Радіо Свобода спільно із Національним музеєм Голодомору-геноциду реалізовує проєкт – «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство». Онуки, правнуки, а часом і діти розкуркулених розповідають історії своїх розкуркулених родів, надсилають відскановані архівні справи і вцілілі фотографії. Публікуємо історії двох родин – Стогових із Миколаївщини й Омельченків із Київщини, а також понад два десятки історій, переказаних просто у коментарях під постом Радіо Свобода про проєкт у мережі «Фейсбук».
9. Розкуркулений рід Стогових із Миколаївщини
Від: Наталья Сендецкая
Надіслано: 15 лютого 2020 р. 12:23
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство
Доброго дня! Хочу теж розповісти про моїх родичів.
На фото сім'я мого прадідуся Стогова Петра. Це фото зроблено приблизно в 1905-1907 роках. Жили у селі Дорошовка Вознесенського району Миколаївської області.
Сім'я мала землю, обробляли її. Коли мій дідусь Ілля Петрович (один із хлопців у верхньому ряду ліворуч) підріс, він, як і інші діти, отримали у спадок землю. Одружився. Обробляв землю сам, але, коли треба було збирати врожай – наймав селян. І, ясна річ, став куркулем. В один день виселили з хати сім’ю (на той час у дідуся була маленька дочка та дружина), забрали землю і відправили на Соловки.
Взяти з собою можна було тільки те, що могло поміститися на підводу. Довго їхали, поки не опинилися на Соловках. У вигнанні народилися 2 хлопчики, але прожили недовго – померли.
І тільки перед війною родина змогли повернутися додому в Україну. Але у Дорошовку не наважилися повертатися, оселилися у Луганській області у селі Брянка Кадієвського району. Там народилася моя матуся у 1939 році.
На війні дідусь отримав поранення, став інвалідом. Закінчилася війна, дуже хотілося на Батьківщину в Дорошовку. Через знайомих дізналися, що ніби їм уже нічого не загрожує. І дідусь із дружиною і двома доньками повернулися у село.
Ясна річ – про те, щоб повернути хату і землю не було ніякої мови. Але односельці – за тиждень – побудували хату-мазанку.
Дідусь помер у 1965 році.
Хто ще на фото, я не знаю. Єдине знаю, що хлопчик унизу – це дід Архип. Бабуся із тіткою розповідали, що у роки війни його взяли у полон. Після звільнення з табору, полонених довго везли на баржі.
Казали, що до Радянського Союзу, але вони опинилися у Югославії. Там він так і залишився. До війни у Югославії він надсилав вітальні листівки з Новим роком бабусі та тітці. Але, коли почалася війна у Югославії, зв'язок з ним обірвався.
Дуже жалкую, що не розпитала більше бабусю, тітку про минуле. Може і моя мама щось знала, але при житті не дуже хотіла про це розповідати.
Я дуже Вам вдячна, що ви організували такий проєкт. Тому що все менше залишається свідків такої страшної трагедії, які можуть розповісти, що робилося в Україні в ті жахливі роки.
10. Розкуркулений рід Омельченків із Київщини
Від: Тамара Поляковська
Надіслано: 7 лютого 2020 р. 8:57
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: розкуркулення
Доброго дня! Хочу розказати історію своєї родини Омельченків. Треба, щоб про ці злочини знали і пам’ятали!
Із спогадів Омельченко Варвари Фроловни, 1908 року народження, записала її онука Поляковська Тамара Анатоліївна.
Фото родини приблизно 1938–1939 років.
Омельченко Фрол Потапович 1882 року народження із Шамраївки, Сквирського району, Київської області. Був селянином-одноосібником.
Рішенням місцевих органів влади розкуркулений у 1930 році. Реабілітований у 1991 році. Джерело – Реабілітовані історією, Київська обл., книга 3,с.928.
Свого прадіда я не пам'ятаю, він помер, коли я була ще зовсім малою. Але я дуже багато чула про нього від бабусі, мами і навіть тата, хоч він був лише зятем для діда Фрола (по вуличному Хроля, так здебільшого його й називали всі; а всіх нащадків відповідно Хролівськими, Варка Хролівська, Галя Хролівська і т.д.). Тому переглядаючи сімейні фото, прадідусь постає переді мною, як живий.
Хоч Фрол мав лише 4-класну дореволюційну освіту – з легкістю розв'язував задачки з математики навіть для вищих класів радянської школи, допомагаючи онуці (моїй мамі). Був дуже трудолюбивий сам і так виховував своїх дітей.
А родина була чимала: дружина Омельченко (Дідковська) Ганна Василівна , 1888 р.н., діти – Варвара, 1908 р.н., Іван, 1910 р.н., Григорій, 1912 р.н., Василь, 1914 р.н., Володимир, 1920 р.н., Анатолій, 1928 р.н.
Багато працювали, то й мали статки. Тримали господарство, мали коня. Збудували свою олійницю. Іноді для роботи наймали помічників. Постійних наймитів не було, обходились самі.
Звістку про розкуркулення сприйняли з гідністю, в істериці не бились, нікому в ноги не падали. На сімейній раді вирішили, що вже майже всі дорослі, руки-ноги є, то яка різниця, де працювати. Мовляв, як не ледарювати, то кругом прожити можна.
З такими настроями поспіхом зібралися до переїзду на нове місце проживання. Двох найменших дітей Володю і Толю тимчасово залишили родичам, із надією на те, що заберуть, як тільки влаштуються на новому місці.
Але не так сталось, як гадалось.
Родину Омельченків під конвоєм, щоб часом не порозбігалися, доправили до станції і посадили у товарний вагон, напхом напханий людьми. Куди везуть, навіщо – ніхто не казав.
Не працювати, а погибати звозили туди працьовитих людей
Так вони переїхали за Урал до станції Чусова. Там поїзд зупинився, охоронці десь поділися, люди вийшли з вагонів і побачили не нову землю, яку ніби-то треба було заселяти, обробляти і налагоджувати на ній нове життя, а тісні бараки, самотужки збудовані і заселені такими ж самими куркулями і їхніми сім'ями, а ще вошами, тифом та іншими подібними «благами».
Для жінок роботи не було. Чоловікам довелось працювати на лісоповалі. Про будівництво хоч якогось житла і мови не могло бути. Не працювати, а погибати звозили туди працьовитих людей.
Олійниця стояла пусткою, поки не розвалилася
Огледівшись місяць-другий знову на сімейній раді вирішили, що хлопці Іван та Григорій пробуватимуть повертатися назад, додому. Трохи побоювалися, бо документів ніяких не було, і чи не тюрма чекає на них у рідних краях, не знали. Але в рідному селі сусіди та родичі їх радо зустріли, а представникам влади вони були не цікаві. Так один за одним за кілька місяців всі повернулися додому в свою стареньку хату.
Хочу сказати, що олійницю більшовики просто розрушили, а нову хату, яку дід не встиг добудувати і переселити туди свою велику родину, використовували то під фельдшерський пункт то ще під щось, а потім закинули, та так і стояла вона пусткою, поки не розвалилася.
Історії розкуркулених із коментарів на сторінці Радіо Свобода у фейсбуці
11. Елена Лангер
Мого прадіда «розкуркулили» за дерев'яну підлогу в хаті. Прабабуся із двома дітками (дідусю було 4 роки, а його братик тільки народився), потикалася по чужих хатах. Їсти було нічого, старший глядів меншого, поки вона по роботах бігала. А прадід так до тих Соловків і не доїхав, кажуть, помер у дорозі.
12. Ольга Варчик
Не обійшов цей «захід» і нашу родину. Вислали до Сибіру. А після реабілітації повернулись у рідне місто. Вимагався дозвіл на прописку. Але начальник сказав, що ми «вороги народу і нам тут немає місця».
Інші родичі «підключили зв’язки». Ми знову звернулися до цього «товариша». Він на аркуші написав суму хабаря – і тоді, мовляв, нас пропишуть. Мама обурилася. Начальник почав вимагати, щоб ми залишили місто. І ми поїхали на Донбас.
Мій прадід був заможний селянин на Одещині. Після розкуркулення сів на лавку і більше не встав, серце не витримало. В родині було двоє дітей. Наймолодшій було два місяці. У прабабці від недоїдання (все зерно та їжу забрали) та стресу пропало молоко і немовля померло. Забравши старшу доньку, мою бабусю, вона виїхала на Чернігівщину.
Все своє життя моя прабабця ненавиділа радянську владу
Все своє життя моя прабабця ненавиділа радянську владу. Вона не змогла їм пробачити втрату близьких. Моя прабабця ні дня не працювала на радянську владу, жила вона з того, що продавала вирощену городину. За це періодично відбувала терміни, за спекуляцію. Розкуркулювати нашу родину допомагали сусіди, саме вони повідомили, що в коморі прадід має багато зерна.
14. Тетяна Круподер
Це жахіття моя сiм’я пережила повною мірою.
Розкуркулювати прийшли сусіди – через паркан
Дніпропетровщина. Прадід був добрий господар, його ж потім запрошував новий агроном колгоспнi поля до ладу доводить. Тому вижили. А розкуркулювати прийшли сусіди – через паркан! Ледарi були, у самих нічого було, а тут таке щастя – за наказом партійного керівництва «законно» відібрати.
