На місці сталінського табору «Дніпровський» на Колимі, де працювала копальня з видобутку олова, буде створений культурно-історичний комплекс. Співробітники російського Музею історії ГУЛАГу і Фонду Пам’яті подали керівництву Магаданської області заявку про присвоєння «Дніпровському» статусу об’єкту культурної спадщини.
Це перший крок до створення масштабного меморіального комплексу, важливою частиною якого будуть розповіді про долі в'язнів Колими.
Ось кілька історій:
Тамарі Філатовій (Петендорф) було 19 у 1948 році, коли вона була засуджена до 20 років позбавлення волі за «злочин» – її, етнічну німкеню, засудили за національною ознакою без суду і слідства.
Зі спогадів Тамари Філатової (Петендорф):
«Я заходжу в підвал – сидять троє військових. Один читає: ви засуджені на 20 років каторжних трудових робіт. Ваше прізвище тепер – Н-309».
Частину покарання Тамара відбула в трудовому таборі «Дніпровський» у суворому далекосхідному гірничодобувному районі, відомому як Колима.
Вона була звільнена з-під варти 16 березня 1955 року під час хвилі десталінізації, що розпочалася після смерті радянського диктатора Йосипа Сталіна.
«Прокурор переглянув мою справу і сказав: «Вас звільнили в 1953 році, після смерті Сталіна», – розповіла Філатова у спогадах, записаних правозахисною групою «Меморіал». – Виявляється, останні два роки я просиділа вільною».
Її перша думка після звільнення була про матір, заслану в Карагандинський район Казахстану.
«Я думала, що поїду туди і якимось чином зумію повернути маму, – згадувала Філатова. – Але поки я відбувала свій термін, вона померла... Я навіть не знаю, де її могила».
Вийшовши на волю, Тамара Петендорф вийшла заміж за Василя Філатова, з яким познайомилася в таборі. Виїхати з Магадану не можна було, і вибирати, де працювати, особливо не доводилося. Тому Тамара Філатова працювала все в тих же бараках, із яких зробили склади. Щоправда, тепер уже не як ув’язнена, а добровільно.
У 1964 році вона народила сина Петра.
Ковдра мовчання
«Ми жили в бараку в Магадані, – розповідає Радіо Свобода Петро Філатов. – Усі наші сусіди були зі судимостями».
У моєму дитинстві політичні в’язні, карні злочинці і тюремні охоронці сиділи за одним столом. Ніхто нікому нічого не випоминав, не натякав і не дорікав. Тому що якби почали, повбивали б один одного, а навіщо це потрібно?Петро Філатов
Філатов каже, що в ті давні часи з’явилася звичка приховувати злочини сталінізму ковдрою мовчання. «У моєму дитинстві політичні в’язні, карні злочинці і тюремні охоронці сиділи за одним столом, – згадує він. – Ніхто нікому нічого не випоминав, не натякав і не дорікав. Тому що якби почали, це було б страшно. Повбивали б один одного, а навіщо це потрібно? І ми, діти, всі разом росли. Я зі самого дитинства знав, хто скільки відсидів, як відсидів і за що. І всі інші все знали, але ніколи цього не обговорювали. Ми розуміли ціну своїх слів. Просто так базікнути – такого не було. Всі все знали, але словами не розкидалися».
Лише в результаті горбачовської перебудови сім’я Філатових змогла домогтися повернення в Москву.
Тепер Московський музей історії ГУЛАГу і Фонд «Пам'ять» звернулися до керівництва Магаданської області Росії з проханням перетворити залишки «Дніпровського» трудового табору в історичний комплекс під відкритим небом, метою якого є збереження пам’яті про ув’язнених, які працювали і померли там при Сталіні.
Незважаючи на первинну підтримку влади Магадану, ця спроба може зіштовхнутися з труднощами. При президенті Володимирі Путіні репутація Сталіна поступово реабілітовувалася, і спроби викрити його злочини або згадати мільйони його радянських жертв часто зустрічали опір.
У 2015 році музей табору ГУЛАГ у Пермському краї Росії був переданий доброзичливим до Кремля адміністраторам, і тональність його виставок помітно змінилася. Місце першого радянського трудового табору, монастирський комплекс на Крайній Півночі на Соловках, було передане Російській православній церкві, і нагадування про її темне минуле поступово стираються.
Узяти ті ж Соловки. Табірної історії там більше немає, вона винесена з монастиря. Написи ув’язнених, залишені на стінах, відштукатурені. А на Колимі багато збереглося в незмінному виглядіРоман Романов
Проте, директор Музею історії ГУЛАГу Роман Романов вважає вкрай важливим продовжувати зусилля.
«Адже це не тільки історія Колими і нашої країни, це історія людства. Меморіальний туризм – це напрямок, потенціал якого ще тільки розкривається. У всьому світі все більше людей відвідують такі об'єкти, як Музей топографії терору в Берліні, де збережені руїни будівлі, в якій розташовувався штаб гестапо. Їх спеціально не відновлюють.
А у нас, у Росії, залишилося зовсім небагато місць, де історія ГУЛАГу не відретушована і не стерта, – розповідає Романов Радіо Свобода. – Взяти ті ж Соловки. Табірної історії там більше немає, вона винесена з монастиря. Написи ув’язнених, залишені на стінах, відштукатурені. А на Колимі багато збереглося в незмінному вигляді. Ти ходиш тією ж стежкою, якою ходили ув'язнені, у тебе те ж каміння під ногами. Це унікально, як і відчуття, які ти в цей момент переживаєш».
«Ладшафт пам'яті»
За словами Романова, «Дніпровський» – ідеальне місце для початку такого проєкту. Це найбільш збережений трудовий табір у регіоні, розташований «всього» в 320 кілометрах від Магадану – ближче, ніж деякі інші в регіоні, який тягнеться на північ від портового міста на Охотському морі.
Багато хто з ув’язнених, які були відправлені туди – наприклад, Тамара Філатова, яка 17 років поспіль пропрацювала кураторкою «Меморіалу», аж до своєї смерті в 2017 році, – залишили спогади з подробицями про тамтешній побут. Збереглася також і технічна документація на тюремні будівлі і шахти.
«Мої колеги і я виконали велику роботу за останні кілька років, – розповідає Романов. – Ми сфотографували регіон із повітря, зробили панорамні знімки, зробили топографічні карти тощо. І тепер ці три шари – спогади, документи і нинішній стан табору – необхідно накласти один на одний, щоб «Дніпровський» став місцем, яке розповідає свою історію».
Зрештою, Романов сподівається об’єднати в одну музейно-меморіальну інфраструктуру всі об’єкти, пов’язані з ГУЛАГом на Колимі – це і бухта Нагаєво, куди прибували баржі з в’язнями, урановидобувний табір «Бутугичаг», і монумент «Маска скорботи», і пересильна тюрма в Магадані.
«Нам необхідно створити єдину інфраструктуру пам'яті, – каже він. – Це дуже складне завдання, оскільки в Росії немає досвіду перетворення великих територій у музейний комплекс. Але якщо у нас вийде... ми поділимося досвідом із іншими таборами. Великий природно-історичний простір, щось на кшталт національних парків, міг би бути створений. Щось на зразок ландшафту пам'яті».
Петро Філатов перед смертю матері часто бував у Музеї історії ГУЛАГу разом із нею. Тепер він їздить туди наодинці.
«Я намагався розповісти своїм дітям, що сталося з їхньою бабусею, – каже він. – Але вони не хочуть цього чути. Їм це не цікаво. Мої діти, мої племінниці і племінники – вони знають про це, але не розуміють... Я все життя прожив із колишніми ув’язненими, але діти цього не пережили».
«Обличчя жаху»
Батько Михайла Фідельгольца Юрій відсидів 10 років у ГУЛАГу. Зараз його фотографія висить на стіні музею історії ГУЛАГу.
«Ви бачили його фото після арешту в музеї ГУЛАГу? – запитує Михайло Фідельгольц. – На світлині молодий симпатичний хлопець, а обличчя повністю знівечене від страху і нерозуміння. Це обличчя жаху».
У тих, хто пройшов через табори, специфічний підхід до людей. Це не відкрита людина, а та, яка не довіряє, боїться знову потрапити в ці жорнаМихайло Фідельгольц
Юрій Фідельгольц був звільнений у травні 1954 року і повністю реабілітований у 1962 році.
«У тих, хто пройшов через табори, специфічний підхід до людей. Це не відкрита до світу людина, це людина, яка побоюється, не довіряє, боїться знову потрапити в ці жорна, – пояснює Михайло Фідельгольц. – Тим не менш, батько досить рано, як тільки побачив, що я здатний це зрозуміти, розповів мені, що сталося. Він кілька років потроху мені все пояснював. А коли мені виповнилося 18, розповів усе вже у всіх подробицях».
Юрій Фідельгольц теж багато років пропрацював у «Меморіалі» і встиг написати кілька книжок про свої табори. Він помер у 2015 році.
«Навіть якби мої діти своїми очима побачили, як і де сидів їхній дідусь, вони б, думаю, не зрозуміли всього до кінця, – сказав Михайло Фідельгольц, відповідаючи на запитання про проєкт Колими. – Так, це погано, страшно, але настільки від них далеко... Та все одно музей на місці колимських таборів – це потрібно і корисно».
Коли зараз Роман Романов розмірковує про проєкт, він згадує тамтешні цвинтарі, де могили в’язнів позначені крихітними металевими табличками, вирізаними з бляшанок.
«На них нічого не написано, тому що час стер фарбу, – каже він Радіо Свобода. – Нащадки похованих тут людей – онуки і правнуки – навіть не знають, де поховані їхні родичі і як сюди дістатися.
Ці кладовища мають бути доведені до ладу. І це ще одна причина, чому колимські табори повинні стати частиною музейно-меморіальної інфраструктури нашої країни, пов'язаної з історією репресій».
Табір «Дніпровський» стане лише першим об’єктом масштабного культурно-історичного комплексу.
За словами Романова, музей сподівається запропонувати перші екскурсії до «Дніпровського» уже влітку 2021 року.
