Україна вчиться говорити про себе, усвідомлювати травми своєї історії, розуміти наслідки колоніального існування та шукає шляхи їхнього подолання. Про те, як вона це робить, розповідали Ярослав Грицак, Тамара Гундорова, Микола Рябчук та інші відомі україністи з різних країн та різних галузей досліджень, яких на третю Міжнародну конференцію україністів зібрали вчені з Інституту східноєвропейських досліджень Карлового університету, що у Чехії.
На запрошення празьких колег на дводенну конференцію, яка цього року проходить в онлайн режимі, зібралися провідні історики, літературознавці, культурологи з України – Києва, Львова, Харкова, та з ширшого світу – Італії, США, Великої Британії.
Якщо б, за словами Оксфордського професора Антоні Сміта, для того, щоб перетворити різнорідне населення у націю, потрібні спільні страждання та пам’ять про них, то українці могли б стати найбільш консолідованою нацією. Але вибравшись з-під уламків російсько-радянської комуністичної імперії, вони не відразу збагнули, що з ними сталося за останнє століття і пам'ять про ті події виявилася різною.
Потрібно було майже 30 років життя у своїй власній державі для того, щоб почати усвідомлювати, який слід лишили безперервні війни і репресії, чотири геноциди на території України протягом трохи більше, ніж одного десятиліття (1932–1944 роки), післявоєнне культурне упослідження, Чорнобильська аварія та придушення вільної думки аж до останніх днів радянського режиму.
На думку львівського історика Ярослава Грицака, шлях України до модерної нації ускладнюється цим історичним багажем, її культурне коріння – у східному християнстві, її інституції формувалися відсталою російською імперією, а її розвиток протягом довгого часу гальмував комунізм. Але історія, на думку Грицака, це не вирок. Навіть колишній поділ між західною та східною Україною стирається, менше людей хочуть дивитися у минуле, спинається на ноги молоде покоління, яке розраховує на свої сили, а не на підтримку держави, і це дає шанс «третій Україні». Тій, яка дивиться у майбутнє більше, ніж хоче розбирати травми минулого і безкінечно ятрити його рани.
Як каже професор Грицак, це шанс для України. Але розчарування у молодому поколінні політиків партіями «Слуга народу» та «Голос», які мали б відповідати цьому запиту, свідчить про те, що українці ще не готові скористатися цим шансом і можуть бути відкинуті у своєму суспільному розвитку до часу протистояння старих еліт. Як каже Ярослав Грицак, запит на модернізацію зараз сильніше лунає з сусідньої Білорусі, і він також свідчить, що весь східноєвропейський регіон стоїть на порозі змін.
Харківська дослідниця Валерія Корабльова, яка нині працює в Інституті Східноєвропейських досліджень у Празі та була співорганізаторкою конференції, говорила про шляхи подолання історичних травм, які не дозволяють українському суспільству пробитися до модерності. На її думку, українці застрягли у сприйнятті себе в ролі жертви, про це ведуться нескінченні публічні суперечки, на цьому базується шкільна програма і з історії, і з літератури.
Але таке самосприйняття позбавляє українське суспільство суб’єктності. Провина за те, що відбувається, покладається на когось іншого (переважно Росію), і хтось третій має врятувати Україну, вивести з цього стану (переважно Європейський Союз, чи Захід загалом). Як вважає Корабльова, рух вперед стане можливий після того, як більшість у суспільстві усвідомить, що лише власними зусиллями вдасться збудувати власне майбутнє і тільки українці несуть за нього відповідальність.
Про те, як українці опрацьовували травму Чорнобильської аварії у літературі, говорила провідна українська літературознавиця з Інституту літератури Академії наук України Тамара Гундорова. На її думку, трагічна подія, яка забрала життя і скалічила долі багатьох українців, також стала могутнім поштовхом до розвитку української літератури – виштовхнула її у постмодерний світ. Чорнобильська трагедія дала новий голос поколінню шістдесятників, які вводять у суспільний дискурс поняття «духовного Чорнобиля» як символ катастрофи, що поширилася і на інші аспекти тогочасного життя в Україні – мову, культуру, екологію, суспільні цінності.
Разом з тим, як говорить Гундорова, опрацювання цієї травми вело також і до олюднення образу самих шістдесятників, зняття їх з п’єдесталу національних героїв, погляду на них, як на людей, які жили в обставинах свого часу.
Індивідуальна історія – «палімпсест безперервних травм»
Цікавий погляд на те, що відбувається у сфері пам’яті на локальному рівні представили два українські дослідники, які нині працюють у закордонних університетах – одесит Віталій Чернецький з Університету штату Канзас та харків’янин Іван Козаченко з Абердинського університету, що в Шотландії. Вони говорили про історію та політику пам’яті відповідно в Одесі та Харкові, про те, як гладко проходила декомунізація на початку 1990-х років в обох українських містах-мільйонниках, і про те, які війни пам’яті та пам’ятників почалися пізніше, коли українці почали замислюватися над своїм вектором розвитку, і травми минулого вирішили використати політики.
Свою розповідь Віталій Чернецький розпочав з особистої історії. Проглядаючи одеську пресу, він наштовхнувся на прізвище своїх предків з німецьких переселенців, розстріляних під час репресій 1937 року та похованих у братській могилі поблизу Одеси. Таких могил з того часу є безліч по Україні, а про долю людей в них похованих, не було відомо навіть родині. І зараз на цьому місці, де поховані десятки тисяч людей, немає ані пам’ятника, ані пам’ятного знаку, крім хреста, на якому нащадок репресованих поляків повісив стрічку в кольорах свого прапора.
Дослідник каже, що його родинна історія типова для регіону – двоє з чотирьох у поколінні дідів були «розкуркулені», троє пережили Голодомор у селах неподалік Одеси. Самі вони вижили, але втратили членів родини. У сталінських репресіях загинули не лише вже згадані родичі німецького походження, у таборах на Колимі загинув брат бабусі по материнській лінії.
У Голокості в перші дні окупації Одеси загинув перший чоловік однієї з бабусь. Інша бабуся зуміла врятувати свого чоловіка з табору військовополонених, коли вона вивезла його з румунської зони окупації до німецької. Післявоєнне життя так само не було райдужним, бо на Колиму бабусин брат потрапив уже у 1950-х. Була ще велика повінь в районі Пересип в Одесі, від якої також постраждала родина Віталія Чернецького.
Він говорить, що Одеса вписана самою історією в український контекст і жодним чином його родина не була унікальною, такою була типова історія українських родин у ХХ столітті. «Ми маємо палімпсест безперервних травм», – говорить Чернецький.
Незважаючи на це, російські ЗМІ нав’язують інший образ Одеси – міста російськомовної культури та дрібних єврейських злодюжок, змальованих у російських серіалах про Одесу. Цей образ підтримують туристичні компанії Одеси, бо саме він приносить дохід, тож і українці, які приїжджають до Одеси, також отримують цю історію про місто.
Деякі західні дослідники зводять весь досвід Одеси до переживань єврейської громади, тієї її частини, яка була пов’язана з дрібними вуличними злочинамиВіталій Чернецький
«Але на жаль, під цим же ж враженням перебувають і деякі західні дослідники, які засвоїли і поширюють цей стереотип, що зводять весь досвід Одеси до переживань єврейської громади, і зовсім не тієї, яка доклалася до розвитку міста, чи до розвитку єврейської релігійної думки, а тієї її частини, яка була пов’язана з дрібними вуличними злочинами», – наголошує Чернецький. Таким чином з історії міста виключена не лише українська складова, але і значна частина тієї ж єврейської, німецька, італійська, грецька.
Чи означає це, що Одеса є приречена на змагання пам’ятей, яке часто переходить у змагання за титул «найбільшого мученика»? На думку Чернецького, західні дослідження пропонують вихід до діалогу пам’ятей, які не заперечують досвід іншого, а дослуховуються до нього, доповнюють і збагачують таким чином пам’ять одне одного, відкривають шлях до солідарності між різними групами у суспільстві.
Та поки що в політиці пам’яті в Одесі точаться швидше війни, які розпалюють політики, і особливо це було помітно під час нещодавніх місцевих виборів. Один з прикладів використання політики пам’яті була пропозиція кандидата у мери Геннадія Труханова повернути проспекту Героїв Небесної сотні ім’я радянського маршала Жукова.
Ім’я цього маршала відіграло значну роль і у політичних баталіях у Харкові, про що розповів Іван Козаченко з Абердинського університету. Це місто на початках радянської влади відігравало роль столиці України, і цей факт залишив відбиток як на амбіціях міста, так і в колективній пам’яті. З іншого боку, Харків зосередив у собі і пам’ять про Голодомор, про «український ренесанс», бо був місцьем його розквіту і загибелі.
Проте, подібно до Одеси, ці травматичні події не цікавлять місцеву владу, яка зосереджена на підтриманні радянського міфу, який прийняли за свій багато мешканців міста. Як і у випадку з Одесою, конкуренція різних пам’ятей про минуле, не базується на етнічному принципі, а імовірніше, іде по лінії ставлення до СРСР. Значна частина Харкова досі переживає травму розпаду Радянського Союзу, який вони вважали своєю батьківщиною, і не приймають український дискурс. Це проявляється і в тому, як харків’яни ставляться до конфлікту на Донбасі – у місті, яке є у кількох десятках кілометрів від лінії зіткнення, багато людей війну намагаються не помічати, гворить Козаченко.
Українська європейська ідентичність
Другий день конференції був присвячений літературознавчим та культурологічним дослідженням. Професорка Університету Сап’єнца Оксана Пахльовська підготувала презентацію під назвою «Деструкція європейської України: імперська і радянська стратегія відчуження літератури від суспільства (концепти, механізми, результати)». Але через те, що дослідниця не змогла взяти участь у конференції, її роботу представила празька україністка Тереза Хланьова.
Як пише Оксана Пахльовська, українці нині знову опинилися на розпутті між європейським і східним напрямком розвитку. Цікаво, що це нове розпуття тепер формується у новому політичному контексті, коли від європейських цінностей віддаляються західні сусіди України, серед них Польща та Угорщина.
На думку Пахльовської, на цьому тлі відбувається і зміна поглядів на Україну. Її перестають розглядати лише як східноєвропейську країну, а швидше як синтез східної та західної культури.
На різних історичних етапах західна культура була визначальною, не лише в часи Русі, але і пізніше в часи Литовської та Польської держави. І лише пізніше інкорпорація України в Російську держави вела до вестернізації та модернізації Росії та до провінціалізації України. У ХІХ столітті в умовах російської імперії, пише Пахльовська, почалася планомірна деконструкція європейської України, яка тривала і посилилася у радянський час. Вивчення історичних текстів, особливо церковного характеру, які зберегли староукраїнську літературну мову, стало практично неможливо, як і будь-яка згадка про безпосередні контакти України з Європою.
«Україна не повинна була мати своєї історії», – підсумовує Оксана Пахльовська. Лише з набуттям незалежності українці змогли відкрити для себе ці тексти і весь пласт своєї європейської культури. Але тоді ж почалася і політична боротьба за ідентичність, коли на противагу українській ідентичності, яка лише починала спиратися на власну, ще не до кінця повернуту і вивчену історію, проросійські сили підтримували російську і радянську ідентичність, яка впродовж десятиліть представлялася як провідна та модерна.
На думку Пахльовської, Україні потрібно повернути її історичний та сучасний європейський контекст – у перекладах, порівняльних дослідженнях та розширенні безпосередніх контактів.
Про колоніальну спадщину, з якою доводиться мати справу Україні, говорив і відомий культуролог Микола Рябчук у своїй презентації під назвою «Біла шкіра, чорна мова. Травматичний досвід імперського лінгвіциду».
Базуючись на дослідженні психоаналітика Франца Фанона, народженого на французькому острові Мартинік у Карибському морі, Рябчук знайшов багато паралелей з українським досвідом. Чорношкірий дослідник вивчав стосунки французьких колонізаторів та жителів їхніх африканських колоній. Він приходить до висновку, що не культурні здобутки дають перевагу колонізаторам, а їхня воєнна потуга, можливість силою підкорити інших та нав'язати їм свій погляд на самих себе. Дослідник показує, як підкорене колоніальне населення переймає ставлення колонізаторів, і мова відіграє тут важливу роль, бо рідна мова починає асоціюватися з відсталістю.
На думку Рябчука, описані Фаноном колоніальні стосунки мають багато спільного з ситуацією українців у російсько-радянському контексті, де українці могли «зійти за білу людину», якщо вони відмовлялися від своєї ідентичності і приймали російсько-радянську ідентичність та ідеологію. У такому статусі вони могли навіть брати участь у розбудові імперії. Але це ніяк не поліпшувало ситуацію українців як групи – в усьому, крім зовнішнього вигляду, вони залишалися «чорними», людьми другого сорту, часом доведеними до рабського стану в прямому сенсі, коли були загнані у колгоспи.
Збереженням креольської (колишньої колоніальної) еліти, яка пішла на певні поступки тубільцям, включно з «потьомкінською українізацією», Рябчук пояснює постколоніальну спадщину, яка зберігається в Україні ще довго після звільнення від колоніального статусу.
На думку Рябчука, вихід з цієї ситуації, стане можливий з приходом сильного середнього класу, який зацікавлений у становленні правової держави, яка захищатиме його права як економічні, так і культурні.
Не оминули увагою дослідники і питання радянської політики щодо України, зокрема тези ленінської національної політики та час радянської українізації 1920-х років зацікавили чеського дослідника, директора Інституту східноєвропейських досліджень Станіслава Туміса. Він ставить питання про те, наскільки подальша русифікація була насильницькою, чи добровільною, коли українці самі хотіли долучитися до культури, яку вважали «вищою» по відношенню до власної.
Розмову про культурний колоніалізм, чи антиколоніалізм на прикладі шістдестяників продовжив український історик Радомир Мокрик, докторант Карлового університету. На його думку, культурне відродження, яке почали шістдестяники, потім переросло у дисидентський та правозахисний рух.
Завершив доповіді на конференції дослідник з львівського Центру міської історії Богдан Шумилович, який розповідав про те, «як маргінали змінили (український) світ». У центрі його уваги була молодіжна політика комуністичної партії СРСР, і як вона провалилася в Україні. У Кремлі, за словами дослідника, розуміли важливість впливу на молодь через культуру, але при цьому сама молодь вважала своє життя в СРСР «сірим і нецікавим».
Тому, коли на противагу псевдофольклору, який показувало офіційне українське телебачення, з'явилися українські панк-гурти, зокрема «Брати Гадюкіни», то вони стали першою маніфестацією національної нерадянської культури. І парадоксально, попри свою аполітичність, зробили важливу політичну справу – дали багатьом українцям першу можливість самовираження поза офіційною високою, чи фольклорною культурою. Маргінали легалізували далеку від літературної мову звичайного українця і відкрили багатьом, що українська також може бути мовою соціального протесту, вираженням нерадянської культури.
«Україністика – стратегічний напрямок» – Мокрик
За словами співробітника Інституту східноєвропейських дослідженьРадомира Мокрика, який був також співорганізатором конференції, після сплеску інтересу до України відразу після Революції гідності, окупації Криму та початку війни на Донбасі, інтерес до України у наукових колах зріс, відкрилися нові програми, були запрошені українські дослідники. Нині інтерес стабілізувався на вищому рівні – іде системна робота над розбудовою україністичних досліджень, не лише у Чехії, але і в багатьох країнах, де україністики як наукової дисципліни перед тим і не було.
«Зокрема наш інститут Східноєвропейських досліджень визначив український напрямок як один з пріоритетів діяльності. І хоча цього року не все можна було реалізувати через карантинні заходи в Україні та в Чехії, але наша співпраця з українськими університетами поглиблюється, готуються нові контракти, відкриваються позиції гостьових професорів. І ці конференції, які ми проводимо, а ця вже є третьою, є частиною загальної стратегії, консенсусу щодо того, що україністику потрібно розвивати», – говорить Радомир Мокрик у розмові з Радіо Свобода.
