Полон і неволя: як це було колись. Українські думи закликали – полонений мусить повернутися

Полон – ця тема актуалізувалася, починаючи з 2014 року, а останній рік повсякчас супроводжує воєнні новини. Якщо зараз полон російський, то колись полон чи неволя були турецькі або татарські. Упродовж кількох століть це було оспівано в народних піснях і думах.

Про те, як це було колись, «Історичній Свободі» розповів історик-тюрколог Олександр Галенко.

– Татарські набіги зазвичай супроводжувалися тим, що вони брали ясир.

– Полонені оподатковувалися, бо вважалися «імпортом». В турецьких податкових документах зафіксовано, з кого брали які податки.

Перша категорія, за яку треба було платити малі податки – діти, в яких ще не виросли зуби. Якщо у немовля вже прорізалися зуби, то це вже інша категорія, яку вже обліковували разом із дорослими. А за старих треба було платити менші податки.

Отже, широкий діапазон невільників, як бачимо з документів. Турецький ринок був ладний приймати абсолютно всіх.

– Можна вивести типову долю полоненого?

– Якщо його не вбивали...

– Який сенс вбивати бранців? Це ж актив.

– Про це немає детальних свідчень, але вбивали. «Ой, за річкою вогні горять – там татари полон ділять. Стару неньку зарубали, а молоденьку в полон взяли». Це ж не я вигадав.

Але повертаючись до вашого запитання. Кілька днів або навіть тижнів могла тривати дорога. І в якомусь місці перед кримським кордоном, де татари вже почувалися безпечно, вони згромаджувати полон. Туди наїздили купці, і там татари і турки збували бранців оптом. У цьому був свій сенс, бо так не треба було платити податки. То краще продати їх оптом купцю. А вже коли вони приїздили до міст, де існували невільницькі ринки, де вже треба було платити мито, там вже починалася штучна робота. Там вже кожен вихваляв свій товар і готував його до продажу.

Ми знаємо долю, так би мовити, успішної полонянки Роксолани або Гюрем Султан, яку продали аж у султанський палац. І вона там собі зробила «кар’єру».

Але дівчат продавали будь-кому. Якщо «не щастило», що називається, бути проданими якомусь заможному паші, то їх купував будь-хто. І тут повно всяких дуже неприємних історій. Часом купив хлопець, а потім здає у бордель.

– А в Османській державі хіба борделі були?

– Аякже! Тільки не обов’язково офіційні. Але про це повно історій. Османська імперія стежила за нормами і хотіла зробити вигляд про те, що у них таких явищ немає. Але судові справи нам це показують. Бідолашні дівчата часом тікали і розповідали про це. Так ми знаємо про такі речі.

Типова доля – це, звичайно, було потрапити в родину. А що відбувалося в родині за зачиненими дверима будинків і обійсть, непорушність яких оберігав ісламський закон, ми вже не знаємо достеменно.

Але ще одна типова доля – не бути проданим в Османську імперію. І багато таких людей залишалося в Кримському ханаті.

– А типова чоловіча доля?

– Чоловічої типової долі не було, бо надто різні були можливості. Хлопці теж могли зробити дуже добру кар’єру. Якщо їх купив якийсь заможний і дуже впливовий діяч, то вони у нього виростали, вивчали мови і навіть письмо, військову справу, всякі інші речі, ставали довіреними особами і згодом пробивалися по службі.

– Вони приймали іслам. Тобто він вже й не полонений, а вільна людина?

– Ні. Це неправда.

Для того, щоб звільнитися з неволі, недостатньо було прийняти іслам. Інша річ, що іслам заохочував до звільнення. Рабська система була доволі «інтелігентною», тому що одним нагаєм ви не змусите робити людину...

– «Інтелігентна»?

– «Інтелігентна» – це означає розумна. Я її не захищаю у жодному випадку, але зазначаю, що це складні людські стосунки. І часом невільники могли навіть здобувати контроль над своїми власниками. Такі речі так само траплялися. Звісно, господар може невільника скарати смертю. Але якщо він хоче від нього якоїсь служби, то мусить домовитися.

Невелика частина хлопців могла потрапити до Палацу. Там існувала ціла категорія служників, яких кастрували і вивчали на білих євнухів, які служили у зовнішньому дворі палацу. Вони не служили в гаремі, де були лише темношкірі євнухи. Але і для білих було повно роботи. А могли залишатися хлопцями, якщо вони ставали пажами, персональними слугами. Могли служити і на кухні, і при коморі.

– Очевидно, вони вже були повністю інтегровані в османське суспільство, приймали іслам?

– Безперечно. Це були молоді хлопці 17-20 років. Потім вони піднімалися далі по службових щаблях.

Але більш масово хлопці потрапляли до ремісників або до купців. І тут господар намагався його заохотити. Чим він міг найбільше заохотити невільника? Тим, що обіцяв йому волю. Інколи господар навіть укладав контракт із невільником (навіть такі речі були): мовляв, невільник виконує свої службові обов’язки і звільняється по смерті власника, або контракт, як тепер кажуть, на обсяг виконаних робіт. І після того, як це виконано, невільник стає вільним.

– Є такий стереотип, що бранці потрапляли на галери. Наскільки була поширеною така практика?

– Така річ була. І у нас від тієї практики слово «каторга» – грецьке, яке турки використовували для означення галер.

Але, оскільки тут йдеться про покарання, то турки відправляли на галери, як правило, козаків та інших військовополонених. Їх посилали на галери або інші важкі роботи.

Натомість українців майже не зачепила ось та «легендарна» доля потрапити до яничарського корпусу. У нас з цього приводу дуже багато фантазій.

– Як відомо, в яничари, як податок, хлопчиків-християн брали і відповідно виховували їх.

– Так, але це – з підданих. Їх набирали з балканських народів, переважно з босняків. А українці цього не застали, тому що ця практика вигасає десь на початку ХVІ століття, її все менше і менше. А в ХVІІ столітті вона вигасає зовсім.

– Змінилися правила комплектування яничарського корпусу?

– Звичайно. Але до того це піддані-християни Османської держави мусили давати хлопців. А полонені під це не підпадали.

– А як виняток міг малолітній бранець потрапити в яничари?

– Абсолютно як виняток. Із тих даних про етнічне походження яничар, які ми маємо, то може 1% становили українці-русини.

– Втеча з полону і викуп з полону. Наприклад, Богдан Хмельницький потрапляв у полон, і його викупляли рідні.

– Про Хмельницького це правда. Але загалом такі речі погано задокументовані, ми їх мало знаємо.

Можемо послатися на українські думи, в яких йдеться про викуп людей із полону. Про що каже Маруся Богуславка козакам, яких вона звільнила? Щоб передали її батькам, щоб не збирали грошей на викуп із полону, бо вона вже потурчилася, обусурманилася.

Крім викупу, відбувалися ще й обміни полоненими. Є листування між Сигізмундом Августом і Сулейманом Пишним про те, що треба обмінятися полоненими. На що султан відповідає, що ті, які прийняли іслам, вже нікуди не підуть, але щодо решти, то нехай приїздять комісари і пошукають полонених.

Люди часом знали, де перебувають їхні родичі, які потрапили у полон і намагалися їх викупити. Зазвичай ченці виступали посередниками.

– Те, що оспівано в думах – втеча з полону. Це вважалося героїчним і небезпечним вчинком.

– Українські думи і пісні на цю тему мають один заклик – полонений мусить повернутися на Батьківщину. А якщо вони не можуть повернутися на Батьківщину, то чим вони тоді собі можуть заслужити добру пам’ять, добре ім’я, вдячність? І тут є дві типові моделі – чоловіча і жіноча. Маруся Богуславка нам представляє жіночу. А чоловічу – Іван Богуславець. Там розвивається любовна історія про те, що молода вдова Алкан-пашева закохалася в Івана Богуславця і просить його одружитися на ній, а вона вже відпустить усіх полонених. Іван Богуславець на це йде.

Але жінка, одружившись, ставши членом іншої родини, втрачала мотиви для повернення додому. Я вже не кажу про те, що в ті часи технічно жінці подорожувати і тікати було складно. Український народ реалістично оцінював можливості жінки втекти. Думи, в яких відбилося типологічне ставлення до невільників, про це говорять. Маруся Богуславка не йде, але їй прощають зраду вірі заради «лакомства» й адюльтер, бо вона допомогла козакам повернутися додому.

– Тобто для чоловіка чеснотою є втекти з полону, а для жінки цьому сприяти?

– Причому настільки важливою, що він може зрадити кохання. Це найсильніше. Український фольклор дуже практичний.

– Реалістичний.

Є така історія про кошового отамана Івана Сірка, коли козаки звільнили в Криму багато полонених, але деякі з них сказали: ми не хочемо вертатися, нам у полоні нормально живеться. Сірко їх ніби відпустив, а потім наказав козакам: доженіть і порубайте! Це вигадка чи справді щось таке було?

– Очевидно, що це апокриф, але мотиви реалістичні. Наш фольклор не зі стелі знятий. Тому що він обговорював питання життя і смерті, виживання в неволі, зрештою, повернення до своїх, повернення на Батьківщину. Це серйозні речі. Тут чистими фантазіями обійтися абсолютно неможливо.

Звичайно, є елементи легенди. По-перше, йдеться про сім тисяч, яких вивели з полону. По-друге, чотири тисячі з них висловили бажання повернутися в Україну. Це так український фольклор діяв, виховання діяло. Ми вже мотиви поведінки закладали в тому числі фольклором неписьменним людям. Сім тисяч – це епічне число. Чотири туди, більше половини, і три тисячі тільки захотіли повернутися в Крим.

Те, що багато полонених знаходили собі нову родину, нове життя і успішно робили кар’єру, назвемо це так, в ісламському суспільстві – це абсолютна правда. І в Криму дуже багато полонених ось тих нерозпроданих залишалися. Ми навіть знаємо про таких полонених, які потім самі ходили в набіги. Це могла бути одна з умов звільнення на волю: мовляв, я замість себе посилаю тебе в набіг, привезеш полоненого, а я тоді тебе звільню. Це задокументовані у ХVІІІ столітті маємо такі історії.

Тому, з точки зору загальних знань про полон, ця історія про Сірка є правдопобідною. Адже хлопці і дівчата, які залишалися в полоні і множилися, ставали мусульманами й інтегрувалися у те суспільство, справді могли ходити, на нашу біду, в набіги на Україну… Тому в цьому сенсі ця легенда є правдива.

– Наскільки типова ситуація: потрапив у полон – потурчився, так би мовити, а потім повернувся – і перейшов назад у християнство? Тоді ось так часто і просто робили чи це виняткові випадки?

– Звичайно, що не просто. Але фольклор, про який ми згадали, на те й існує. Український фольклор робив свою роботу, щоб полонені поверталися. Тому ми бачимо такі випадки.

Османський літописець Мустафа Наїм, описуючи перебіг Хотинської війни згадує про таких «ренегатів», які знайшлися серед полонених-козаків. Їх вирахували і піддали найжорстокішим тортурам. А один османський можновладець тоді втратив пажа, довіреного слугу, який під Хотином втік до козаків. Тому це явище було на поверхні навіть для тодішнього історика.

У суспільстві існувало розуміння, що це те, чого ми хочемо від своїх невільників. У «Номоканоні» митрополита Петра Могили, де всякі кари за проступки перед релігією, є спеціальний пункт про тих, хто «вторах охрещається по причині плєнєнія».

– І що за це передбачалося? Яке стягнення?

– Ніякого стягнення – треба було вдруге відбути обряд хрещення.

– Упродовж якого часу в українській історії цей період, коли у людини була велика ймовірність стати бранцем?

– Дуже довгий час. Українці потерпали від набігів ординців від самої монгольської навали. Тільки вони попервах продавали не туркам, а генуезцям.

– А генуезці хіба займалися работоргівлею?

– Генуезці продали першого невільника близько 1270 року. Вони від ординців діставали цей «крам» і потім перепродавали в десять разів дорожче в Європі. Першого невільника з Кафи в Генуї продали вже через 5 років – в 1275 році перший контракт.

– Отже, з ХІІІ століття?

– Але ж, даруйте, до того руські князі торгували невільниками.

Тому простіше сказати, коли це все закінчується. Останній набіг Кримського ханату на територію України відбувся в грудні–січні 1768–1769 років. Тоді 30 тисяч полонених вивів хан Кирим Герай. Французький консул угорського походження описав цю кампанію. І це був останній татарський набіг на територію України. Він відбувся під час війни, яка скінчилася через два роки російською окупацією Кримського півострова.