15. Георгій Гнатенко
Прадіда, про якого в церковній книзі було написано – «реєстровий козак Переяславського полку Гнатенко Марко вінчається із козачкою Федорою», разом з п'ятьма дітьми вигнали зі свого хутора біля старого козацького села Виповзьки, що біля Переяслава. І заслали в село Владіславовка під Новосибірськом.
Прадід виписував із Млієва нові сорти фруктових дерев
Через рік від тифу і виснаження прадід і прабабуся померли, троє старших дітей повернулися, а молодших двох хлопчиків забрали в інтернат. Ще до війни вони писали старшим. Хотіли приїхати, а потім їх слід згубився. Млин, худоба і весь скарб пропав. Нові господарі «вміло» розпоряджалися.
Прадід виписував із Млієва нові сорти фруктових дерев, городини. Шкода.
16. Наталія Руденко
Мого прадіда і його брата (Фонтаній Іван і Олександр) вислали в Норильськ. Жили на хуторі села Чапаєвка Макарівського району Київської області. Мій прадід навіть з прабабусею розлучився, щоб її з дітьми не відправили слідом за ним. Дорогою мій прадід загинув, його брат – вижив, створив там сім’ю.
17. Анна Модла
Мою бабусю Теклю видали терміново заміж у неповні 16 років, щоб змінила прізвище і її не вислали до Сибіру так, як її рідну сестру – бабцю Олю. Ольга пізніше опинилася у Казахстані і лише в 60-х роках повернулася на Волинь до рідного селища Ратно.
18. Ліда Чайка
Мій дід мав магазин, черги на возах до якого стояли до самого польського кордону. В магазині було все: сіль, мука, яйця і т. д. Зайди-голодранці забрали все: хату, господарство, магазин. Дідо з сім'єю втікав, вирив в полі землянку і там вони жили.
19. Яна Григор’єва
Мої дід і бабка були розкуркулені, їхні землі, дім і всю власність забрали і їх з дитиною вигнали з дому і зробили безхатьками. Вони десять років поневірялися в родичів. За цей час їхній син – мій дядько – помер від всього лиха, що заподіяли совєти.
Мого прадіда теж розкуркулили, визнали «ворогом народу» і разом зі сім'єю вигнали з хати. Найстрашніше, що це зробив його рідний син. Він не витримав такого удару і помер в цей же день, а моя бабуся все життя носила клеймо «донька ворога народу». І не допомогло навіть те, що вона одружилася і народила двох дітей від радянського офіцера, що був набагато старший від неї.
21. Ольга Драч
Мого прапрадіда розкуркулили, бо мав коня, кожуха, землю, 14 дітей. Ото багач був! Просто не хотів з колгоспом дружити.
22. Уляна Безклуба
В діда забрали все і відправили з бабцею в Сибір, залишивши 4 дітей сиротами… Він мав землю і вимочував шкіри для пошиття взуття…
23. Тетяна Притула
У моїх прадіда і прабаби було 9 дітей. В їхньому господарстві була одна корова, яку забрали при створенні колгоспу. Прадід працював на залізниці і купував землю для своїх дітей, яку також забрали.
24. Тетяна Куян
Мій прадід Демид володів маєтком у Дніпропетровській області. Мав двох синiв, менший із них – мiй дiд. Прадіда, як «класового ворога» втопили у колодязі.
Старшого сина вислали на Соловки без права переписки, де вiн i згинув. Моєму дiду «пощастило» – його направили будувати Дніпрогес. Бабуня з малими діточками вирушила пішки на острів Хортиця, де жив дiдiв дядько – старець пiд 100 рокiв – останнiй живий козак. Вiн прийняв удовицю з дiтками для ведення хазяйства.
Бабуся потайки ходила підгодовувати в’язнів. Так дiд вижив. Менший з дiток був мiй батько 29-го року народження.
Окремо про сiм'ю моєї мами. Було 12 дiтей-сиріт (батьки померли). Старший із них – мiй дiд Артем. Мали 5 гектарів землi, велике хазяйство: млин, коней робочих та виїзних, фаетон, бричку, сiялку, плуг, багато худоби. Дуже важко працювали.
Дiд був удiвець з двома малими дiтьми, моя мама менша (27-го року). Прийшли завидливі сусiди – розкуркулювати, одiбрали усе, а що не забрали – понівечили. У малої моєї мами навіть тряпчану ляльку покололи штирями, якими зерно шукали.
25. Людмила Олейник
Мій дід був на війні, син його загинув на війні, а після війни їх прийшли «розкуркулювати», і сказали збиратися на Сибір. Поки бабця збирала пожитки, дід пішов в райком і запитав, чи ж так можна? Показав свої медалі і сліди від поранень (мав вирваного пів живота) – то дали папірець, щоб їхню родину не виселяти, але все майно і землю забрали в колгосп. (Це Полісся).
