Львів – У довоєнний час килими з провінційного містечка Глиняни, що на Львівщині, були популярними в Європі. Люди їх замовляли через якість. До того ж рисунки до килимів робили модерні українські художники, зокрема учні школи Олекси Новаківського.
Сьогодні група митців старається відновити і зберегти традицію ткацтва в Глинянах.
Хоча Глиняни і відомі своїми килимами, сьогодні їх тут не купиш. А ось подивитись на ці ткацькі роботи і повчитися цьому ремеслу можна у місцевому музеї килимарства і ткацтва. Тут є ще верстати від того часу, коли ткацтво почало розвиватися у Глинянах наприкінці ХІХ століття.
73-річна Текля Рибак – досвідчена ткаля. Ткати її навчила сусідка. З 18 років жінка працювала на фабриці, допоки у 90-х роках минулого століття не закрили виробництво.
Дуже люблю цю роботуТекля Рибак
«Працюю на давньому верстаті, його трошки полагодили. Я добре не бачу, але роблю. Навіть би вночі ткала. Дуже люблю цю роботу! Весь час на ногах. Болять руки, плечі, все болить, але без цієї праці не можу. Косий рисунок складніший, не рахую ґратки, а йду по візерунку. Тут є кольори, добираю. Зробила метр килима, а ще – три. За зміну можна до пів метра виткати. На фабриці ткала 12 квадратних метрів килимів у місяць, то була норма. До війни люди по хатах працювали, мали верстати. Ще трохи килимарниць є у Глинянах, але молодь вчитися не хоче», – розповідає Текля Рибак.
Ткаля натискає підніжок, основа на верстаті опускається і вона вкладає вовняні нитки так, як на рисунку, якого дотримується, далі тисне гребенем, звільняє підніжку і натискає на іншу. Потрібно добре стежити за щільністю просування нитки. Так міліметр за міліметром народжується витвір – килим, запроєктований мисткинею і дослідницею історії Глинянського килимарства Зеновією Шульгою. Цим килимом працівниці музею хочуть розпочати відродження килимарства у містечку.
Історія Глинянського килимарства
У Глинянах люди будували хати з глини, досі ще можна такі знайти, тому і назва містечка походить від цього. Глиняни отримали Маґдебурзьке право у 1397 році. Місто мало вигідне розташування, довший час тут була митниця, шлях йшов від Чорного моря і до Львова, їздили купці, тому торгівля у ньому процвітала. Поруч жили три громади – українська, польська, єврейська. Кожна мала релігійну споруду, школу.
У 1851 році у Лондоні під патронатом королівської родини відбулась виставка народних ремесел. Тоді у Європі розпочався рух за збереження ручних ремесел, щоб його захистити від жакардового верстату. Граф, меценат, колекціонер Володимир Дідушицький підтримав таку ініціативу в Галичині, фінансував художньо-промислові виставки у Коломиї і Тернополі.
Рух за збереження ремесел наштовхнув пароха Глинян Филимона Решетиловича на думку започаткувати у місті ткацтво. Він заснував «Касу задаткову» («Руська Каса»), а у 1885 році – «Товариство ткацьке». Почали ткати фартушки, запаски, налавники. Спершу справи йшли добре, допоки не з’явились текстильні вироби конкурентів. Отець Решетилович відіслав двох ткачів навчитись килимарському виробництву на Тернопільщину, де Володислав Федорович виробляв килими.
Переконав відкрити ткацьку фабрикуЗеновія Шульга
«Конкуренція була велика, Федорович вигнав глинянських ткачів, дізнавшись меті, і тоді вони купили на торгах у Львові килим, його розпороли і зіткали ідентичний. 1890 рік – це початок виробництва килимів у Глинянах. У роки Першої світової війни ткацька фабрика була закрита, деякі будівлі розпродані. У 1921 році бувший бурґомістр Глинян Михайло Хамула прийшов до викладача ткацької школи Теодора Ладички, щоб купити два збережені приміщення, щоб крутити кіно. Але Теодор Ладичка показав йому ткацькі верстати і переконав Хамулу відкрити ткацьку фабрику, яка швидко стала популярною.
У Глинянах розвивалося і процвітало українське килимарство, польське, єврейське. Кубізм, футуризм, артдеко – це історія глинянського килимарстваЗеновія Шульга
Перші 50 килимів він виткав за позичені гроші, які практично не міг віддати, продав за собівартістю. І збагнув, що є школа Олекси Новаківського, а там вчаться молоді художники-модерністи, які мислять по-іншому. Серед них був Павло Ковжун. У 20-30-х роках ХХ соліття Михайло Хамула запрошував видатних українських художників-модерністів і вони творили чудо. Килими набули популярності в Європі.
Ми маємо стиль українського модерну, представником якого є килим «Пава» Ковжуна. Мистецтво розвивалося у контексті європейського. Поляки теж спохопились і відкрили ткацьку школу. Вони маркували свої килими біло-червоною стрілочкою. Ще одна громада у Глинянах, єврейська, теж робила килими. Тобто, у Глинянах розвивалося і процвітало українське килимарство, польське, єврейське. Кубізм, футуризм, артдеко – це історія глинянського килимарства», – каже професорка Львівської академії мистецтв Зеновія Шульга.
Власник фабрики Михайло Хамула у 1925 році придбав механічну прядільню вовни, на якій виробляли нитки для килимів. А сиру вовну він привозив з Аргентини та Австралії. Михайло Хамула мав власні магазини у Львові, Кракові, Варшаві, Вільнюсі, Івано-Франківську. Попит на вироби зростав. Такі митці, як Мирон Левицький, Олена Кульчицька, Микола Бутович, Павло Ковжун малювали взори для килимів.
Майже у кожній хаті був ткацький верстат. Мешканці Глинян продавали свої вироби на базарах у Львові.
У 1939 році на фабриці, як пише у своїх спогадах Михайло Хамула, було 360 станків і працювали близько 500 робітниць. Взірці для килимів він купував у художників. На світових виставках глинянські килими отримували вищі нагороди. Фабрика розташовувалася у п’яти великих будинках. На ній випускали килими, обруси, покривала на ліжка.
Глинянський килим вирізняється своєю однорідною структурою. З приходом радянської влади у 1939 році фабрику у Глинянах націоналізували. Почалась наступна історія фабрики – радянська.
Перлину знищила радянська владаЗеновія Шульга
«Ми маємо у Глинянах ту перлину, яку, на жаль, знищила радянська влада. Михайла Хамулу назвала «глитаєм», який «гнобить» людей. З мистецького твору килим у Глинянах перетворився на метр квадратний продукції», – говорить Зеновія Шульга.
Михайло Хамула у 1941 році, коли в Галичину прийшли німецькі війська, повернувся в Глиняни з німецької зони Польщі. Його дружина померла у Лодзі.
У своїх спогадах Михайло Хамула пише: «На моїй фабриці «господарили» колишні мої працівники Дорко Шурко та Іван Яцишин. Я звернувся до німецької влади і дістав право керувати фабрикою, з винагородою в 500 німецьких марок місячно. Справу звороту коштів на власність відклали нові окупанти на пізніше. Фабрика фактично не працювала; готові вироби купували німці, повертаючись із позицій. Управління підприємством я передав синові Володимирові, а сам осівся на своєму хуторі, за три кілометри від фабрики». Коли радянська влада вдруге у 1944 році прийшла в Галичину, Михайло Хамула виїхав спершу в Європу, потім у США.
У 1939 році радянська влада замість фабрики Хамули створила артіль «Визволення», яка після Другої світової війни стала фабрикою художніх виробів «Перемога». Збільшувались обсяги виробництва, багато мешканців мали роботу, але було знищено довоєнну традицію килимарства, випускали килими з простими взорами, на кштал, «Сонця» і «Гуцул», які були легкі у виконанні.
Однак ткали на замовлення дипломні проєкти випускників академії мистецтв, зокрема мисткині Стефанії Шабатури на гуцульську тематику «Довбуш молоденький».
Сьогодення килимарства
У 1991 році фабрика у Глинянах була приватизована і отримала назву «Глинянські килими». Але підприємство не розвивалось і всередині 90-х років закрилось.
Не маємо забувати свою історіюІрина Пилипів
«На жаль, із закриттям килимової фабрики, у Глинянах взагалі перестали ткати. Дякуючи фонду розвитку Глинян, ми написали грант, який і виграли у рамках програми ЄС «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні». З 2016 року музей ткацтва і килимарства є відділом Винниківського краєзнавчого музею. Ми не маємо забувати свою історію, музей хоче відновити давнє ремесло, розвивати його і пропагувати. Ми виготовляємо щось невелике – це крайки під вишиванку автентиної ручної роботи, гарасівки», – говорить Ірина Пилипів, працівниця музею у Глинянах.
У 2016 році у Глинянах відкрили навчально-виробничий комплекс «Мозаїка». Європейський союз надав грант на реконструкцію приміщення. У ньому розташовується музей килимарства і ткацтва, майстерні, виставкові зали. Наступного року є задум показати глинянські килими, за проєктами українських митців, у Польщі.
У Глинянському музеї зібрані дуже цікаві і мистецькі килими за рисунками художників Василя Цьоня, Павла Ковжуна, Софії Стриєнської. Тут зберегіється килим, який у 1947 році втікачі з Буковини виміняли за мішок пшениці, щоб врятуватись від голоду.
Є серед експонатів обрус, витканий майстринею у глинянській ткацькій школі. Колишня мешканка Глинян, єврейка, прислала цю скатертину дідові Зеновії Шульги, як подяку за те, що він її переховував на стриху у роки Голокосту. Таким чином врятував їй життя.
Чи може глинянський килим стати брендом? На це запитання Радіо Свобода Зеновія Шульга відповіла:
«Глинянський килим відзначався професіоналізмом і ткався за проєктами відомих художників. Народного ткацтва тут нема і не було. Як професійне явище, може бути брендом».
На бренд «глинянський килим» можуть претендувати українці, поляки, євреї, які поруч жили у Глинянах до Другої світової війни і займались килимарством. На сьогодні килим із Глинян навіть не є серед кандидатів у списку нематеріальної культурної спадщини України. Не кажучи про жахливу дорогу до музею.
