Українські політики мають чіткіше засуджувати напади на ромів – доповідачка комітету ООН

У ромських таборах в Україні, за оцінками поліції, живе більше ніж сотня тисяч людей. Частина з них має проблеми з документами, а відтак – доступом до більшості соціальних послуг і легального працевлаштування. Особливо вразливою групою у цих спільнотах правозахисники вважають жінок. У Києві завершилася дводенна конференція, на якій політики та урядовці обговорювали з представниками українських та міжнародних організацій, як їм можна допомогти. Про ситуацію в Україні та закордонний досвід вирішення проблем ромів, який би вона могла перейняти, Радіо Свобода поговорило з однією з учасниць цього обговорення, доповідачкою Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації Рітою Іжак-Нджай

– Я не впевнена, що можна порівнювати різні країни, але те, що є спільною проблемою країн Європи – це зростання ксенофобії, упереджень та стигматизації ромів. В Україні нас непокоять напади та насильство щодо ромського населення: з минулого року зафіксовано близько десятка атак (за даними поліції, щонайменше 6 – ред. ).

Щойно у мене була зустріч з українським віце-прем’єром (Павлом Розенком – ред.), і я заохочувала його говорити про ці напади публічно, засуджувати їх, аби вони більше не повторювалися. Це те, що турбує нас, світову спільноту. І я думаю, що політики мають чіткіше засуджувати напади і підтримувати проведення заходів із попередження насильства. Я маю на увазі , зокрема, посилення співпраці із ромськими громадами, більш систематичну і відкриту з ними комунікацію.

– Чи погоджуєтесь ви із тезою, що ромські жінки – більш дискримінована група, ніж чоловіки?

– Так, абсолютно. Це пояснюється багатьма факторами. Зокрема, у традиційних ромських спільнотах – багато очікувань від жінок: їх бачать як тих, хто має народжувати дітей, або рано залучають до роботи. І для ромської дівчини важко вирватися з цього, обрати свободу робити те, чого вона насправді хоче. Особливо зважаючи на ранні вагітності, через які дівчата часто рано кидають школу.

І окремо варто сказати про емоційну складову проблеми – ідею меншовартості, яку інші вкладають змалечку у голови ромських дівчаток. Пізніше, уже в дорослому віці, вони вважають, що їм не варто заявляти про себе, що їхні голоси не є важливими, і це сильно заважає їм займатися якоюсь публічною діяльністю або брати участь в ухваленні рішень.

Тому ромські жінки сильніше маргіналізуються, ніж жінки, які не є представницями цієї меншини, або представники цієї меншини чоловічої статі.

– Ви починали працювати як правозахисниця в Угорщині. Чи можна сказати, що там вдалося вирішити якісь із озвучених вами проблем? Чи є взагалі якийсь закордонний досвід, який би тут, в Україні, міг бути використаний як приклад?

– В Угорщині також є випадки насильства щодо ромів. Були зафіксовані навіть декілька убивств.

– Цього року?

– Ні, це було кілька років тому. Це була трагедія, тому що загинула дитина. Так само це був дуже повільний процес (розслідування – ред.), ми також мали проблеми з поліцією. Я б сказала, що це поширена проблема – правозастосування, коли йдеться про ромські спільноти.

Але з іншого боку, ви маєте також дуже хороші практики. Наприклад, в Україні діє багато ромських громадських організацій, які виконують багато роботи, у вас є ромські адвокати, що працюють у регіонах, захищаючи права ромів. Тож я думаю, ми повинні стежити за тим, щоб хороші практики, які діють в Україні, підтримувалися владою і продовжувалися.

– Якщо говорити про інші етнічні меншини в Україні, як ви оцінюєте ситуацію?

– Я вперше приїхала в Україну у квітні 2014-го. Я готувала звіт про ситуацію з меншинами загалом. Я виявила, що меншини дуже добре ладнають одна з одною. Чого не вистачало – сильної урядової політики із захисту меншин і уваги до їхніх проблем.

І я завжди висловлювала занепокоєння через те, що в Україні – дуже маленький штат людей у Міністерстві культури, який цими питаннями опікується. Я не думаю, що цього достатньо. Я навіть не впевнена, що Міністерство культури – це найкраще місце для вирішення питань, пов’язаних з меншинами, бо йдеться про права людини, тож ця тема більше пасувала б Міністерству юстиції.

Окрім того, на мою думку, така різноманітна країна, як Україна, потребує більшої кількості фахівців, які б займалися меншинами, бо ми бачимо, як ситуація загострилася у 2014-му, і не було достатньої кількості людей, щоб швидко на це все реагувати.

Тому мені б хотілося, щоб уряд посилював саме цей напрямок, наймав більше фахівців, збільшував фінансування. Можливо, також було б корисно посилювати незалежну інституцію уповноваженого Верховної Ради з прав людини, бо роми та інші представники меншин мають спрямовувати кудись скарги, і один омбудсмен навіть з багатьма представництвами просто не зможе вирішити усі питання. Можливо, потрібно забезпечити, аби інші інституції також сприяли інтеграції у суспільство меншин, зокрема, ромів.

– У 2014-му в Україні почався конфлікт, який триває донині і впливає на всі сфери життя. Що змінилося за цей час, за вашими спостереженнями?

– Коли я була тут, я подорожувала по всій Україні. Дійсно тоді починався конфлікт (на Донбасі – ред.), який був, як мені здається, неочікуваним для світової спільноти.

Зараз Україна змушена докладати зусиль, щоб вирішити конфлікт, але вона також повинна не забувати про свої зобов’язання. Якщо говорити про ситуацію з ромами, то є Національна стратегія, національний план дій.

І 2020-й – це важливий рік, тому що, по-перше, треба буде затверджувати нову ромську стратегію. А по-друге, Україна буде звітувати перед Комітетом ООН з ліквідації расової дискримінації, і ми будемо оцінювати розвиток ситуації з погляду ООН.