Сучасна система колективної безпеки переживає сьогодні глибоку кризу, спричинену збройною агресію Росії проти України.
Така міжнародна організація, як ООН, створена з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, зокрема шляхом боротьби з агресію, продемонструвала свою неспроможність захистити свої держав-членів від агресії з боку інших членів цієї організації.
У зв’язку з чим виникає необхідність створення нової, більш ефективної системи колективної безпеки. Для того, щоб збудувати нову систему колективної безпеки, необхідно врахувати ті недоліки, які існують у нинішній системі, а також відповісти на питання стосовно того, які політичні і правові механізми можуть забезпечити колективну безпеку співтовариства держав.
Які механізми виробило людство?
Як відомо, першою європейською системою держав стала Вестфальська система, Вестфальский мир 1648 року, основою якого став принцип поваги до суверенітету та система балансу сил в міжнародній системі.
Саме система балансу сил розглядалася в якості запобіжника агресивним війнам. Запобіжника, який не завжди спрацьовував, хоча, як вважають деякі теоретики та історики міжнародних відносин, міг попереджувати війни між великими державами впродовж певного періоду європейської історії.
Тим не менш, політика балансу сил виявилися нездатною попередити вибух Першої світової війни.
В результаті цієї війни людство вперше зробило спробу створити систему колективної безпеки у вигляді такої міжнародної організації як Ліга Націй. Як зазначав великий юрист-міжнародник Ганс Кельзен, «ідея універсальної міжнародної організації для колективної безпеки спрямована проти політики альянсів взагалі і так званого балансу сил зокрема».
Однак і Ліга Націй через свої вади не змогла попередити Другу світову війну, результатом якої стала друга спроба створення універсальної міжнародної організації, на яку її творці покладали завдання з підтримання міжнародного миру та безпеки, тобто ООН.
Разом з тим і ця міжнародна організація виявилася недосконалою, у зв’язку з чим її своєрідним додатком стала політика ядерного стримування часів «холодної війни» у вигляді так званого «взаємно гарантованого знищення» («mutually assured destruction»), коли, на думку деяких політологів, ядерний потенціал СРСР і США дозволив уникнути глобальної війни.
У чому суть колективної безпеки?
У самому загальному плані суть колективної безпеки полягає у тому, що у разі збройного нападу (агресії) однієї держави на іншу державу усі інші держави мають захистити державу-жертву агресії, прийти їй на допомогу.
Що ж заважає нинішній системі колективної безпеки у вигляді ООН виконувати цю функцію?
Або, інакше кажучи, які є недоліки цієї системи, через які ООН не впоралася зі своїм головним завданням з підтримання міжнародного миру та безпеки і не змогла захистити Україну від російської агресії.
Насамперед, таким суттєвим дефектом ООН є можливість заблокувати одним із постійних членів Ради Безпеки ООН обов’язкового рішення Ради Безпеки стосовно примусових дій, спрямованих на попередження та припинення акту агресії (так зване «право вето»).
Яскравим прикладом цього недоліку ООН стало те, що держава-агресор, Росія, яка всупереч Статуту ООН захопила місце СРСР в Раді Безпеки ООН, фактично заблокувала можливість ухвалення Радбезом резолюції, яка б могла зупинити російську агресію проти України.
Іншими словами, парадокс діяльності ООН полягає в тому, що участь в ухваленні рішення щодо санкцій проти держави-агресора на захист держави-жертви агресії може приймати сама держава-агресор.
Така ситуація є неприйнятною з практичної, юридичної і логічної точок зору.
Саме тому нова система колективної безпеки має усунути цей суттєвий недолік.
Що треба зробити?
Держава-агресор не повинна брати участь у процесі встановлення факту агресії та у прийнятті рішень стосовно визначення санкцій та заходів проти агресора.
Іще одним суттєвим недоліком є відсутність у Міжнародного Суду ООН обов’язкової юрисдикції щодо такого вкрай небезпечного міжнародного злочину, як злочин агресії.
Як зазначав у своєму виступі головний обвинувачувач від США на Нюрнберзькому Трибуналі Роберт Джексон, «останній крок для уникнення періодичних війн, які є неминучими в системі міжнародного беззаконня, є те, щоб зробити державних діячів відповідальними перед законом».
Міжнародний Суд ООН має отримати обов’язкову юрисдикцію щодо злочину агресії, а його рішення з цих питань повинні бути обов’язковими не тільки для держав-сторін спору, але й також для всіх держав світу та для Ради Безпеки ООН.
У питаннях боротьби з агресією між Міжнародним Судом ООН та Радою Безпеки ООН повинна бути чітка і ефективна координація дій.
Важливим є також притягнення до відповідальності тих державних лідерів, які несуть відповідальність за планування і здійснення агресії. Причому розгляд справ осіб винних у вчиненні злочину агресії має відбуватися навіть заочно (in absentia). Головне тут зробити так, щоб потенційні злочинці чітко усвідомлювали що за здійснення своїх злочинів вони будуть неминуче покарані.
Це лише декілька елементів необхідних для створення нової архітектури глобальної системи колективної безпеки. Іще одним елементом може бути створення спеціальних збройних сил міжнародної організації, які б безпосередньо підпорядковувалися цій організації і були незалежні від конкретної держави-члена цієї організаці
На базі ООН?
Нова система колективної безпеки може бути побудована на базі існуючої ООН або шляхом створення принципово нової міжнародної організації.
Якщо нова система колективної безпеки створюватиметься на базі ООН, то це вимагатиме радикальної реформи структури і функцій таких органів ООН як Рада Безпеки і Генеральна Асамблея.
Так, наприклад, членство в Раді Безпеки треба бути значно розширити, а резолюції Генеральної Асамблеї ООН можуть набути юридично обов’язкового характеру.
На наше переконання, Україна, яка не тільки є жертвою агресії, але й також державою, котра самостійно і успішно дає відсіч агресії з боку Росії, має повне моральне право і повинна представити свій проект створення нової системи колективної безпеки, який б гарантував справжню безпеку і надійний захист від агресії усім державам світу без винятку.
Олександр Мережко – голова Комітету Верховної Ради з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, доктор юридичних наук, професор
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