27. Данило Павлюк
Полтавщина, Лубенський район. Прадід залишився разом із своїм двоюрідним братом єдиними, хто вижив зі всього сімейного хутора. Було не менше як 8 людей дорослих та дітей. Можливо й більше, але напевне не знаю, оскільки документів немає.
Через декілька днів селяни знайшли їх посеред лісу, де й був той самий хутір. Тодішня влада записала їх як сиріт та відправила до сиротинця.
На початку війни прадід був вивезений німцями до Австрії. Після його звільнення з полону вступив до лав Червоної армії, де й зустрів перемогу над гітлерівцями. До кінця свого життя він боявся. Він мало розповідав про війну, та майже нічого про голод, бо був зовсім малим. У його сім'ї ніколи не гралися з їжею. Але і всі сусіди жили з такими ж поглядами.
28. Тайниця Сбк
Прадіда розкуркулили, бо мав молотарку. З хати вигнали. Мав трьох синів і доньку. Всі були одружені, жили окремо. Прадід прийшов до доньки (моєї бабусі), попросився жити у неї. Наступного дня прийшли активісти з Уповноваженим, сказали бабусі вигнати батька, бо і її разом з ним і з дітками виженуть.
Прийшли активісти з Уповноваженим, сказали бабусі вигнати батька
На дворі зима люта, бабуся плаче, а дід поклонився попросив пробачення і пішов в нікуди, більше про нього нічого не чули.
В хаті відкрили лікнеп. А в 1941 році три сини розкуркуленого пішли захищати рідну землю, повернувся один.
Бабуся вижила, а з трьох її дітей вижила одна моя мама.
29. Оксана Стечишин
Репресивна машина КПРС забрала життя моїх рідних. Розкуркулено і вислано у Сибір прадідуся з дружиною і п'ятьма синами. Усіх – семеро. Повернулися лише двоє синів, у тому числі мій дідусь Степан. Є спогади, що розповідав дідусь. Це неможливо згадувати без сліз.
Він уже стікав кров'ю, відчував, що смерть близько, але останній окраєць хліба віддав
Старшим доводилося важко працювати. Під час роботи на лісоповалі на старшого брата Павла (1921–1940) упало дерево. Він уже стікав кров'ю, відчував, що смерть близько, але останній окраєць хліба – а це було все, що їм давали їсти на цілий день – віддав дідусеві зі словами: «Бери, Стефаню. Мені вже хліб не знадобиться».
Їсти не було що. Збирали ягоди, коріння рослин, небайдужі люди ділилися останнім. Дідусеві було на той час 9 років. Гіркі спогади...
30. Олена Гончарова
Луганська область, Кремінський район, село Варварівка. Пам'ятаю, як розповідала бабуся – після років більш-менш спокійного НЕПу почалася «колективізація».
Мого дідуся за те, що мав у господарстві землю, корів, коней, добру хату і клуню, назвали «куркулем» і винесли з двору геть усе до нитки. Їх залишили з дітьми, і як тепер я гадаю, не депортували лише тому, що рідний брат діда був комуністом. Брати між собою не спілкувалися, але це була сімейна трагедія і велика таємниця.
А потім настав і 33-й рік.
Редакція Радіо Свобода дякує за ці розповіді.
Як наголошують дослідники Національного музею Голодомору-геноциду, операція проти «куркульства» носила характер справжньої воєнної операції. Активними виконавцями таємної постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року стали компартійні комітети усіх рівнів, сільські партійні осередки, робітничий сільський актив.
В Україні велику роль у розкуркуленні відводилася комітетам незаможних селян («комнеземи»).
Але головну роль у здійсненні репресій проти куркулів відіграло ОДПУ, (об'єднане державне політичне управління, політична спецслужба при Раді народних комісарів СРСР – ред.), або як його усі називали на російський лад – ОГПУ.
Цю спецслужбу створили 15 листопада 1923 року при НКВС для боротьби із «контреволюцією, шпигунами і чужими для радянської влади елементами». До 1926 року цією спецслужбою керував Фелікс Дзержинський, а далі – до 1934 року В'ячеслав Менжинський.
«Уповноважених» ОГПУ боялися усі – від місцевих керівників до селян. Цих уповноважених, зазвичай, присилали «з центру».
Дослідники репресій проти селянства наголошують, що після розсекречення архівів МВС стало можливим дослідити десятки тисяч справ про розкуркулення.
Нащадки розкуркулених родів можуть подавати запити до місцевих галузевих архівів МВС і отримувати доступ до документів.
У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим знищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти нам все, що ви знаєте про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.
Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org
Читайте ще:
