Сприяння Заходу встановленню миру на території України відбувається за тим же сценарієм, що в Грузії, чи в Боснії-Герцеґовині, говорить грузинсько-французький політолог, колишній державний міністр Грузії з питань євроатлантичної інтеграції в уряді президента Михеїла Саакашвілі Торніке Ґордадзе. Наша розмова з нині вже французьким політологом і дослідником Вищої школи політичних наук відбувалася в Парижі, коли зустріч у «нормандському форматі» відкладалася вже декілька разів, а експерти з країн ЄС та представники громадянського суспільства з України та Росії обговорювали, якими мають бути умови для встановлення справедливого миру та пастки на шляху до «швидкого залагодження проблеми».
– Переговори за участю президента Франції та канцлера Німеччини проходять нині в інших умовах, ніж подібна зустріч у «нормандському форматі» три роки тому. Багато українців висловлюють побоювання, що зараз, на відміну від попередньої зустрічі, тиск міжнародної спільноти буде спрямовано не так проти російського президента Володимира Путіна, як проти президента України Володимира Зеленського. Ви поділяєте ці побоювання?
Ми знаємо з досвіду, міжнародні учасники, які виступають посередниками, досягають прогресу в мирних угодах, натиснувши на слабшу сторону
– Попри те, що у президента Володимира Зеленського є сильний мандат – він виграв вибори з рекордною підтримкою, сама Україна є набагато меншою, а економічно, політично та військово – набагато слабшою країною, ніж Росія. І звичайно, як ми знаємо з досвіду, міжнародні учасники, які виступають посередниками, досягають прогресу в мирних угодах, натиснувши на слабшу сторону.
Так було з Грузією в 2008 році, коли у військовому плані ситуація для Грузії була дуже поганою, і Грузія не мала іншого вибору, ніж погодитися і виконувати ті умови, які їй запропонувала міжнародна спільнота. Іншою можливістю було продовжувати воювати з Росією, і всім нам зрозуміло, чим би така війна закінчилася.
Росія відчувала, що має велику воєнну перевагу і використала її для того, щоб домогтися максимально вигідних для себе умов у політичній угоді
Я пригадую також умови, в яких Україна погодилася підписати перші мінські угоди – це був вересень 2014 року, коли установки «Град» обстрілювали українські міста. Росія відчувала, що має велику військову перевагу, і використала її для того, щоб домогтися максимально вигідних для себе умов у політичній угоді. Тому для міжнародної спільноти, якщо вона хоче продемонструвати свою ефективність і досягти швидкого результату в мирних переговорах – натиснути на слабшу сторону – найшвидший шлях до успіху.
– У зв’язку з виконанням мінських угод багато говориться про те, що в окупованих районах Донбасу мають пройти вибори і для того, щоб забезпечити, що вони пройдуть у конкурентних умовах, лунають пропозиції надіслати туди рекордну кількість іноземних спостерігачів. Але хто поїде туди в умовах, коли Україна не може гарантувати їм безпеку?
– Я вважаю, що якщо вибори відбудуться, міжнародні організації мають надіслати максимальну можливу кількість своїх спостерігачів, бо обставини, в яких проводитимуть вибори, є безпрецедентними. Але безпека є ключовою вимогою для проведення виборів. Неможливо провести вибори без гарантій безпеки не лише для іноземних спостерігачів, але і для місцевих, і для всіх учасників виборів.
Якщо щось станеться на цій території, Росія завжди може сказати, що вона тут ні при чому, вони не контролюють ці збройні сили, які є на непідконтрольній території України.
Як проводити легітимні вибори, якщо половина населення в них не бере участі?
Крім того, для організації цих виборів потрібно розуміти, хто є виборцями на цій території? Як зможуть взяти участь у виборах ті півтора мільйона людей, які залишили ці території, ставши вимушеними переселенцями і біженцями? Це – значна частина населення цих регіонів, гадаю, не менше, ніж половина. І як у таких умовах проводити легітимні вибори, якщо половина населення в них не бере участі? На всі ці питання потрібно мати відповіді ще перед тим, як говорити про проведення виборів.
– Яку найбільшу небезпеку ви бачите для України в тому мирному плані, який зараз обговорюється?
– Одну з найбільших небезпек, яку я бачу, є бажання Кремля перетворити Україну на якусь федерацію, чи конфедерацію, на кшталт Боснії-Герцеґовини. У цій країні досягли миру за рахунок того, що сербська частина країни, Республіка Сербська має можливість блокувати всі ініціативи у сфері закордонної політики центрального уряду. Як ми знаємо, Боснія-Герцеґовина є кандидатом на вступ до НАТО. Але в цій ситуації вони ніколи не стануть членами НАТО, бо вони не задовольняють найістотніших вимог – вони не можуть мати спільну армію та спільне командування через позицію боснійських сербів. А вони, варто нагадати, є не лише клієнтською квазідержавою Сербії, але і Росії – вони мають напряму відносини з Москвою.
Тому росіяни виступають за інтеграцію окупованих ними частин Луганської та Донецької областей – для них це є можливістю поширити свій вплив на решту України. Таким чином вони зможуть впливати на інші регіони – для них відкриються нові можливості для того, щоб поширити свою пропаганду на російськомовні регіони України в першу чергу, а потім і на всі інші. Так вони зможуть підірвати всі дотеперішні зусилля України в тому, щоб стати повноправними членами Європейського союзу та НАТО.
– У 2008 році на саміті Альянсу в Бухаресті Україні та Грузії пообіцяли, що одного дня вони зможуть стати членами НАТО, але з того часу минуло вже понад 10 років і того дня ще ніхто не назвав. За цей час ці дві країни наблизилися, чи віддалилися від своєї мети?
– В Україні, пригадуємо, за президента Віктора Януковича це питання було занедбано, Україна була оголошена нейтральною країною і невдовзі зазнала зовнішнього нападу. Грузія, попри всі зміни у владі, була весь цей час дуже послідовною в питанні НАТО, і вступ до Альянсу залишався головним пріоритетом урядів.
Країни-члени НАТО не хочуть показати, що Росія має право вето на їхні рішення
Консенсусу в самому НАТО, як бачите, немає. З одного боку, країни-члени НАТО не хочуть показати, що Росія має право вето на їхні рішення, а з іншого боку – і прийняти ці дві країни, що мають конфлікт із Росією, вони не можуть. Тому вони обрали шлях «поступового зближення» – всіляко допомагати, сприяти реформам, проводити навчання, вигадувати нові форми і формули співпраці, щоб показати, що «двері залишаються відкритими».
Бо з політичних причин вони не можуть сказати, що двері залишаються закритими і таким чином визнати, що контроль над ухваленням рішень у НАТО є в Москві. А крім того, ви бачите, що зараз у НАТО є багато різних суперечок навколо багатьох питань, навколо фінансування Альянсу, пріоритетів, розподілу сили і відповідальності між Європою і Америкою.
Я хочу нагадати, що останньою країною, яка набула членство в НАТО, була Чорногорія – маленька країна, з маленькою армією, далека від кордонів Росії, чий вступ не створив геополітичної революції. Але пригадайте, з якими труднощами зіштовхнулася країна, скільки інтриг сплелося навколо її вступу. Врешті-решт європейські країни, які коливалися, були змушені погодитися, а президент США зробив якусь дивну заяву про те, що Чорногорія може спровокувати якусь велику міжнародну кризу, приєднавшись до НАТО.
Але для НАТО це мало велике символічне значення, бо так можна було продемонструвати і всередині альянсу, і Росії, що процес розширення не завершується. Тепер, мабуть, вирішиться питання членства Північної Македонії, чий вступ багато років відкладався через питання назви країни.
Тож на черзі після них будуть уже Україна, Грузія і Боснія-Герцеґовина, чиї проблеми я вже описав.
