводила якісь дійства на могилі: їли, пили, лишали посуд, частки худоби. Ми знаходили залишки проведення таких звичаїв. І цікава була конструкція поховальної ями. Це була не звичайна прямокутна яма, а катакомба, тобто була вхідна яма, і була вирита камера спеціальна для мерця. Коли сучасні дослідники намагаються інтерпретувати таку конструкцію, то за однією з версій, – це підземна юрта, кибитка чи намет. Скіфи зазвичай не будували собі традиційних помешкань зі стінами: вони жили або в кибитках, або в наметах, як кочовики. І така підземна камера – це уособлення, якраз, підземної кибитки, де мав жити похований після смерті», – ділиться Дмитро Никоненко.

Дослідник додає: «Чоловік був доволі великого на той момент зросту. Зараз вже відомо, що йому було близько 30 років, коли він помер. З ним були вістря стріл. Тобто був колчан з органічних матеріалів. Він не зберігся, але стріли залишилися. Були залізні і бронзові стріли – за ними вдалося точно датувати поховання. Це було між 375 і 350 роками до нашої ери. З чоловіком було покладено ніж, жертовну їжу. І ніж був саме таким, яким вони їли, розрізали м’ясо. Мерцю поклали частину туші молодого бика. І відповідно ми знаємо, що поховання відбулося восени – встановили за віком цього бика».

Підкинула ця знахідка і певну загадку дослідникам. Чоловіка-небіжчика супроводжував традиційний для скіфів набір зброї, а ось його розміщення поки не має аналогів, зафіксованих археологами.

«Вхідна камера не засипалася, засипалася сама яма. Вхід у камеру зазвичай закладали камінням. В цій катакомбі було так само – каміння було великих розмірів, набагато більше, ніж каменів зверху у кромлесі. Деякі були важчі за 100 кілограмів. І під нижнім каменем було сховано два предмети – залізні вістря списа і дротика. Вони непогано збереглися. Були встромлені у землю. Накриті камінням. Це рідкісний випадок. Зазвичай такий інвентар клався до могили чоловіків-воїнів, але поруч. Це звичайна річ – такий набір, дротик і спис, але вони клалися поруч у камері. Відома декілька випадків, коли вони встромляються. Навіть Геродот, коли писав, як скіфи ховають своїх царів, казав, що по кутах могили встромляють списи. Але коли встромляли такі предмети за межами камери і була саме схованка, коли вони були закриті камінням, аналогій поки нам невідомо», – розповідає Дмитро Никоненко.

У 1990-і роки запорізькі дослідники виявили не лише скіфський могильник, який зараз вивчають науковці з Національного заповідника «Хортиці». Було з’ясовано, що на острові було розташоване скіфське укріплене поселення на Совутиній скелі. У його дослідженні брав участь в.о. генерального директора заповідника Максим Остапенко. Він розповідає про тодішні знахідки, зроблені разом з колегою Нелою Козачок у 1993–1995 роках:

«Те, що там було городище, було відомо давно, але ніхто не міг сказати, якого часу воно і з чим пов’язано. І після наших розкопок ми точно знаємо, до якого періоду воно відноситься, чим його мешканці займалися, які були нюанси господарського життя. Городище – це свідчення певної концентрації людей, з одного боку. А з іншого боку, свідчення певних військових загроз. Тобто задля чого було збудовано це городище? В результаті дослідження, аналізу всієї навколишньої ситуації, ми зрозуміли, що це городище було невипадково побудоване саме на Совутиній скелі в північній частині Хортиці. Воно, власне, перекривало місце переправи на Хортицю. Тобто це було свідомо зведене городище, укріплення, яке контролювало переправу з лівого берега Дніпра на Хортицю і далі на правий берег. Чому це важливо? Скіфи в більшості своїй мешкали в степу, кочували з величезними отарами і табунами. Були сезонні перекочівки, і контроль за переправою через великі річки був стратегічною річчю. Хто контролював переправу – той власне і контролював потоки різноманітних тварин, які переганяли народи, що мешкали у степу», – каже Максим Остапенко.

Наявні історичні джерела, в тому числі «Історія» Геродота, дозволили дослідникам ідентифікувати скіфів-мешканців Хортиці як скіфів-землеробів або скіфів-георгой. Ці скіфи мешкали від зони дніпровських порогів аж до пониззя Дніпра в районі сучасної Херсонщини. Максим Остапенко зазначає, що названа категорія скіфського населення була найбільш ймовірно підлеглими правлячої верхівки скіфів – царських скіфів.

«Відомо за історичними джерелами, що в середині племені скіфів-землеробів, георгой, було населення, яке звали герами. Їхню назву теж зафіксував Геродот. Ці гери в Геросі, місці, де були царські кургани, будували могили для царів – складні кам’яні споруди навколо курганів, допомагали насипати кургани, будували різноманітні підземні катакомби, в яких ховали скіфських царів. Вони, скоріш за все, були підлеглими скіфських царів. І таким чином, вони здійснювали дуже важливу для всіх давніх народів функцію спрямування померлого царя у потойбічний світ до його першопредків. Жили вони стаціонарно уздовж Дніпра, і відповідно володіли навичками і обробки землі. А з іншого боку, вони контролювали переправи. І саме вони були основними господарями на цій вузькій зоні між правим і лівим берегом Дніпра», – пояснює Максим Остапенко.

«Думаю, що це певна цікава деталь скіфського суспільства, бо більшість досліджень, які були присвячені скіфам, концентрувалися навколо кочових скіфів, тих, хто залишив кургани. Переважно дослідження стосувалися курганів в степовій зоні, і всі практично були впевнені, що мова йде про кочовиків, що століттями, тисячоліттями кочували по степу. На Хортиці ж ми зустріли абсолютно інший прояв скіфської культури – життя на стаціонарних поселеннях, життя населення, яке, окрім скотарства, займалося землеробством. Відомо, що наші, хортицькі скіфи, і взагалі скіфи-георгой, активно використовували річку і займалися рибальством. А рибальство передбачає вже наявність певного судноплавства, тобто наявність плавзасобів – хоч якихось невеличких човнів. Для людини ж, що мешкає в степу, вода, особливо велика – це вороже середовище. Для хортицьких скіфів вода навпаки була їх традиційним середовищем, бо вони себе почували, я впевнений, як риба у воді на цих островах, на скелях, порогах», – додає запорізький дослідник.

Хто такі скіфи Хортиці?

Стаціонарні поселення – це не лише єдина особливість життя хортицьких скіфів порівняно зі скіфами, що кочували степовою зоною. Свої особливості мав і поховальний обряд, що фіксується в острівних мешканців.

«Кургани вважалися єдиним способом, яким давні скіфи ховали своїх предків. На Хортиці ми підтвердили, що було відомо раніше, що паралельно з курганним обрядом кочовиків існував інший. Люди, які мешкали уздовж Дніпра, ховали не на висотах, як завжди, це робили кочовики, а ховали часто своїх померлих недалеко від Дніпра, від води. Тобто показували більш тісний зв'язок людини з водою, ніж степом. Це перший момент. Другий, це те, що вони не насипали кургани. Вони створювали за дуже-дуже давньою традицією, що бере початок ще з епохи міді і бронзи, кам’яні закладки або кромлехи, або інші конструкції з каменю. Вони були плоскими, тобто не підкреслювали, не підіймали поховальну споруду, а навпаки робили її плоскою, викладали з каменю різноманітні конструкції. В основному вони були в формі кола, або ж були видовжені уздовж поховальної ями. Траплялись і квадратні. Це так звана культура кам’яних закладок. І ці закладки дуже сильно відрізняються по обряду від кургану», – розповідає Максим Остапенко.

Пояснень таких відмінностей в обряді поховання серед скіфів може бути декілька. Це, як і майнова відмінність між небіжчиками, яких ховали у різний спосіб, так і образ життя племен, які ховали своїх близьких у різний спосіб.

«Перша, звичайно найбільш проста, причина – це майнова, тобто чим більш заможна людина, то з тим більшими затратами праці її ховали. Але, скоріш за все, не лише це є основним чинником. Справу у тому, що скіфи – це не такий монолітний етнос. Будь-які спеціалісти скажуть, що скіфи, що традиційно для кочових племен, коли йшли через степовий простір, так званий Великий степ, який від Монголії тягнеться до Карпатських гір, всі кочові племена, що їм траплялися, включали, умовно кажучи, в свою орду, асимілювали. І разом вони всі йшли на захід. І тому скіфи, що вже опинилися в Причорномор’ї – це не ті скіфи, які були на Кавказі, Алтаї, Казахстані», – каже Дмитро Никоненко.

«Так, ядро етносу було, але чим далі кочовики на захід просувалися, то тим більш багатоетнічним ставало це об’єднання. І тому поховання в ґрунтових могильниках – це поховання, скоріш за все, частини етносу, яка мала такий звичай. Тобто вони не тому ховали людей без курганів, бо це люди були не заможні чи це важко зробити. У нас зафіксований такий звичай: після поховання вони викладали на поверхні кам’яні різноманітні закладки – кромлехи, круги чи різні площадки. І це по трудовитратам було також дуже важко, дуже не просто. Треба було з берега нанести це каміння, зробити цю викладку. Часто це кілька тон граніту. Тому треба ще порівняти, що важче – невеликий курган насипати чи зробити таку кам’яну закладку», – додає археолог.

Максим Остапенко у свою чергу наголошує: «Ці дві традиції насипання кургану і створення безкурганних могильників йдуть паралельно у нашому регіоні, починаючи з мідної і бронзової доби. Ймовірно, це було свідченням, або якоїсь соціальної різниці між племенами, або ж дійсно було якесь автохтонне населення, яке з давніх часів мешкало у заплаві Дніпра. Незалежно від того, які хвилі кочовиків проходили, чи кіммерійці, чи скіфи, чи ще якесь плем’я пройшло, тут мешкало відносно стабільне і традиційне населення, яке переймало швидше за все певні елементи традицій того народу, який проходив, кочував, домінував у степу, але залишало якісь свої елементи, в тому числі ось ці кам’яні закладки. Не курганні, а саме ґрунтові могильники на терасі над Дніпром було свідченням якогось місцевого населення, яке корінням своїм сягає в давню-давню історію ще мідної і бронзової доби. Ймовірно, саме хортицькі скіфи були автохтонним місцевим населенням упродовж тисячоліть, починаючи з 4-3 тисячоліття до н.е.».

Отож, яка доля спіткала цих, скоріш за все, місцевих мешканців Хортиці? Дослідники зазначають, що інформація про скіфів-землеробів фіксується у письмових джерелах часів сарматів. Зокрема, є свідчення про створення скіфами-георгой державного утворення – так званої Малої Скіфії.

«Відомо, що ці скіфи-георгой проіснували і весь сарматський період, але вони були вимушені перемістися з нашої території в пониззя Дніпра, в район Херсонської області, і створили так звану Малу Скіфію. Відомо понад десяток городищ, у створенні яких, ймовірно, приймало участь саме це населення скіфів-землеробів. Дуже ймовірно, що воно потім, в тому числі, долучилося і до формування слов’янського етносу тут, в степовій зоні – черняхівської культури, потім пенківської культури. Тому, ймовірно, що на цій території, хай і з відносно невеликим об’ємом, існували племена або народи, які не кочували, і не зникали з історичної карти, як більшість кочовиків зникла, а перейшло у формування інших вже стабільних народів, які відомі в історичних джерелах», – підсумовує Максим Остапенко.