(Рубрика «Точка зору»)

Серед пам’ятних дат, які визначила Верховна Рада України для відзначення у 2024 році, є й 825-річчя з часу створення Галицько-Волинського князівства. Звісно, в умовах нинішньої війни нам не до бучних святкувань. Однак теперішня війна між Росією та Україною – це й «війна за історію». І в цій війні за історичну пам’ять важливою є така подія, як створення могутньої держави на українських землях, яка в більшості історичних розвідок іменується кабінетним терміном «Галицько-Волинське князівство», хоча, певно, її правильніше іменувати Королівством Руським.

Існування цієї держави перекреслює традиційну схему російської історії, яку зараз активно використовують путіністи, згідно з якою відбулося «перетікання» влади з Києва, як центру Русі, спочатку до Володимира-Суздальського на території сучасної Росії, а потім – до Москви.

Створення ж Королівства Руського, яке політично було пов’язане з Європою, а не з Азією, як Московія, свідчить, що «перетікання» влади з Києва відбулося в західному, а не в північно-східному напрямку. І саме Королівство Руське стало спадкоємцем давньої Русі.

Самодержець Русі Роман Мстиславович

Об’єднання Волині й Галичини, в результаті чого виникла велика держава на західних землях Русі, відбувалося непросто.

Після смерті князя Ярослава Осмомисла в 1187 році, який був достатньо впливовим правителем, у Галицькому князівстві почалися незгоди.

Галицькі бояри піднялися проти Володимира Ярославича, Осмомислового сина. Не будемо зупинятися на перипетіях цієї боротьби, яка заслуговує пера романіста. Зазначимо лише, що цією ситуацією вирішив скористатися волинський князь Роман Мстиславович, який у 1188 році зайняв галицький престол. Але він на ньому довго не втримався. Володимир Ярославич, бажаючи повернути собі княжіння, привів угрів. Правда, угорський король Бела вирішив посадити в Галичі свого сина Андрія. І лише з часом, 1189 року, Володимир, заручившись підтримкою німецького імператора Фрідріха Барбаросси, повернувся на батьківський престол.

Наприкінці 90-х років ХІІ століття Роману Мстиславичу вдалося оволодіти галицьким престолом. Сталося це після смерті Володимира Ярославича, який не лишив законних спадкоємців. Про цю подію, на жаль, не маємо достатньої кількості джерел. Михайло Грушевський справедливо писав про завоювання князем Романом Мстиславовичем Галича, що цей «так інтересний з огляду на його дальші наслідки момент лишається дуже темним».

Різні літописні свідчення дають підстави твердити, що сталася ця подія між 1197 та 1201 роками. Проте в літературі утвердилася дата 1199 рік. Вона ніде не зафіксована, але є найбільш вірогідною. До речі, вважається, що саме цього року й помер Володимир Ярославич.

Зайнявши галицький престол, Роман Мстиславич залишив за собою й володимирське княжіння на Волині. Він став правителем великих і відносно добре облаштованих володінь. Роман став важливим гравцем на загальноєвропейській арені. У 1200 році він відрядив посольство до Ромейської імперії (Візантії). Самі ж ромейці трактували його як зверхника Русі, називаючи «ігемоном».

Ставши «важковаговиком» у політичному житті Русі, Роман Мстиславич вирішив встановити свій контроль над Києвом. У 1200 чи 1201 році він здійснив похід на Київ, вигнав звідти свого колишнього тестя Рюрика Ростиславича й посадив на київський престол Інгвара Ярославича, який був його стриєчним братом. Фактично Інгвар став намісником Романа в Києві.

Зрештою, між Романом і Рюриком було досягнуто компромісу. Рюрик отримував київський стіл, але мусив розірвати свій союз із половцями. Взимку 1203–1204 років князі здійснили спільний похід на половців.

Історик Василь Татіщев наводить цікаве повідомлення про те, що Роман Мстиславич запропонував проєкт облаштування Русі. Згідно з ним, київський князь, як зверхник на Русі, мав обиратися найбільш впливовими князями. Також передбачалося, що володіння великих князів не повинні дрібнитися, а коли виникатиме небезпека з боку чужинців, то князі мають разом ставати до оборони. Роман Мстиславич прагнув перетворити в політичному плані Русь у щось подібне до тодішньої Священної Римської імперії.

На жаль, цей проєкт так і не вдалося реалізувати. Проти нього виступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов він підтримки і серед інших руських князів. Незадовго після висунення цього проєкту князь Роман загинув. Сталося це в 1205 році (ймовірно, 19 червня) неподалік польського міста Сандомира в місцині під назвою Завихвост.

Тоді князю Роману було близько 50 років. На ті часи – вік поважний. Після себе він полишив велетенську державу, яка охоплювала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину, Київщину, навіть деякі землі нинішньої Польщі й Білорусі. Це було чи не найбільше за територією державне утворення в тогочасній Європі.

Роману Мстиславичу не вдалося відновити «стару Русь», але він створив Русь «нову». Якщо раніше Руссю переважно називали землі Київщини, то тепер це ім’я «перейшло» на землі нинішньої Правобережної України. Також у свідомості тогочасної політичної еліти виробилося уявлення, що руська князівська династія «перейшла» із Києва в Галич. Навіть у Синопсисі Київському, виданому в 1674 році, й на який часто спиралися прибічники традиційної російської схеми історії, про Романа Мстиславича говорилося, що він «престол же Київського самодержав’я переніс із Києва до Галича. І писався всія Рoссії самодержцем». Зверніть увагу – про це йшлося майже через 470 років по смерті Романа. Пам’ять про «перенесення престолу» зберігалася п’ять (!) віків. Інша річ, що потім вона була «затерта» російськими істориками, які не Галич, а Москву вирішили зробити спадкоємицею княжого Києва.

Королівство Руське

У руських (українських) письмових джерелах Роман Мстиславич іменувався не якимсь галицько-волинським князем, як зараз часто пишеться в історичних працях, а самодержцем Руської землі.

Держава, якою володіли його нащадки, в нас іменувалася Руссю чи Руською землею, а в латиномовних джерелах – Regnum Russiae, тобто Руська держава. Самого ж Романа ці джерела іменують rex Ruthenorum чи rex Russiae, тобто король Русі.

Римський папа Інокентій IV в 1246–1247 роках звертався до сина Романа – Данила, як до «найяснішого короля Русі» (regi Russiae illustri).

Очолювану Данилом державу він називав королівством (Regnum). Не всіх правителів Руського королівства іменували королями, іноді їх називали правителями держави, князями (dux).

Так, син короля Данила – Лев, на честь якого був названий Львів, іменувався князем.

Але вже син Лева, Юрій, на своїй печатці вживав напис regis Rusie, ducis Ladimerie, тобто король Русі, князь Володимира. Його ж сини, Андрій та Лев, які були співправителями держави, іменувалися князями Руської землі, Галича й Володимира. Правда їхнім стольним градом, як і столицею при їхньому батькові, був Володимир на Волині. Останній правитель цього державного утворення Болеслав-Юрій ІІ хоча й мав титул князя, але його державу називали Королівством Русі (Regni Russiae). Столицею держави тоді теж лишався Володимир.

Ця держава нагадувала європейські королівства й фактично входила до політичної системи тогочасної Європи. А її правителі вважалися суверенами.

Певно, українським історикам й політикам вже час відмовитися від російських міфологем, у тому числі й сумнівного терміну-міфологеми «Галицько-Волинське князівство», а осмислити історію Руського королівства й вивчити спадок цієї держави. Воно вартує того хоча б через те, щоб поборювати фальшиві російські історичні наративи.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода