Олег Сенцов не буде дивитися документальний фільм про власне ув’язнення, не любить фотографуватися і вважає, що як громадянина України його сформував Майдан. За два тижні після повернення з російського полону він навідався до редакції Радіо Свобода і поговорив із журналісткою проєкту «Крим.Реалії». Ми публікуємо першу з трьох частин інтерв’ю режисера.
– Олеже, ви вже два тижні на волі. Чи є у вас перші враження?
– Про свої перші враження я написав у фейсбуці, пост, тому що я точно не поспішаю з якимись висновками, гучними словами. Перше, що я відчув, я написав – що я очікував великих змін у країні. Вони є, але не такі сильні, як хотілося б і очікувалося. І друге – що всі воюють з усіма. Навіть хороші хлопці воюють одне з одним. Це дуже дивно.
– Що найважче зараз у цьому новому житті для вас?
– Нічого.
– Просто дуже велика увага зараз до вас. Як ви з цим даєте раду?
– На мене це не впливає ніяк.
– Ви якусь фірмову страву мами вже куштували?
– Так, біляші.
– Мама розповідала, що вам ввижався запах цих біляшів, правда?
– Так, з усього найсильнішого – мамині біляші. Вона приїхала, приготувала, тож все гаразд.
– Коли згадуєте Крим, яка картинка в голові чи емоція? Крим – це…
– … вже минуле, на жаль.
– Але все одно, згадуючи Крим, що ви згадуєте в першу чергу?
– Я там прожив усе життя, це моя батьківщина, яку в мене забрали. Як це – щось? Там все.
Там дуже багато хороших місць, я можу перелічувати їх безкінечно. Звісно, і Гурзуф, і Коктебель, і західний берег – Беляус, Чорноморське, дикі пляжі. Багато місць хороших. У Криму, куди не піти – усюди добре.
– Ви виросли в Бахчисарайському районі, в селі Скалистому. Ми спеціально для вас «політали» над Скалистим, давайте подивимося.
– Впізнали?
– Так, прикольно, дякую. Але, якщо ви думали, що зараз в мене якусь ностальгію, сльозу витиснете, то ні.
– Ні, ми не збиралися у вас витискати сльозу.
– Музика відповідала.
– Можливо, у вас є якісь історії з дитинства, пов’язані зі Скалистим, можливо, з кар’єром?
– Я написав збірку оповідей, історій про дитинство. Ви не знаєте цього?
– Знаю, але я, на жаль, не читала, тому про творчість вас не питала. Знаю тільки історію про собаку.
– Я ж не винен, що ви не підготувалися (сміється). Є збірка оповідей про моє дитинство, там все написано.
– Ви прожили все життя в Криму. Ви відчували, що Крим завжди був орієнтований на Росію чи це міф?
– Це було завжди, на жаль. Ніколи він не був до кінця українським.
– Чому? Як вам здається, як кримчанину, який там жив?
– Важко сказати. Не зовсім правильну політику проводила Україна в Криму. Деякі речі робилися силоміць і неправильно, а деякі, які треба було зупиняти – навпаки, ті, що дали паростки сепаратизму чи так званому «русскому миру», не були вчасно зупинені. Тобто хороші, правильні речі були, робилися, але трошки насильно, згори ніби, офіційно і не з душою. А речі, які були небезпечні, які дали потім перспективу всього, що сталося, не припинялися. Але це політика держави, тут немає кого звинувачувати.
Читайте також: Олег Сенцов: «Проблема не в полонених, а в тому, що на нас напали»
Люди живуть так, як їм комфортно жити. І ці двадцять з гаком років показали, що Росія виявилася більш комфортною, ніж Україна, на жаль. Це факт. Можна його заперечувати, але так і є.
– Ці паростки були помітні для всіх? Ви і решта кримчан помічали?
– Ну звісно. У Криму було мало України і багато Росії – і ось результат.
– Ваші батьки – росіяни, ви – російськомовний. І ви казали в інтерв’ю, що до 2014 року не раз їздили до Росії та переконалися, що шлях України – це прямувати до Європи. Що, як ви гадаєте, вас сформувало як українця?
– Майдан.
– А до Майдану?
– Був перший Майдан, але я не їздив на нього, тільки підтримував, як то кажуть, віддалено слідкував, дивився. Це були вже перші паростки.
У мене ніколи не було активної громадянської позиції, у мене була активна людська позиція, якісь принципи, за якими я живу. І я виявив, що за принципами, за якими я живу, Україна також хоче жити. В цьому ми співпали, і я відчув себе громадянином цієї країни, як багато хто, я в цьому не поодинокий. Я чимало читав таких висловлювань, що багато хто тоді відчув себе насправді українцем, громадянином своєї країни, відповідальним за її майбутнє.
– Як вам здається, чому все ж вдалося анексувати Крим? Що було слабким місцем?
– Момент був дуже зручно обраний, якби вони робили це раніше, в них би не вийшло. Якби хоча б на місяць чи два пізніше, теж нічого не вийшло б. Момент, коли під час всього Майдану там була дуже серйозна пропаганда – і російська федеральна, і місцева. Там білборди були з малюнками хлопців у балаклавах, що кидали коктейли, і написано: «Ні фашизму», «Майдан не пройде» і подібне.
Народ там дуже сильно накручували, тому він був від початку агресивно проти подій, що відбувалися в Києві. А коли ці події вилилися в нову владу, відповідно, народ був налаштований на те, що ні, ні, у нас із ними нічого спільного немає. А потім, поки війська зайшли – все.
Зараз там багато хто шкодує… навіть не шкодують, а розуміють, куди вони потрапили, але вже пізно.
– У вас є знайомі, які вам з Криму кажуть, що шкодують?
– В мене немає практично жодних зв’язків. Всі мої знайомі, які в адекватному розумінні ситуації, поїхали. У мене дуже мало залишилося знайомих, які лишилися там, з якими можна спілкуватися.
– Що Україна могла зробити, але не зробила в 2014 році?
– В тій ситуації вже без шансів було. Навіть якби на чолі країни стояли більш рішучі і готові до цього моменту люди, які були підготовленим керівництвом, здатним на серйозні заходи, не було інструментів. Армія була практично розвалена, я підтримував військові частини, спілкувався і бачив, в якому стані наша армія – армії в нас не було на той момент ніякої.
Силові підрозділи – СБУ, МВС – також після Майдану не зовсім були готові за нову владу щось робити, тому що до цього вони боролися проти цих людей. Тому момент був обраний, коли Україна як держава була максимально слабкою за свою історію, тоді було завдано удару, і все. Тоді вийшло.
А зробити щось… можна довго на цю тему теоретизувати, але мені навіть здається, що, що б ми не зробили – не вийшло б. Можливо, якби ми опиралися більш активно, і держава опиралася активніше, в тому числі і військовим шляхом, то пролилася б кров. Вона й так пролилася, просто трохи, наче по краплі. А якби більше, то, можливо, Донбасу б не було. Хоча це теорія і можна довго вправлятися… Маємо, що маємо. Тому треба працювати від того, що є, зробити висновки.
– Але ви особисто і багато активістів тоді боролися. Ви на щось сподівалися, на якусь підмогу? Вже було видно, що все дуже сумно, але ви виходили?
– В перші дні ще були надії, що, можливо, ще якось… але це були більше теоретичні шанси. Потім було розуміння, ближче до «референдуму» та після «референдума», що ні – нічого не вийде. А що робити? Сидіти просто на дивані і плакати, обійняти голову руками і все?
Ми на Майдан виходили і в нас також шансів було мало, всі казали: навіщо ви туди йдете, у вас нічого не вийде, Януковича не скинути. Та й нас не так вже й багато там було. Вийшло! Тут – так, Путін – це не Янукович, це серйозний суперник. Але нічого, боротьба не закінчена ще.
– Один з кримських політиків, на той момент прем’єр-міністр Криму, запевняє на всі 100%, що, якби тоді в Криму запровадили військовий стан чи антитерористичну операцію, то події розвивалися б зовсім за іншим сценарієм.
– Кому він віддавав би накази?
– Українській армії, він мав на це право.
– Вона б йому підкорилася? Бензин у них був у машинах? Ви згадайте, там трохи пізніше, не в лютому чи березні, а в квітні 2014 року, коли прийшов наказ вирушати на Донбас, вони доїхати не змогли. Машини не заводилися, а якщо заводилися, їх не було чим заправляти.
Армія була неспроможна. Вони, можливо, почали б опиратися, але просто заїхало б трохи більше спецназу і всіх би перестріляли
– Чимало військових тоді казали, що чекали наказу. Все ж 22 тисячі військових у Криму на той момент у незрозумілій ситуації. Якби швидше зреагували, дали накази…
– Звісно, не було чітких вказівок, наказів, вони були розгублені, це зрозуміло. Але це не єдина причина. Я ще раз повторю: навіть якби було чітке, більш жорстке керівництво, більш компетентне – армія була неспроможна. Так, вони, можливо, почали б опиратися, стріляти, але просто заїхало б трохи більше спецназу і всіх би перестріляли.
– Як ви ставитеся до кримськотатарської автономії в Криму?
– Це дуже складне питання, як мовне, так і національне. Тому я не можу зараз його коментувати, тому що я так глибоко його не вивчав.
Крим – багатонаціональний півострів. Окрім кримських татар – корінного населення – живе багато росіян по крові, українців, болгар, греків, вірмен. І як це утворення, якщо воно повернеться коли-небудь, буде називатися, не так вже й важливо. Важливо, які права будуть у цих людей. Вони повинні бути у всіх однакові. Всі люди рівні.
– Просто, ставлячи питання чиновникам, ми завжди запитуємо, а чи є план деокупації? Нам не відповідають на жодному рівні.
– А ви не питайте в чиновника, а самі подумайте – а який у вас план деокупації, якщо там Путін сидить? Він його ніколи не віддасть, доки він при владі. Це треба розуміти.
– Отже, треба готуватися до того часу, коли не буде Путіна. І що ми робимо по-перше, що – по-друге?
– Ось, це правильно.
– Як зараз прив’язувати кримчан потроху до материкової України?
– Це велике і складне питання, яке я, чесно кажучи, не знаю, як вирішувати. Тому що і до окупації та анексії були з цим проблеми – з українським патріотизмом серед кримчан. А зараз я не знаю навіть.
Читайте також: Представник США розповів, що допоможе Україні повернути Крим
І ви знаєте іншу проблему, що зараз витісняють звідти тих, хто більш-менш не згоден із цим. Вони самі виїздять, не витримують всього цього, цієї атмосфери, затхлості. І заселяють приїжджими, кримчани місцеві називають їх «понаїхавшими». Їх вже не одна сотня тисяч, і процес триватиме. Процес затягнеться, і населення здебільшого буде не лояльне до України. Це однозначно, і намагатися з ними налагодити діалог буде достатньо важко.
Ми Крим не віддамо. Так, у нас його забрали, але ми його повернемо
Життя – річ дуже цікава, дуже мінлива і ніхто не знає свого майбутнього. Тому, як буде, ми не знаємо. Можна будувати далекосяжні плани, але ми навіть не знаємо, як вечір завершимо. Тому як буде – подивимось.
Але ми Крим не віддамо. Так, у нас його забрали, але ми його повернемо.
– Я хотіла б поговорити з вами про ту підтримку, яка була навколо вас всі ці роки. Таке враження, що весь світ вас підтримував – від Джонні Деппа до простих людей. Ви знали взагалі про це?
– Скажімо так: відлуння до мене долинало, але я багато чого не знав. Але я знаю, що це прикольно, я дуже вдячний всім людям, які це робили, кожній людині, хто хоча б раз робив репост картинки у фейсбуці чи п’ять років стояв на площах – я всім вдячний. Я нікого не виокремлюю, тому що вдячний всім. І повторю ще раз: я старався, щоб це в мене не входило. Зараз у мене не входить і тоді не входило.
Це підтримувало, звісно, але не впливало. Я завжди казав, що я сиджу не один, тому не зосереджуйтеся на мені одному, це неправильно. Перетягувати ковдру на себе в такій ситуації – це значить, що комусь не вистачатиме цього тепла.
– З іншого боку, коли говорили про вас, піднімалася загалом тема – що є політв’язні.
– Так, як паровозик такий, який тягне інші вагони. Я це розумів, і така схема працювала – окей.
– Вам важко було бути цим паровозиком?
– Ні. Я не відчував. Я робив, що міг робити, і все.
– Коли ми збирали про вас інформацію, буквально по крихтах збирали кадри з вами і так раділи, коли знаходили вас на акціях.
– Я не дуже люблю зніматися, фотографуватися, тим паче всі ці постановочні моменти. І плюс моя робота що на Майдані була непомітна, що в штабі «Автомайдану», що волонтерська робота, і потім – у вуличних зіткненнях. Десь, може, я мигцем з’являюся, але я не вишукував себе і не фотографувався. У мене тільки одна фотографія є з Майдану.
Те ж саме в Криму, там взагалі це було нерозумно робити – випинатися. Вони не знали про моє існування, поки не затримали, не побачили мої телефонні дзвінки, листування, не побачили, який обсяг роботи веду. Та й це їх не цікавило: у них було своє кіно, своя режисура, а те, чим я реально займався, їх не цікавило.
– Але, як ви самі сказали на пресконференції, на жаль чи на щастя, доля вас винесла на авансцену.
– Тому я й не ховаюся, я прийшов.
– Дякуємо. Але ми все-таки знайшли рідкісні кадри з вами, коли ви працювали над фільмом. І кожного тижня, коли ви голодували, ми робили матеріали і намагалися знайти ті кадри. Цей матеріал ми опублікували на 68-й день вашого голодування. Якщо ви не проти, давайте подивимося.
– Будете «Носоріг» закінчувати?
– Вони почали знімати підготовку, зйомка не встигла розпочатися, тому доведеться її робити з самого початку. Потрібно розуміти, що в кіно зйомка – не великий період, підготовка – великий. Підготовку закінчили, зйомку не встигли почати. Зараз все буде заново.
Сподіваємося, будемо працювати, пообіцяли допомогти в цьому питанні.
– А хто обіцяв?
– Оскільки я знімаю авторське кіно, відповідно, його підтримує держава – як розвиток культури. На той проєкт я виграв кілька пітчингів – українських, державний пітчинг Держкіно з фінансування, і пітчинг Одеського кінофестивалю, і Софійського кінофестивалю – це головний кінофестиваль Східної Європи, переміг як найкращий проєкт. Мені тому давали фінансування – держава наполовину, наполовину – інші фонди. Зараз сам процес треба починати, і сказали, що допоможуть в цьому процесі активно, щоб я якомога швидше почав знімати.
– До вас, певно, вже черга з акторів, продюсерів вишиковується, чи ні?
– Ні, я дуже добре ставлю прапорці, захищаю себе від зайвої інформації, від зайвих контактів, щоб не розпорошуватися і не займатися не тим, чим я хочу займатися. Я займаюся своєю справою. Так було тоді і так є зараз: навіть ці два тижні я йду своїм шляхом і все.
– Скажіть, фільм «Процес» вам вже вдалося подивитися чи ні?
– Я вже казав Аскольду, що я йому дуже вдячний за цей фільм, але я його не дивитимуся. Не тому що я вважаю, що він поганий. Аскольд – дуже талановитий режисер, я вважаю, що він зараз входить до когорти найкращих режисерів-документалістів, яких я знаю. Я бачив його попередні фільми, залюбки гляну наступні. Але цей не буду, тому що дивитися фільм про самого себе – як на мене, це дуже нескромно. Мені це буде якось трошки дивно, незрозуміло. Не дивитимусь.
– Ми зв’язалися з деякими відомими людьми, які вас підтримували в ув’язненні, і вони передали вам кілька слів. Пропоную їх подивитися.
– Ну що ж – гарні у вас добірки такі, підготувалися нормально.
– Справді? Дякуємо.
– Кажу як є – і хороше, і погане.
– Ви казали раніше, що ми погано підготувалися, але ми готувалися.
– Я сказав про вас, про оповідання. А про відео – нарізки дуже хороші, підібрані грамотно.
– А хтось із цих людей, які були в ролику, з вами вже зв’язувався? Шукали, можливо, вас чи ви когось знайшли?
– Я поспілкувався зі Звягінцевим телефоном, з Риммою Зюбіною двічі бачився, ходив на її спектаклі. З Андрієм Хливнюком зустрічаюся завтра. Я намагаюся всіх, про кого точно знаю, як вони підтримували, віддячити, побачитися, познайомитися, тому що я практично ні з ким із них не був знайомий.
Читайте також: Кіноокупація Донбасу: які фільми знімають в ОРДЛО?
Ось Любов Аркус – ми просто знайомі трошки. І Женя Гінділіс – теж ми знайомі трошки, не дуже глибоко. У мене й так небагато друзів, в кіно теж, тому що я дуже ретельно обираю людей, з якими спілкуюся близько. Тому в кіно, тим паче всі ці тусовки – від мене далеко.
А зараз виходить, що багато хто мене знає, тому я намагаюся потихеньку, не кваплячись із ними знайомитися, спілкуватися. Не нарозхрист.
– Це ми розуміємо, вам важко бути нарозхрист.
– Інакше розтягають на сувеніри.
– Сто відсотків.
– А хто буде «Носоріг» знімати тоді? (сміється).
Наступні дві частини інтерв'ю з Олегом Сенцовим:
