«Бачу просто нога за ногою, нога за ногою – йдуть військові російські, вони йшли дуже довгою шеренгою. Це було страшно. Розумієш, що все! Виходу немає ніде. Залишалось тільки якось вижити тут і чекати на визволення».
«Сьогодні повинно бути краще, тому що завтра може не настати».
«Ти вже не знаєш, чи дивитися під ноги, бо скидають «пелюстки», чи дивитися в небо, бо там вилетить дрон, чи слухати свист артилерії».
Два роки тому, 11 листопада 2022 року, українські військові звільнили Херсон від російської окупації. Місто, як і правобережна частина області, перебувало під контролем Росії з перших днів повномасштабного вторгнення. Херсон був єдиним обласним центром, який окупанти захопили після 24 лютого 2022 року. Деокупація міста завершила Херсонську наступальну операцію.
До другої річниці деокупації міста проєкт Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» запитав у жителів Херсону, якими вони пам’ятають окупацію і звільнення міста від російських загарбників, хто зараз продовжує жити у Херсоні, попри щоденні обстріли, і чому, а також розпитали експертів про те, коли і за яких умов українські військові зможуть звільнити лівобережну частину області.
Вже два роки з періоду звільнення Херсон перебуває під постійними обстрілами. Російські військові щодня завдають ударів по місту і правобережній частині регіону з окупованого Лівобережжя. Частина жителів залишила обласний центр. Втім, є й ті, хто пережив окупацію міста і залишається там донині, попри безпекову ситуацію.
Валентина та Олексій Пономарьови – саме така родина. Жінка – за фахом журналістка, працює у місцевому виданні «Вгору», а чоловік – заслужений діяч мистецтв України, керівник музичної частини Херсонського театру імені Куліша.
Коли почалося повномасштабне вторгнення і російські війська окупували Херсон, вони вирішили не виїжджати з міста, оскільки довелося б перетинати блокпости окупантів. В такому випадку російські військові могли визначити проукраїнські погляди сім'ї, розповіла «Новинам Приазовʼя» Валентина.
Я дуже боялась їхати через окуповані територіїВалентина Пономарьова
«Мені менш страшно було залишатись. Не знаю, чому. Я дуже боялась їхати через окуповані території, бо я розуміла, що на YouTube чоловіка є українські пісні, я розуміла, що його могли забрати. Я розумію, що я знімалася на українському телебаченні, і я не знала, що про нас знають. Мені було страшно виїжджати. В той час ми жили у Шуменському мікрорайоні (Херсону), ми не чули сильно вибухів і не в перший день побачили військових. Я пам'ятаю, стояла на кухні, готувала їжу, дивлюся у вікно, і я бачу просто нога за ногою, нога за ногою. Йдуть військові російські, вони йшли дуже довгою шеренгою. Це було страшно, бо ти не знаєш, чого очікувати від них. Ось тоді мені стало дійсно страшно. Ти розумієш, що все! Виходу немає ніде. Залишалось тільки якось вижити тут і чекати на визволення», – згадує жінка.
«Не вірилось, що наші в місті»
Із часом родина Пономарьових разом із маленькою дитиною переїхала до іншого мікрорайону, де була можливість «зловити» мобільний зв'язок. Валентина пригадує, що напередодні звільнення Херсону чула вибух на Антонівському мосту. Російські військові тоді оголосили, що виходять із міста, втім, жінка подумала, що це провокація з їхнього боку.
Люди дістали ці кульки, вивісили прапори на свої балкони, на вікна. Мені стало страшноВалентина Пономарьова
«Мені стало страшно в цей момент. Я пам'ятаю, що ввечері пішла гуляти з собакою, і в мене аж мурахи вже побігли по тілу. Стоять люди. Я не знаю, де вони взяли кульки надувні жовто-сині. Мені так страшно стало за них. Це така велика вулиця, яка йшла до Антонівського мосту, і люди дістали ці кульки, вивісили прапори на свої балкони, на вікна. Мені стало страшно, бо я розумію, хто такий російський військовий, бо ми чули, що людей беруть у полон, катують, вбивають. Я кажу: «Люди, йдіть додому, що ви робите? А вони кажуть: «Та наші в місті». Хоча ще не було ознак, і я до останнього не вірила», – ділиться спогадами жінка.
|
Росія неодноразово заперечувала звинувачення в тортурах і порушеннях прав людини в Україні, попри численні переконливі докази, зібрані та поширені міжнародними правозахисними організаціями та новинними організаціями. |
Вона каже, що тоді в них вже не було світла та води, бо окупанти підірвали всі електростанції, а також телевежу.
«Ми тоді поїхали до місця, де роздавали воду, стояли в черзі, й тут ми бачимо, що їде військова машина, на ній – українські прапори. Тільки тоді я вже зрозуміла, що так, це правда. Якими були емоції тоді, неможливо передати. Це просто неможливо», – поділилась Валентина.
Чоловік Валентини каже, що відтоді в нього щодня відчуття того, що «сьогодні повинно бути краще, тому що завтра може не настати».
Під час звільнення правобережної частини Херсонщини на той час головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний повідомив, що на цьому напрямку Сили оборони України зруйнували логістичні шляхи та порушили систему управління російських військ. Тим самим українські військові не залишили окупантам іншого виходу, ніж вийти з регіону. За словами Залужного, операція зі звільнення Херсону тривала від початку вересня. Лише з 1 жовтня 2022 року Сили оборони просунулися в глибину до 36 кілометрів, загальна площа відвойованої території сягала понад 1300 кв. км, Україна відновила контроль над 41 населеним пунктом.
Ввечері 11 листопада 2022 року президент України Володимир Зеленський підтвердив, що спеціальні підрозділи ЗСУ вже перебувають у Херсоні. Він назвав цей день історичним.
В Росії заявили, що відведуть свої війська з правобережної Херсонщини на лівобережну 9 листопада 2022 року. Такий наказ віддав на той час міністр оборони Росії Сергій Шойгу колишньому командувачу російськими військами в Україні Сергію Суровікіну.
«Хочу залишатися у Херсоні»
Родина Пономарьових планує залишатися у Херсоні й надалі, попри постійні обстріли міста. Свій спосіб життя вони вже адаптували під умови, в яких живе сучасний Херсон, каже Валентина.
Ранок починається зі сніданку і з того, що ми слухаємо, чи немає вибухівВалентина Пономарьова
«Умовно, нашу зону таксисти називають «жовтою». Тобто, в них є «червона», «жовта» і «зелена». Це через те, що літають дрони. І через те, що вони без розбору скидають вибухівки на машини. Тому ранок починається зі сніданку і з того, що ми слухаємо, чи немає вибухів, і йдемо гуляти. Влітку почався прямо пік, бо ти вже не знаєш, чи дивитися під ноги, бо скидають «пелюстки» (протипіхотна фугасна міна натискної дії – ред.), чи дивитися в небо, бо там вилетить дрон, чи слухати свист артилерії. Але я відчуваю, що я хочу залишатися тут. Мені тут спокійніше, тут рідні місця, все знайоме. Я боюся, що якщо я поїду, я сюди не повернуся. Це для мене найскладніше. Я ніколи навіть до повномасштабного вторгнення РФ не планувала виїжджати з Херсону, їхати в інше місце. Я мріяла жити в будиночку біля Дніпра, в моїй улюбленій Антонівці. Ось це єдине, що напевно я передумала – жити біля Дніпра. Там все зараз заміновано, дрони літають, туди неможливо просто дійти зараз», – каже Валентина.
«Виїзд з окупації міг закінчитися трагічно»
Ще один херсонець, який перебував у місті під час окупації і живе там нині – Артем Петрик. Він – кандидат історичних наук і старший науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету. Напередодні повномасштабного вторгнення науковець повернувся з Литви до Херсону. Після того, як російські військові захопили місто, виїжджати було небезпечно, згадує Петрик.
«Мій виїзд з міста міг нести небезпеку не тільки для мене, але і для близьких. Чому так? Ну, якщо коротко, я думаю, що кожен, хто перебував в окупації, знає, що ворог, він особливо агресивно ставиться до працівників низки професій і сфер діяльності, в тому числі це журналісти й історики. Я – співробітник західної інституції, я працюю в Європейському союзі і займаюся дослідженням якраз історії європейської країни, в тому числі історії Литви міжвоєнного періоду й українсько-литовських відносин тієї ж самої доби. Я не кажу, що мій випадок унікальний, але з людьми тієї категорії, до якої я належу, фінал міг бути будь-яким, в тому числі трагічним», – зауважив він.
Більшість людей в окупованому Херсоні чекала на звільнення, втім, із часом дехто почав зневірюватися, каже історик. Але, коли стало відомо про деокупацію на Харківщині, херсонці підбадьорилися.
«З серпня 2022 року ми знали, що звільнене Високопілля. Ми знали, що українські війська прорвалися на початку жовтня 2022 року поблизу Дудчан, Милового, у північній частині Правобережжя. Очевидно було, що справа йде до якогось такого фіналу, до розв'язки. Постійно ми чули, як українські війська, в тому числі реактивна артилерія, б'ють по російських тилах, б'ють по переправах. Фактично росіяни вимушені були тягнути понтони через Дніпро. А потім десь 19 жовтня 2022 року окупанти оголосили евакуацію. Тоді вже було ясно і зрозуміло, що вони тікають», – згадує Петрик.
«Лякали підривом ГЕС та ядерним ударом»
Російські військові залякували херсонців протягом всього періоду окупації і тоді, коли почали відступати, розповідає херсонець. Вони згадували й про Каховську ГЕС. Жителям Херсону було лячно, адже ніхто не знав, яка доля чекає місто, зізнається Петрик.
Я порівнюю відчуття херсонців під час деокупації міста, як мені здається, з відчуттями людей, яких звільнили з концентраційного таборуАртем Петрик
«Лякали тим, що як тільки українська армія підійде, з вами буде те ж саме, що з Маріуполем. Навіть погрожували підривом, звичайним людям казали, що «буде підрив Каховської ГЕС, вас тут всіх затопить і ви тут всі повмираєте». Чи ядерною зброєю погрожували. Це фактично щодня відбувалося – залякування та цькування людей. В останні тижні перед звільненням росіяни почали ще і руйнувати інфраструктуру посилено. В місті зникла вода, зникло світло. Тобто, люди готували їжу буквально на багаттях, збирали дощову воду, ділилися хлібом. Це все було. Я порівнюю відчуття херсонців під час деокупації міста, як мені здається, з відчуттями людей, яких звільнили з концентраційного табору. Як це було, коли американська армія доходила до німецьких концентраційних таборів, де люди у бараках перебувають, їм кажуть, що вони вільні, а люди бояться вийти з їхніх бараків, тому що вони до кінця не вірять, що їх звільнили, що наступила свобода. Схожі відчуття були у херсонців», – поділився історик.
Зараз науковець продовжує жити і працювати у Херсоні. Він зізнається, що безпекова ситуація у місті складна, втім, херсонці дуже надихають.
«Чи є наука під артилерійськими обстрілами? Звісно, що умови не найкращі, в різних місцях доводиться працювати, і в укриттях, і де завгодно. Проте і наука, і література навіть в прифронтовій смузі є. Місто наше відділене рікою, і ми не просто у прифронтовій зоні, ми в безпосередній близькості до ворога (окупаційних військ РФ – ред.). Тобто, будь-яка точка нашого міста – в зоні доступу ствольної артилерії, реактивної зброї, все надзвичайно близько. Але це феномен херсонців. Населення міста тримається за рідні оселі, воно цінує кожен день прожитий на рідній землі, у своїх будинках, у своїх оселях. Хоч це пафосно, можливо, прозвучить, але тут батьківщина відчувається особливо, по-своєму, по-особливому», – зазначив херсонець.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
Про перспективи деокупації Лівобережжя
Військовий аналітик, полковник запасу Збройних сил України Сергій Грабський розповів «Новинам Приазов’я», що зменшити обстріли правобережної Херсонщини можна, якщо знищувати якомога більше місць, де розташовуються російські військові, а також де вони зберігають техніку і боєприпаси. Крім того, потрібно уражати логістичні шляхи окупантів.
«Ми можемо підтягнути нашу артилерію, завдавати удару, але є таке поняття, як контрбатарейна боротьба або артилерійська дуель. І противник може завдавати удару у відповідь. Тобто ми маємо не просто завдавати ефективні удари, які нейтралізують бойовий потенціал противника. Йдеться про посилення не тільки кількісних показників української оборони і спроможності завдавати ударів, а й про якісні показники. Йдеться в тому числі про національний спротив. І окремим рядком я маю обов'язково відмітити ту героїчну боротьбу наших підпільників і партизанів, які, попри шалений тиск противника, продовжують свою героїчну роботу. Попри техніку, озброєння, боєприпаси, має бути достатньою кількість особового складу. Тому що війна – це справа людей», – зауважив експерт.
На його думку, звільнити лівобережну частину Херсонщини можна буде після просування українських військових на Запорізькому напрямку, оскільки у форсуванні Дніпра і висадці на лівому березі сенсу немає, додав Грабський.
Визволення Херсонщини і прорив в Крим буде означати перемогу в цій війніСергій Грабський
«Визволення лівого берега Херсонщини допускається внаслідок успішної операції з перерізання комунікацій в Запорізькій області. Тобто повертаємося до того, що наші війська робили у 2023 році. Вони намагалися пробитися до Токмака, до залізниці, яка з'єднує окупований Крим – єдина лінія з РФ. Перерізання цих комунікацій і постійний вплив наших вогневих засобів на всю глибину бойових порядків противника, воно дозволить нам звільнити Херсонщину. Противник не втримається на цій території, не маючи можливість забезпечити постачання цього херсонського трикутника, як я його називаю, північної Таврії. Йдеться про розсічення угруповання – це стратегічна операція. Вона нам вкрай необхідна і фактично визволення Херсонщини, і прорив в Крим буде означати перемогу в цій війні. Тому що така війна стане просто надалі для російського політичного керівництва недоцільною», – пояснив експерт.
- Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого 2022 року. У Росії заперечували, що ведуть проти України загарбницьку війну й назвали це «спеціальною операцією». Також російська влада відкидає звинувачення у скоєнні злочинів проти цивільних жителів України. Київ пообіцяв відновити контроль над своєю територією.
Форум