«Шлях до діалогу лежить через дітей». Як активісти в Україні подружилися з ромами

Тетяна Байбак

Суспільство активно обговорює напади на ромські поселення, які відбулися протягом останніх місяців: пожежі, розгони і навіть убивство. Думки розділилися: одні різко критикують і засуджують прояви насильства, інші підтримують такі дії і обґрунтовують їх поганою інтегрованістю ромів у суспільне життя. Євген Савватєєв, представник організації «Молодь за мир», розповів Радіо Свобода про літні табори для ромів в Україні, мрії ромських дітей і пояснив, чому напади і розгони не сприятимуть їхній інтегрованості.

«Ми дізналися про ромський табір, коли його спалили»

«Уперше ми дізналися, що в Києві є ромський табір, у 2012 році, коли побачили в новинах, що його спалили. Потім стало відомо, як усе відбувалося: людей попросили виїхати з цього місця, а потім спалили табір. З’являлися повідомлення, що це зробили правоохоронні органи», – згадує Євген першу особисту зустріч із ромами.

Після тієї події президент «Конгресу Ромен України» Петро Григоріченко розповів, що ромський табір неподалік від колії, не був хорошим видовищем із вікна поїздів для туристів, які приїхали тоді до Києва на Євро-2012.

Уперше організація «Молодь за мир» помітила ромських дітей 2013 року в Голосіївському районі. Діти розповіли, що живуть на Лисогірській, і активісти прийшли туди, щоб познайомитися з ними та їхніми батьками.

Складно було уявити таке місце в Києві – територія була схожа на смітник. «За радянських часів це і було сміттєзвалище. Коли ми запостили фотографію з цього поселення у Facebook, один наш друг із Казахстану в коментарях запитав, чи це в Сирії. Все виглядало, як після бойових дій», – розповідає Євген.

«Це народ дітей»

«Ми почали знайомитися з дітьми, бо шлях до діалогу із ромами, до змін у їхньому житті точно лежить через дітей. Це народ дітей – в одній сім’ї їх може бути до десяти. Ми побачили, що вони бігають босі, голі. Звичайно, не ходять до школи, бо їхня школа на Закарпатті», – ділиться Євген.

Волонтери почали виводити дітей із табору і влаштовувати поблизу на галявині свято: брали м’ячі, кольорові кульки, розмальовки, вигадували ігри. Виникали деякі труднощі: серед активістів не було професійних педагогів і не всі діти говорили українською чи російською. Доводилося брати з собою когось, хто міг перекладати і допомагати в комунікації.

Дітям подобалися ці зустрічі, тому часто приходив хтось новий. Батьки не були проти, лише іноді заперечували, якщо йшлося про хлопчиків підліткового віку, які могли в цей час замість того, щоб бути з активістами, наприклад, копати метал. У таких випадках волонтери їх переконували.

На перший табір, який тривав 4 дні і був розташований за Києвом, організація взяла 8 дітей української національності і 8 ромської. На початку не обійшлося без труднощів. Активісти попередньо домовилися із батьками цих дітей, але, коли приїхали до них уранці, не всі були готові. Деяких батьків довелося вмовляти. Вони запитували, у чому дитина буде ходити. Волонтери пояснювали, що вже мають одяг. Далі батьки казали, що одяг може забруднитися. Організатори запевнили, що це не буде проблемою і його виперуть. На кожну репліку ромів у волонтерів була своя.

У цьому літньому таборі учасники та організатори разом малювали, проводили спортивні змагання, їздили на екскурсію на страусину ферму. Розвагою для дітей, які живуть у таборі, було вмивання. Євген пояснює: «У них удома, у звичайному житті нема таких засобів, тому тут вони хотіли отримати цього якнайбільше. Вранці хвилин 20-30 йшло на те, щоб вони вдосталь могли вмиватися».

Звідки беруться стереотипи і як із ними боротися

Серед дітей також можуть бути стереотипи й упередження. На початку іншого їхнього табору деякі діти трималися відсторонено і не сприймали ромів так, як хотіли волонтери, проте з часом ситуація змінилася. Євген згадує: «Наприклад, Іван (українець за національністю) і Степан (ром за національністю) виявили, що обидва люблять футбол. Вони почали разом грати і до кінця табору забули про стереотипи і упередження, які були на початку».

Волонтери вважають, що руйнувати бар’єри й стереотипи можна лише через особисте знайомство, а самі упередження беруться від дорослих, яким боротися з ними складніше, адже в дорослих вже є історії про те, як їх пограбували. У Євгена такий випадок також був, але набагато більше позитивних спогадів, пов’язаних із ромами.

«Є спокуса в людей говорити про ромів як про одне ціле, але вони дуже різні і їх не варто узагальнювати. Відрізняються вони навіть мовами: хтось говорить мадярською, інший – російською чи українською», – пояснює активіст.

Волонтери вчили ромів читати і рахувати, а діти навчили волонтерів слухати їх, часто ділилися з ними своїми мріями. У кожного є захоплення і хобі. Наприклад, хлопчик Степан, який погано читає українською і російською, легко впізнає здалеку марки автомобілів. Євген додає: «Коли ми, ідучи на заняття, проходили біля автосалону, він завжди зупинявся там, щоб роздивитися авто. Хлопець міг мені багато чого розказати про машини того, чого я не знав».

Ромам складніше почати спочатку

Часом і діти, і їхні батьки казали, що не хочуть жити так, як вимушені. Коли хтось хоче щось змінити, він може піти на нову роботу або отримати іншу освіту. Якщо таке бажання виникає в ромів, вони так легко цього зробити не можуть, тому що на роботу їх часто не беруть, з освітою також є проблеми.

Недавно у МВС створили робочу групу з питання інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини. Ця група має на меті зробити відносини між людиною та державою довірливими та забезпечити доступ до прав особам ромської національності.

Члени руху «Молодь за мир» приїжджали в село на Закарпатті, де є домівки ромів, з якими вони познайомилися в Києві. Волонтери помітили, що школа, у якій вчаться діти, недостатньо зацікавлена в ромських учнях: коли вони приходять, їх саджають на задню парту і не запитують у батьків про причини пропусків. Здивувала волонтерів і поведінка керівництва: «Директорка школи сказала нам, що в дітей «у крові не хотіти вчитися». Але хто брав цей аналіз крові? Ми не стикалися з тим, щоб діти не хотіли вчитися. Я такого не бачив, хоча вже 5 років знайомі».

Волонтери навчають дітей, проте розуміють, що не можуть замінити для них справжню школу чи університет. Після неформальних уроків діти не отримають державних дипломів і сертифікатів. Волонтери навчали того, чого вчать дітей у початковій школі, хоча деякі з їхніх учнів були старші за десять років. Євген зазначає, що активісти можуть сприяти в цьому питанні, проте гарантія освіти для дітей залишається за державою. Він запевняє, що волонтерські організації можуть допомогти чиновникам знайти спільну мову з ромами, але вони не можуть замінити цих чиновників.

Проблема не в суспільстві, а в ідеях

Волонтери розповідають, що після останніх нападів роми налякані. Наприклад, ромів, які жили на Лисій горі, до цього ніколи так не розганяли. Зазвичай їх просили залишити цю територію або через Євро-2012, або через Євробачення 2017 року. Потім їхні намети спалювали. Цього разу все відбувалося по-іншому – до людей було застосоване насильство.

Днями ООН закликала Україну вжити заходів для захисту прав ромів. «Ми також серйозно стурбовані зростанням ненависті та насильства на расовому ґрунті щодо цієї спільноти, особливо проти її найуразливіших членів – жінок та дітей», – йдеться у заяві експертів ООН.

Євген зазначає, що загалом суспільство в Україні є толерантним і відкритим, тому проблему варто шукати не в ньому, а в тих ідеях, які поширюються. Він пояснює: «Коли вони пов’язують свої дії з тим, що роми погано інтегровані, виникає одне питання: а після погромів вони стають більше інтегровані? Ці люди говорять, що за допомогою погромів борються зі злочинністю, але зі злочинністю має боротися поліція. Якщо цього не відбувається, то треба ставити питання поліції, а не брати в руки ножі, газові балончики й кидати каміння. Не можна перекидати відповідальність за злочин, якщо він є, на весь народ».

Волонтери стурбовані підтримкою погромів користувачами соціальних мереж, адже після кожного випадку, навіть після вбивства, у мережі можна було зустріти і схвальні пости, і коментарі.

Голова Національної поліції Сергій Князєв повідомив, що в України існує близько 3100 місць компактного проживання ромів, а загальна чисельність людей, які там проживають, – більше 100 тисяч осіб. До поліції за цей рік надійшли шість повідомлень про напад на стихійні поселення: три – у Києві, два – у Львівській області, одне – у Тернопільській.

Євген Савватєєв розповідає, що проблеми зазвичай не виникали і люди ставилися прихильно до акцій волонтерів, навіть допомагали. Він згадує: «Іноді йдеш по вулиці, а з тобою десять ромських дітей. Люди з посмішкою сприймають таку картину. Були ті, хто незадоволені, бо діти могли кричати. Але всі діти кричать. Натомість часто ми зустрічали людей, які могли нам чимось допомогти навіть фінансово».

За час спілкування із ромами активісти часто помічали готовність перехожих допомагати та йти на контакт. Волонтер згадує: «Бувало, що, коли заходиш із ромською дитиною у крамницю, у продавщиці вже є заготовлене безкоштовне печиво, бо вона знає, що ромські сім’ї живуть недалеко. Йшли також із дівчинкою Норою. Зупинила нас бабуся, яка колись давала їй речі, і винесла ще один пакет. Я не можу сказати, що українське суспільство нетолерантне. Воно готове допомагати».