«Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки» – такими словами починав літопис Самійло Величко (переклад на сучасну українську Валерія Шевчука). Про себе літописець зазначив: «Колись канцелярист Війська Запорізького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720». Себто 300 років тому. До речі, Самійло Величко цього року також ювіляр – минає 350 років з дня його народження.
Нещодавно вийшло повне видання Літопису Самійла Величка. Текст зберігався в архівах кількома частинами, які віднайшли, скомпонували і нарешті видали в повному обсязі. Більше про літопис і літописця Радіо Свобода поговорило з упорядником видання, істориком Андрієм Бовгирею.
– Про середньовічні літописи часто кажуть, що вони радше моделюють історію, ніж описують. Наскільки козацькі літописи є вірогідним історичним джерелом, чи вони радше дають нам розуміння того, якими були уявлення тогочасних людей?
– Козацькі літописи багато в чому зберегли ті тенденції, які були в середньовічних хроніках. У будь-якому історичному творі доби Середньовіччя і раннього Нового часу можна простежити три складові.
У ХІХ столітті історики сліпо покладалися на козацькі літописи як на історичні джерела. З розвитком історичної науки це змінилося
По-перше, це міфологічна складова, коли оповідається про етногенез і давні діяння, про першопредків або про події, які були дуже віддалені від автора. Друга складова суб’єктивна – автор живе в інформаційному просторі свого часу, все пропускає через себе: одним персонажам симпатизує, інших демонізує, так само ставиться до історичних подій. Третя складова – історичні свідчення з елементами об’єктивності.
У козацьких літописах ці три складові взаємоіснують і доповнюють одна одну. У ХІХ столітті історики сліпо покладалися на козацькі літописи як на історичні джерела. З розвитком історичної науки це змінилося, і зараз ми ставимося до них як до джерел, які дають розуміння того, як люди у XVII–XVIII століттях уявляли себе, свою спільноту, державу і її місце серед держав і спільнот у тогочасному світі.
Лише Літопис Величка дійшов до наших днів у своєму оригінальному первозданному вигляді
– Ми знаємо декілька козацьких літописів: Літопис Самовидця, Літопис Григорія Грабянки і Літопис Самійла Величка. В чому унікальність останнього?
– Так, це три основні літописи, які названо козацькими. Всі вони оповідають про історію Гетьманщини від її заснування, з екскурсами в давню історію. Літописи Самовидця і Грабянки дійшли до нас у десятках копій, які були виготовлені ще у XVIII столітті. Жодного оригіналу не збереглося.
І лише Літопис Величка дійшов до наших днів у своєму оригінальному первозданному вигляді. В цьому є його величезна цінність. Цей твір найбільш докладний, систематичний виклад історії Гетьманщини від її заснування до початку XVIII століття, з передісторією: описом часів гетьмана Сагайдачного і перших козацьких повстань.
Величко, створюючи свій текст, опрацював близько 270 документів, понад 20 історичних праць, стільки ж літературних творів
Літопис Величка є найбільшим, у порівнянні з іншими козацькими літописами, адже його обсяг складає близько півтори тисячі рукописних сторінок. Цей твір можна вважати першим протонауковим твором із української історії. Адже Величко, створюючи свій текст, опрацював близько 270 документів, понад 20 історичних праць, стільки ж літературних творів. Усе це він не просто механічно поєднав у своєму творі, а кожен документ, кожен фрагмент поміщений у відповідний контекст, він дискутує з авторами, зі змістом документів, пояснює їх.
– А хто сам Самійло Величко? І що його спонукало у 50 років сісти писати історію?
– Тут треба виділити два моменти: передумови й той поштовх, який спонукав його до створення цього масштабного тексту.
Передумови були такі. Величко був військовим канцеляристом. Говорячи сучасними термінами, він був державним службовцем офісу президента чи Кабміну, в той час це були гетьманська канцелярія і Генеральна військова канцелярія. Він мав доступ до величезного числа документів державної ваги, які міг використовувати як джерела для своєї праці. Крім того, він був освічений: закінчив Києво-Могилянську академію, був ерудований, знав декілька мов, принаймні латину, польську і німецьку.
А десь у 1703–1704 роках сталася подія, яка змінила його світогляд, давши мотивацію до написання твору. Він у складі військового контингенту відвідав Правобережну Україну, яка на той час була в складі Речі Посполитої. Побачене його дуже вразило. Це була спустошена країна, зруйновані міста і будівлі.
І він у своєму тексті сам питає: що до цього призвело? Як сталося, що колись квітучий край, колиска козацької державності, перетворився на руїну? Він каже, що спробував спитати старожилів – ніхто не знає. Спробував дошукуватися правди в наших «реєстриках», в іноземних авторів, але відповіді знайти не зміг. Тому Величко вирішив написати свою власну історію, використовуючи весь той потенціал.
– Те, що побачив Величко на початку XVIII століття на Правобережжі, – це були наслідки «Руїни» чи Північної війни, яка тоді тривала?
– Це були наслідки «Руїни» другої половини XVII століття. Тоді Правобережжя пережило внутрішні міжусобиці, кілька іноземних навал, зокрема, турецьку, знищення Чигирина, згін населення на Лівобережжя. Відтак ця територія залишалася спустошеною в часи Величка.
Величко був сучасником і учасником багатьох описуваних ним подій. І він був на вістрі внутрішньополітичних подій тогочасної Гетьманщини доби Мазепи
– Величко – сучасник Мазепи, Скоропадського, Полуботка. Сучасні йому події знайшли відбиток у літописі чи він писав тільки про минуле?
– Величко був сучасником і учасником багатьох описуваних ним подій. І він був на вістрі внутрішньополітичних подій тогочасної Гетьманщини доби Мазепи. Він брав участь у старшинських радах при гетьмані, які відбувалися двічі на рік: на Різдво і на Великдень. Він описує ці ради. До речі, доступ до них був суворо обмежений, і саме завдяки Величку ми можемо певним чином знати, як вони проходили.
Він був свідком старшинських міжусобиць, які відбувалися в той період. Деякі його свідчення з літопису є унікальними, які ми не можемо знайти в інших джерелах, а лише складаємо уявлення про них завдяки оповіді Самійла Величка.
У 1708 році він був заарештований як прибічник гетьмана Мазепи й перебував в ув’язненні до 1715 року
– А Північна війна, зруйнування Батурина – це знайшло відбиток?
– Ні. На жаль, Величко завершив свій твір на 1701 році, хоча він прожив до 1729 року. Він не став описувати драматичні події 1708–1709 років. На це вплинули обставини його особистої біографії. У 1708 році він був заарештований як прибічник гетьмана Мазепи й перебував в ув’язненні до 1715 року. Ці події він волів не згадувати. Це було політично небезпечно.
– Тобто є підстави вважати, що це була самоцензура після приблизно 7 років ув’язнення?
Величка треба читати між рядків
– Звичайно, треба враховувати цей момент. Але, попри цю самоцензуру, в його творі постать того ж Івана Мазепи не є суворо негативною. Величка треба читати між рядків. Хоч він і згадує, що «Мазепа зрадник», той масив інформації, який є про Мазепу в творі Величка, дозволяє побачити видатного політичного діяча, талановитого полководця, щедрого мецената. Тобто людину, образ якої не збігався з образом, трактованим тогочасною пропагандою у тогочасних царських маніфестах. Величко поміщає до свого твору навіть парадний портрет Мазепи, не карикатурний, а парадний портрет володаря з атрибутами влади, з орденом Андрія Первозванного.
– Як Величко інтерпретує «Руїну», яка його так вразила?
– Для Величка це була величезна трагедія, тому що в «Руїні» він бачить основну причину занепаду Гетьманщини. До свого твору він поміщає цікаву барокову алегорію: коли диявол зі своїми слугами збираються в лісі й говорять про те, як їм знищити український козацький народ, який допік дияволу своїм благочестям. Всі способи диявол перебрав, включно з навалою зовнішніх ворогів, епідеміями, голодом. Тоді один зі слуг диявола вніс пропозицію поширити серед цього народу розбрат і незгоду, що вони й зробили. І цей «диявольський витвір», як писав Величко, був дуже дієвим. Розбрат і негода, які поселилися в козацькому народі, сприяли його ослабленню і загрожували самому існуванню козацької держави.
– Тобто він бачив потойбічні причини розбрату?
Літопис Величка – бароковий твір: пишний, сповнений натяків, алегорій
– Ні, це була барокова алегорія. Літопис Величка – бароковий твір: пишний, сповнений натяків, алегорій. А основну причину він вбачав у владних амбіціях сильних світу того, претендентів на гетьманську булаву, старшини, яка воліла свої зусилля витрачати не на розбудову держави, не на відпір зовнішнім ворогам, а на внутрішні міжусобиці задля досягнення своїх цілей.
– Нещодавно робив передачу на козацьку тему, і в коментарях до неї один читач чи слухач зауважив, що багато йдеться про життя й діяння гетьманів і полковників, а натомість дуже мало про життя тогочасних пересічних людей. Що можна довідатися з Літопису Величка про життя тогочасних селян і міщан?
– Головною ідеєю твору Величка є ідея держави і її історії. Величко намагається легітимізувати цю державу, створивши наново її історію. Адже їй на момент написання твору виповнилося лише 70 років, тоді як історії сусідніх держав нараховували сотні років, мали свої династії. Величко намагався помістити Гетьманщину в один статус із державами-сусідками. Тому висвітлює ті опорні пункти – події, битви, міжнародні договори, міжусобиці, – на які спиралася історія держави.
Однією з головних концепцій цього твору є ідея існування єдиного народу. У Величка народ, на відміну від тодішніх традицій тих же поляків, включав не лише еліту, а всіх: і селян, і ремісників, і козаків.
– Ви кажете, що Величко писав історію держави. А для нього держава – це Військо Запорізьке, Малоросія чи Україна? Що для нього держава? Як він її називає й ідентифікує?
– Всі ці назви присутні: і Україна, і Малоросія, і Русь. Усі вони присутні в літопису і вживаються синонімічно або з певними відтінками значень. Коли йдеться про легітимацію руського минулого й включення його до історичної спадщини українського народу, він вживає термін «Русь». Коли йдеться про Гетьманщину, територію, контрольовану козаками, він вживає назву «Україна» або «Малоросія», яка більше стосується Лівобережної України, або «Малоросійська Україна», або «Отчизна обох берегів Дніпра». Всі ці назви синонімічні, вони існували в ті часи й існували в творі Величка.
– А він оперує терміном «Гетьманщина» чи це вже потім історики придумали?
– Це здебільшого кабінетний термін, але він зрідка зустрічається в текстах XVIII століття.
– Ви тримали в руках ці документи, які писалися 300 років тому. На вашу думку, що в нас лишилося з тими нашими предками спільного, а що з часів Величка найбільше змінилося?
Відсутністю єдності як тоді користувалися зовнішні вороги для ослаблення держави, так і користуються зараз
– Це складне запитання. Це та сама ідея єдності, яка була дуже актуальна в часи Величка і в часи всього існування Гетьманщини, і залишається актуальною донині.
Відсутністю єдності як тоді користувалися зовнішні вороги для ослаблення держави, так і користуються зараз. Я б сказав, що це лишається спільною рисою часів Величка й сьогодення.
Величко писав тогочасною офіційною діловою українською мовою
– А мова, якою пише Величко, й та мова, якою ми пишемо зараз, наскільки схожі чи різні?
– Величко писав тогочасною офіційною діловою українською мовою, якою писалися гетьманські універсали, інші офіційні документи. Вона наближена до сучасної української, але все ж не тотожна їй, містить певні риси, які вирізняють її, містить слова, які вийшли з ужитку. Але я думаю, читач Літопису Величка зрозуміє зміст написаного, тому що основа лишається тією самою.
Я не скажу, що мова, якою написаний Літопис Величка, була розмовною. Все ж таки це була канцелярська офіційна мова. Є підстави вважати, що сучасна українська мова була в ті часи також. Сліди розмовної української мови ми можемо зустріти в тогочасних рецептурниках, збірках пісень, інших текстових джерелах.
